Відчуження культури

Характер впливу культури на особистість обумовлений поділом праці. Відбувається розрив між вузьконаправленої діяльністю людини і спільним продуктом, зусилля багатьох людей, що відчужується від конкретної особистості. Так проявляється феномен відчуження, властивий культурі, під впливом якого змінюються життєві орієнтири особистості, домінанта її розвитку. Розглянемо дію цього феномена на прикладі недалекого минулого.

Розпочата в СРСР у середині 1980-х років перебудова викликала прилив величезної соціальної енергії. Жага реформ оволоділа радянськими людьми, а в ще більшому ступені – прагнення дізнатися нарешті правду про те суспільство, в якому вони живуть. У пресі почали з’являтися публікації, що розкривають справжній стан справ у різних сферах народного господарства, науки, культури, освіти і т. Д. Опубліковані дані явно не відповідали тому, про що говорилося з трибун партійних з’їздів. Наприклад, за даними ЮНЕСКО, СРСР у середині 1980-х років перебував лише на 25-му місці в світі за деякими показниками у сфері освіти та культурної активності населення, 29-е місце займав за кількістю музеїв, 47-е – з виробництва паперу. З’ясувалося, що симфонічних оркестрів в СРСР в 20 разів менше, ніж, наприклад, в США, театри і музеї відвідує менше 10% населення країни, концерти симфонічної та камерної музики – 1%. Бути може, це відбувалося тому що в країні практично відсутнє музичну освіту: приблизно на 130 тис. Загальноосвітніх шкіл припадало 50 тис. Вчителів музики, що мали в більшості своїй лише початкову музичну освіту.

Кінотеатри вже тоді перетворилися на комерційні підприємства, що деформують духовний світ мільйонів людей, так як підносили глядачу, як правило, вироби, далекі від справжнього мистецтва. При цьому 76% доходів кінопрокату давали не найкращі зарубіжні фільми. Масове суспільну свідомість було уражено байдужістю до культурної спадщини. Падали тисячі пам’яток культури та історії, горіли і гинули унікальні фонди бібліотек. СРСР не мав нічого, порівнянного з грандіозними культурними центрами Кеннеді в США або Помпіду в Парижі, з Бібліотекою американського Конгресу. Вражала несумісність масштабів музейної мережі в СРСР і, наприклад, у Франції та Англії. Крім того, якщо американці тоді витрачали на освіту 12% національного доходу, ми – в перерахунку на конвертовану валюту – 1%. Бібліотеки країни виявилися заповнені мільйонами томів літератури низької художньої якості. Понад 2 млрд книг бібліотечного фонду жодного разу не були затребувані читачами. Багаторазовим було відставання СРСР і в області відеотехніки.

З середини 1920-х років майже перервався зв’язок з світової інтелектуальної культурою, так як практично не видавалися праці таких видатних таких мислителів XX ст., Як М. Бердяєв, П. А. Флоренський, І. А. Ільїн, Г. П . Федотов, не переводилися Е. Гуссерль, Г. Марсель, М. Хайдеггер, М. Вебер, Х. Ортега-і-Гасет та багато інших.

Така була картина духовного життя країни, виявлена ​​в результаті аналізу сформованій до початку перебудови соціокультурної ситуації. Зрозуміло, настільки трагічний стан культури складалося протягом багатьох десятиліть і мало глибокі причини внутрішнього і зовнішнього характеру, пов’язані з особливостями поточного сторіччя.

Історія Росії в XX в. виявилася перенасичена, як ніколи раніше, війнами, революціями, соціальними і природними катаклізмами. Стрімкі зміни в соціально-економічних укладах привели до агресивних форм зіткнення різних культур. Проходило з кінця XIX ст. в кілька етапів переселення величезних мас народу з села в місто означало не просто зміну проживання, а перехід мільйонів людей з однієї складної системи культури в іншу. В результаті виявився збідненим духовний світ як міського, так і сільського населення. Все це посилилося особливостями загального розвитку культури – переважанням технократичного типу мислення над гуманістичним. Досягнення науково-технічної революції часто були не тільки поза полем духовних цінностей, але навіть ставали часом агресивними по відношенню до людини.

