Аномалії розвитку і деформації щелеп

Частота: у США близько 5 % населення мають скелетні форми деформацій нижньої шелепи. Інші деформації мають 0,5—4.3 % населення, тобто у 10 % населення відзначають деформації нижньої шелепи. У недоношених дітей деформації нижньої шелепи спостерігаються частіше, вони є у 27 % психічно неповноцінних осіб.

Етіологія. Вони можуть бути спадковими і набутими. Так, династія Габсбургів (1282—1918 pp. — Римська імперія, Чехія, Угорщина, Австро-Угорщина, Іспанія) мала спадкову деформацію нижньої шелепи. Імператор Франц Йосип І носив вуса і бакенбарди, щоб приховати виступаючу вперед нижню щелепу.

Виникають деформації внаслідок ендокринних, обмінних порушень, захворювань і пошкоджень зон росту нижньої шелепи; зміни функціонального завантаження (з посиленням або гальмуванням росту шелепи); після травми, у тому числі операційної; після запальних процесів, інфекційних захворювань, пухлин (судинних тошо); тривалих зовнішніх дій (шийний корсет, рубці шиї, «кривошия», опромінювання); порушення трофіки кісткової тканини (судинної, нервової).

Патогенез зумовлений такими факторами:

  1. Пригнічення чи повне виключення (одномоментно або почергово) функції зон росту шелепи.
  2. Обмеження рухомості нижньої щелепи і функціонального навантаження (зниження функціонального навантаження на шелепу).
  3. Посилення функції зон росту, наприклад унаслідок травми (це може спричинити локальні гіперплазії, подовження тіла і гілки шелепи).
  4. Порушення балансу «новоутворення — резорбція кістки» різними екзогенними та ендогенними впливами.

Класифікація деформацій нижньої шелепи. Основні види деформації нижньої шелепи у вигляді окремого патологічного стану або компонента клінічного синдрому: прогенія (макрогенія); мікрогенія (синдром П’ера—Робена); відкритий прикус; синдром 1—2 зябрових дуг; атрофія обличчя (хвороба Ромберга); напівшелепні деформації (напівшелепне подовження та напівщелепна гіперплазія — кондилярна, гілки, половинна, тіла щелепи); щелепно-лицеві дизостози (черепно-щелепно-лицеві; черепно-ключичні; щелепно-лицеві) тощо.

За локалізацією деформації нижньої шелепи виділяють одно- та двобічні, симетричні або несиметричні, повні (у разі залучення всіх відділів щелепи) або часткові (локальні), зі зміною нормальної довжини шелепи або без такої зміни. Зрозуміло, шо найскладнішими в лікуванні є повні двобічні деформації щелепи зі зміною її нормальної довжини.

Хірургічні методи лікування деформацій нижньої щелепи:

  1. Місцева кісткова пластика — різні остеотомії, остеоектомії.
  2. Компресійно-дистракційний метод.
  3. Вільна, мікросудинна кісткова пластика (з використанням різних кісткових трансплантатів, замінювачів кісткової тканини тощо).
  4. Контурна пластика обличчя (м’якими тканинами, кістками, пластмасовими імплантатами, гелем).

Типові місця остеотомії нижньої щелепи при деформаціях: виростковий відросток гілки щелепи, гілка, кут щелепи, тіло, ментальний та серединний відділи щелепи. Остеотомії і остеоектомії можуть бути одиночними, подвійними та потрійними; симетричними або несиметричними; без порушення безперервності нижньої щелепи або з її порушенням; а також поперечними, площинними та комбінованими.

Зміна форми та розміру нижньої щелепи практично завжди змінює площу дна порожнини рота та об’єм порожнини рота. Останнє є особливо важливим для положення язика та в прохідності верхніх дихальних шляхів. Вплив оперативного втручання на об’єм кісткової тканини остеотомії щелепи:

1)      без зміни об’єму кісткової тканини (місцеві кістково-пластичні операції);

2)      зі зменшенням об’єму кісткової тканини (з остеоектомією або подальшим застосуванням компресійного методу — доцільно за наявності достатнього в порожнині рота місця для язика);

3)      зі збільшенням об’єму кісткової тканини (шляхом місцевої кісткової пластики, з пересадженням кістки або подальшим застосуванням дистракційного методу).

Остеотомії нижньої щелепи також передбачають: 1) збереження положення головки нижньої щелепи в суглобовій ямці; 2) покращення її положення, але, в будь-якому випадку потрібно запобігати перевантаженням та неправильному положенню головки щелепи.

Для збереження доопераційного положення головки шелепи в суглобовій ямці запропоновано кілька методів. Наприклад, до операції оголюють невелику ділянку верхньої щелепи або виличної кістки, накладають на неї та на гілку щелепи при закритому роті накісткову пластинку з 4 гвинтами (по 2 гвинта на кожну кістку) і знімають пластинку і гвинти. Після виконання двобічної операції та мобілізації середнього фрагмента нижньої щелепи обидві гілки щелепи за допомогою тих самих накісткових пластинок та гвинтів повертають у доопераційне положення, і при такому положенні гілок встановлюють серединний фрагмент у необхідне положення та фіксують його. Закінчують операцію типовим чином.

Зафіксувати доопераційний стан гілки шелепи можна також за допомогою такої самої накісткової пластинки, яку фіксують до гілки та до назубного фіксатора, розташованого на коронках молярів відповідного боку. В іншому операцію виконують аналогічно попередній методиці.

Посилання на основну публікацію