Постгерпетична нейропатія

Етіологія, патогенез. Постгерпетична нейропатія трійчастого нерва — нерідкий і тяжкий наслідок ураження трійчастого нерва вірусом оперізувального, рідко простого, герпесу. У літературі цю патологію часто називають постгерпетичною невралгією, однак з урахуванням відсутності куркових зон, наявності постійного болю у поєднанні з грубими розладами чутливості правильніше визначати це захворювання як «постгерпетична нейропатія». Частота постгерпетичної нейропатії перебуває в прямій залежності від термінів початку й адекватності терапії оперізувального лишаю. Герпетичне ураження гілок виникає через активізацію вірусу Herpes zoster, який виявляють у чутливих гангліях нервової системи в неактивному стані, потім через дію сприятливих факторів (зниження імунітету, вживання імунодепресантів) він переходить у нервове закінчення, де і виникає патологічний процес. Найчастіше (у 45 %) уражується t гілка трійчастого нерва. За наявності гострого герпесу уражуються товсті, добре мієлінізовані волокна, які дуже повільно регенерують, тому переважає стимуляція тонких болепровідних волокон, що і призводить до розвитку невралгії.

Клінічна картина. Постгерпетична невралгія спостерігаться частіше у жінок літнього віку (у 15—25 % випадків). Захворювання починається гостро, з розвитку симптомів загальної інтоксикації (слабкість, розбитість, дифузний головний біль, підвищення температури тіла). Такий стан розцінюється як грипозний і триває 2—3 дні. Наприкінці цього терміну хворі починають відчувати печіння у ділянці іннервації гілок трійчастого нерва (частіше — першої, але інколи і всіх трьох). Інтенсивність болю дуже велика, він супроводжується свербінням та набряком половини обличчя. Інколи хворі відчувають різноманітні парестезії на шкірі обличчя та слизовій оболонці ротової порожнини. Через кілька годин після виникнення больового синдрому на шкірі обличчя та слизовій оболонці з’являється сильно сверблячий везикулярний висип та пульсивний біль. Спочатку везикули маленькі, потім зливаються у великі міхури з прозорою рідиною. З часом виникає підвисип. Поширення висипу на слизову оболонку ока може призвести до розвитку більма. Везикули через 10—12 днів починають лопатися і висихати з утворенням кірок, після відпадання яких у більшості випадків залишаються рубці. Під час обстеження в гострий період виявляють різні порушення чутливості в ділянці висипу (гіперестезію, гіперпатію, гіпестезію), а також біль у точках виходу трійчастого нерва. Захворювання може тривати в середньому до 1,5 міс.

Захворювання характеризується пекучим болем, іноді в поєднанні зі свербежем, у ділянці тої гілки трійчастого нерва, зона якої була уражена герпесом (зазвичай І гілка). Больовий синдром гострого періоду залишається у постгерпетичній стадії — біль постійний, виснажує хворого. Характерна риса — випадання всіх видів чутливості в зоні ураження, тотальна анестезія. Як правило, виникають вторинні невротичні розлади — порушення сну, депресія, тривога.

Диференціальна діагностика. Клінічна картина постгерпетичної нейропатії подібна до класичної невралгії трійчастого нерва, але має особливості: перенесений в анамнезі герпетичний гангліоневрит, часто — відсутність тригерних ділянок та тригерних чинників, схильність до хвилеподібного характеру больового синдрому, переважне ураження І гілки трійчастого нерва. Велике значення при розпізнаванні має дрібноплямиста депігментація і рубці у відповідній зоні — слід герпетичного ураження шкіри.

Лікування. У гострій стадії хворим призначають противірусні препарати: дезоксирибонуклеазу (0,2 % розчин закапують у ніс кожні 4 год або застосовують у вигляді інгаляцій по 10—15 хв 2—3 рази на день протягом 2—5 днів); ефективніше препарат діє внутрішньом’язово (краще розводити в 0,5 % розчині новокаїну); за наявності герпетичних висипань внутрішньовенно вводять по 25 мг гексаметилентетраміну. Застосовують інтерферон по 2—3 краплі в ніс; призначають 0,25 або 0,5 % бонафтонову мазь або 0,5 % флореналову мазь, які наносять на вогнища ураження 3—4 рази на день. Відзначено терапевтичний ефект від призначення дипіридамолу по 0,025—0,05 г 3 рази на  день протягом 1 тижня, а-глобуліну по 2 дози через день 3—5 ін’єкцій, а також левамізолу (декарису) по 0,05 г 3 рази на день.

Хворим показані анальгетики: анальгін, амідопірин, ацетилсаліцилова кислота, баралгін. При вираженому больовому синдромі вводять внутрішньо- м’язово 2 мл 50 % розчину анальгіну або 1,5 мл 50 % розчину анальгіну з 25 мг аміназину. Для захисту ерозивних ділянок шкіри від вторинної інфекції застосовують мазі з антибіотиками, крем з ацикловіром.

Рекомендують лікування діадинамічними струмами з одночасним призначенням вітаміну Ві2 у дозах 1000 мкг (курс 2 тиж.), приймання аміназину, дипразину, дифеніну (по 0,05 г 2 рази на день).

При безуспішності медикаментозного лікування застосовують рентгено- або гормонотерапію. Преднізолон призначають, починаючи з великих доз — 30—60 мг на день протягом 5 днів, потім дозу поступово знижують на 1 таблетку (3 мг) кожні 3 дні, доводять до 1 таблетки 1 раз на день і на цьому курс лікування закінчують. Деяким хворим допомагає баклофен по 30—25 мг під час їди.

Застосовують антидепресанти й насамперед амітриптилін при середній дозі 75 мг/добу.

Посилання на основну публікацію