Одну з найглибших внутрішніх, сутнісних причин такого становища в галузі культури слід, на наш погляд, шукати в такому складному соціально-філософському феномені, як відчуження. У культурі це і сьогодні одна з найбільш гострих проблем російського суспільства. Від ступеня її об’єктивного науково-соціального усвідомлення залежить ефективність культурної політики держави, яка вже за своїм визначенням має бути спрямована на зняття відчуження у всіх сферах життєдіяльності людини.

Відчуження є результат углубляющегося поділу праці, у міру посилення якого збільшується розрив між діяльністю людини і продуктами цієї діяльності. Відчуття дискомфорту і відстороненості у праці поглиблюються розривом традиційних форм соціальності, заснованих на патріархальних зв’язках, що склалися ціннісних орієнтаціях.

Відчуження праці викликає зміна в життєвих мотиваціях особистості: вони втрачають соціально-творчий характер, домінантою їх розвитку стають спрага споживацтва, пристосування і агресивна пасивність у формі утриманства.

«Джерело відчуження, – пише Б. Єрасов, – зовнішні людині сили і обставини, що блокують здійснення його намірів і підривають його внутрішні оцінки зовнішнього світу і самого себе. Таким джерелом можуть виявитися ринок і капітал, держава, бюрократичний режим, а то і суспільство в цілому як втілення чужих людині норм поведінки і способу мислення, стикаючись з якими людина опиняється малозначним «гвинтиком», цілком підлеглим загальному механізму »[5, J49].

У соціокультурному плані джерелом відчуження є втрата ідентифікації особи, демонстрована, за спостереженнями Л. Іоніна, як втрата здатності вести себе так, щоб реакції зовнішнього світу відповідали намірам і очікуванням. Людина бачить, що світ перестає реагувати на його дії адекватним чином, ніби перестає відображатися в дзеркалі соціального світу. В результаті він стає невпізнанним для самого себе [7, 3-4].

В умовах перехідного періоду росіянин часом перестає впізнавати себе в дзеркалі тієї соціально-політичної реальності, яка його оточує, – настільки вона йому чужа і незрозуміла. І лише в культурі, в її народному та класичному варіанті він ще знаходить джерело своєї національної самоідентифікації.

Традиційно протягом десятиліть радянські вчені писали про відчуження стосовно до культури капіталізму. Тим часом набирав темпи і гостроту прояви процес відчуження культури при соціалізмі. У чому це виражалося?

По-перше, у відчуженні культури від праці: культура стала існувати як би сама по собі і для себе, а працівники матеріального виробництва поступово стали ставитися до культури байдуже, як до чужого, далеко не завжди зрозумілому явищу. Для них була організована особлива галузь духовного виробництва – культурно-просвітницька робота, що є більшою мірою сферу агітаційно-пропагандистської діяльності, ніж культуру. Ця робота імітувала культурну діяльність, була радше «Соціальна педагогіка», покликаної заповнити дозвілля трудящих набором квазікультурних заходів. Посилювався процес розшарування культури за соціально-класовою ознакою. Трудящі задовольнялися масової, «розважально-комерційної» культурою, а інтелігенція – високопрофесійної, класичної, «елітарної».

По-друге, у появі і бурхливому розвитку «альтернативної» культури, яка існувала крім і поза державних і профспілкових установ. Прикладом тому може служити розвиток жанру авторської пісні, виникнення студій, рок-ансамблів і т. П.

