Харківсько-полтавське коло

Першою українською книжкою, що отримала широке ходіння, стала написана полтавським офіцером Іваном Котляревським в кінці XVII ст. пародія на Енеїду Вергілія (Еней БУВ парубок моторний, / Та хлопець хоч куди козак…) – твір салонного жанру. Енеїда у вищому суспільстві Росії була настільки популярною, що дійшла навіть до тодішнього російського царя Миколи I, який, слухаючи, реготав і вигукнув: «Розумна витівка!» Успіх Енеїди викликав до життя цілий ряд наслідувачів (К.Пузіна, М.Макаровскій, П. Білецький-Носенко, А.Корсун, П.Кореніцкій, С.Писаревського, П.Пісаревскій, К.Думітрашко, П.Морачевським). Найбільш яскравий автор цього кола – Петро Артемівський-Гулак (1790-1865), який прославився своїм «українським Фаустом» – драматізованной поемою Твердовський. З тих пір жанр пародіювання класики не йшов з української літератури, і останнім за часом спадкоємцем Котляревського, ймовірно, слід вважати Леся Подерв’янського, який створив у 90-х XX ст. українську пародію на Гамлета Шекспіра.

Наприкінці XVIII в. в Харкові відкривається перший університет. Через кілька років з студентства виділяється значна група людей, для яких українська мова є мовою побутового спілкування. Виникає україномовна журналістика. Українська мова «виходить» з села в місто, стаючи другим, після російського, мовою освіченого міського товариства. У журналістських харківських колах у 20-х XIX ст. з’являється перший авторський прозовий текст – розповідь Маруся з селянського життя, написаний Григорієм Квіткою (1778-1843, псевдонім Грицько-Основ’яненка), посперечався зі своїм петербурзьким знайомим, П. А. Плетньова про те, що українською мовою можна написати не тільки пародію, а й «ніжну» штучку. В українських повістях Квітки з народного життя реально зображена селянська життя.

Університет пробуджує інтерес до вивчення історії краю, народної творчості, до освоєння світової культурної спадщини. Цей інтерес викликав появу «романтичної» літературної школи – корпуси україномовних текстів, написаних за матеріалами народної творчості та оброблених в традиціях панівною естетики того часу – романтизму.

До містичного фольклорному сюжетом (нареченого-мерця) і європейського варіанту його обробки (поемі Leonore Бюргера) сходить балада Маруся Льва Боровиковського (1811-1889) (російський варіант – Світлана В.Жуковського).

З історичними народним піснями про славну козачої старовини пов’язані тексти Амвросія Могили (Амвросія Метлинський, 1814-1870), що став першим автором-«руінніком», співаком таємничих козачих могил. Віддав данину цьому напрямку і майбутній знаменитий історик Микола Костомаров, тоді – студент Харківського університету, що пише під псевдонімом Ієремії Галки. Тексти Костомарова стали першим прикладом україномовних творів, написаних російськомовним автором.

У народній любовної і «невольничьей» ліриці черпають натхнення «співак власного горя» Віктор Забіла (1808-1869), і Михайло Петренко (відомий піснею Дивлюсь на небо), автор популярних романсів Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1817-1875).

До кола «романтиків» примикають і перші українські жінки-автори: Травня Писаревська (1799-1874?), Яка написала Пісню Петрарки на мотиви італійської поезії; лірика Олександри Псьол. В українській літературознавчій традиції існує і жіночий легендарний варіант українського «первоавтора» – поетеса Марія Чурай, неграмотна жінка, що жила в 17 ст. і складав пісні українською мовою. Її спадщина не було записано і не збереглося.

У 1830-х XIX ст. художніх текстів українською вже так багато, що в Харкові починають виходити перші літературні альманахи: «Український альманах» (1831) Срезневського і Росковшенко, «Ранкова зірка» (1833) Петрова, «Запорізька Старина» (1833-1838) Срезневського, пізніше «Сніп» (1841) Корсуна і»Молодик» (1843-1844) Бецкого.

Посилання на основну публікацію