По-третє, розвиток адміністративно-командної, бюрократичної системи призвело певною мірою до стагнації культури, її застою, розвитку так званого соцреалістичного мистецтва, призначеного для відтворення механізмів тоталітарного етатизму. [3] На рівні буденної свідомості, у виступах публіцистів та окремих вчених відчуження розумілося як наявність у суспільстві чогось чужого, ворожого. І, мовляв, варто тільки знищити цю «аномалію», як відразу ж звершиться поворот до нормального, природного, «правильному» ходу справ. Адже ще задовго до капіталізму, про що свідчать факти історії, існували, змінюючи один одного, соціальні форми відчуження, обумовлені конкретними економічними і духовними передумовами.

Відчуження культури – історичний процес, що включає в себе роз’єднання, розрив колись єдиної, цілісної синкретичної культури епохи первісності і варварства. Розшарування культури було наслідком розвитку і поглиблення соціальної форми відчуження, появи приватної форми власності, зростання класових антагонізмів.

Кожен конкретний етап людської історії має свою форму соціально-економічного та духовного відчуження. Особлива форма відчуження культури властива і соціалізму. Відчуження при соціалізмі так само неминуче, як і при капіталізмі. Це не аномалія, а природний процес, властивий досягнутому рівню розвитку суспільства, і охоплює він не тільки сферу економіки, а й сферу духовності, культури. В умовах реального соціалізму зберігалося відчуження праці, оскільки трудящі маси були відокремлені від засобів виробництва. Вони ні юридично, ні фактично не були власниками. Кінцевий результат їх трудової діяльності відчужувалась від них на користь різних міністерств і відомств, які були розпорядниками умов праці, монопольними власниками практично всіх природних ресурсів та виробничого обладнання. Виникло і розвинулося відчуження людини і від природи. Таким чином, порушилися зв’язки в єдиній системі продуктивних сил: між трудящими і засобами виробництва, з одного боку, і між людиною і природою – з іншого.

Відчуження охоплювало і процеси споживання. Воно фактично втратило свою самостійність, автономію і перетворилося на придаток виробництва, так як споживач позбувся можливості вибору, перетворювався на прохача, заручника виробництва. А офіційна мораль, політика, пропаганда при цьому нав’язували суспільству думку про утриманської функції споживача, який повинен задовольнятися тим, що є.

У той же час трудящі відчужувалися і від своїх трудових колективів, і від зайнятих в інших сферах виробництва, від яких залежала їх постійна ритмічна продуктивна діяльність. Тому «частина» свого «невдоволення», «ворожості» вони переносили на працівників транспорту, зв’язку, постачання, від кого безпосередньо залежали їхню працю, умови життя. Тим самим одні трудові колективи ставилися по відношенню до інших в положення прохачів-споживачів, а тому весь виробничий процес перетворювався на «надекономіческій» цикл, де все було побудовано не на ділових технологічних відносинах, а на відносинах прохань, благання і заклинань. Так, економічні відносини підмінялася особистими, делячеськой, одягнений у форму відповідної «діловий» моральності.

У доповідях і виступах, що прозвучали на I і II з’їздах народних депутатів СРСР, неодноразово звучала здорова думка. Суть її в тому, що для поглиблення процесів революційного перетворення суспільства необхідно подолати відчуження трудящих: селян – від землі, робітників – від засобів виробництва. Для цього слід було здійснити радикальну соціально-економічну реформу, перетворити трудящих в справжніх господарів, колективних власників промислових і сільськогосподарських підприємств.

Справа в тому, що в 1920-ті і особливо інтенсивно в 1930-і роки відбувалося не подолання відчуження селян від землі, а робітників від засобів виробництва, а його трансформація в нові форми. Звичайно, тому були як соціально-економічні, матеріально-технічні, так і соціально-культурні, духовні, ідеологічні підстави. Низький рівень розвитку продуктивних сил, який дістався у спадок, напівкріпосницького умови праці в сільському господарстві та деяких галузях промисловості сприяли збереженню відчуження.

Революція, по суті своїй, повинна була ліквідувати старі, вкрай обтяжливі для більшості населення царської Росії форми відчуження праці. Однак сумно знаменита в перші післяреволюційні роки продрозкладка фактично стала новою і теж вельми обтяжливою формою відчуження. Вона мала місце не тільки в сільському господарстві, але і в промисловості, де особливо помітно дала про себе знати в 1930-і роки. Але все-таки не це найголовніше. Відчуження при соціалізмі не тільки зберігалося, але й розвивалося. Низький рівень духовності переважної більшості мас у поєднанні з бурхливими, організованими і чітко направляються кампаніями політичної активності, орієнтованими на розпалювання класової ненависті до всього «чужого», «буржуазному», «інтелігентському», призвели до того, що трудящі навіть не помітили, як стали відчужені від «своїх» же промислових і сільськогосподарських підприємств, від «своєї» ж «народної» власності і влади, як відбулося повне і остаточне одержавлення всіх сфер життя суспільства, включаючи духовну.

Відчуження праці при соціалізмі було неминуче. Це результат не тільки економічного, що дістався у спадок від капіталізму відчуження, але й підсумок культурного зубожіння. На наш погляд, саме низька культура привела до того, що людина праці навіть не помітив відчуження, не зрозумів того, що з ним сталося, як і коли це сталося. Він став жертвою тієї форми ідеологічного впливу, поява якої в кінці життя зауважив В. І. Ленін і про небезпеку наслідків якої своєчасно попередив партію і народ. Це ідеологія «пролеткульту», призначена для того, щоб відокремити широкі народні маси від інтелігенції – від світової та вітчизняної. Класова боротьба, розпалювана ідеологами «пролеткульту» в суспільстві, була спрямована не тільки проти культури, а й проти самого пролетаріату, так як одурманюючих його свідомість сліпою ненавистю до всього «не нашому”, “не пролетарському» за своїм походженням, породжувала в його свідомості неіснуючий образ ворога, ідеологічного диверсанта.

У 1920-1930-і роки були створені культурно-освітні установи, які перетворили творчу діяльність в «культурно-просветітелную роботу», покликану підвищувати рівень духовного «обслуговування» населення, т. Е. Заповнювати дозвілля культурними виробами, званими результатами «народної творчості» . Відбулася диференціація, точніше – «елітарізація»: для одних і раніше були доступні театри, концерти, для інших – клуб на довгі роки став єдиним «вогнищем культури», якщо врахувати, що він «культурно» обслуговував переважно тих, хто постійно проживав в гуртожитках, т. е. в антисоціальних і антикультурних умовах.

Трагічні наслідки для економіки і особливо для культури мали постійно наростаючі, практично ніким не регульовані і ніяк не стримувані лавиноподібні потоки міграції мільйонів людей з сіл і невеликих поселень у великі міста. Це неминуче вело до втрати старої традиційної культури, ламання звичного способу життя і господарського устрою, до волюнтаристського насадженню нової міської, індустріальної культури. Люди з села, вирвані з соціального та культурного контексту звичних для них, віками складалися відносин, зв’язків, традицій, втрачаючи стару культуру, не купували нову. Залучення до місту носило формальний, зовнішній, пріспособітельскій характер, так як переїжджали вони в місто в пошуках роботи і хліба, а не в пошуках культури. І без того малоосвічена, малокультурна міське середовище постійно поповнювалася численними вихідцями з села, швидко втрачається в нових умовах традиційні стереотипи психології та ідеології сільського способу життя і настільки ж швидко засвоюються нові псевдогородскіе.

Наслідком відчуження культури в духовній сфері суспільства стало те, що «кітч» як ніколи вразив професійне мистецтво, породжуючи в ньому найрізноманітніші «узаконені» форми. Він широко і, здається, міцно заволодів сферою дозвілля, включаючи в свою орбіту навіть інтелігенцію.

Відчуження культури особливо яскраво проявляється у долях фольклору. З природного стану селянської культури він перетворюється на штучне, заново створене на професійній основі стан. Чому? Тому що відбулося відчуження праці в результаті насильницької індустріалізації села, її руйнівної колективізації.

Посилання на основну публікацію