✅Віршові форми

✅ У віршових дискусіях 20-х років минулого століття жваво обговорювалося питання про те, чи є вірш свого роду “насильством над мовою”. Вважаючи, що вірш є значною мірою результат усної народної творчості, висхідний до витоків ще дописемних епох, складався, мабуть, невимушено, без болісно-напружених зусиль, вільно імпровізувався, було б дивно угледіти в самій його природі “насильство”: вже скоріше, прикраса мови, яка, своєю чергою, здобута народом-мовотворцем по-доброму, природним шляхом.

Ритми вірша могли бути співзвучні ритмам людських робіт, пульсації радісних або сумних переживань. Живі люди, живі вірші.

Втім, до часу, коли предметом суперечки став зазначене питання, футуристи встигли настійно нагадати про те, що інший вірш вміє і калічити, і перекручувати “гордий наш язик”, і ламати, і гнути його. Але нехай це хоча б частково так, все одно можна було б цілком обійтися без нефілологічного терміна “насильство”: чи не краще говорити про експерименти з мовою, про гру зі словом і т.п.?

Хай там як, теоретик вірша не повинен залишитися байдужим до цієї проблеми.

Однак, приступаючи до серйозного вивчення вірша, мимоволі відсовуєш її в сторону. Відразу ж виникає безліч інших, куди цікавіших загадок, пов’язаних з таїнствами віршування. Все ж, перш ніж до них приступити, вникаючи у всілякі зокрема, подумаємо про те, що ж таке “віршування” – термін, користуючись яким, різні дослідники мають на увазі його різні додаткові значення, додаткове смислову забарвленість (“конотації”).

Віршування (від гр. Stichos – ряд, рядок), або версифікація (від лат. Versus – вірш, вірша), навряд чи могло б бути визначене як складання віршованих рядків, складання з них поетичного тексту, зокрема строфічного. Важливіше інше розуміння: не текст скласти з рядків (віршів), а віршований рядок – з … чого? Тут саме слово скласти-додавання – з коренем склад як би підказує: зі складів.

Вірш за природою своєю, як правило, небайдужий до стилю, наказує йому ту чи іншу форму “поведінки” всередині рядка. Якщо небайдужість до стилю виявляє прозаїк, значить, він у чомусь істотному уподібнюється стихотворцу. І навпаки: якщо поет байдужий або майже байдужий до стилю, значить, він не дуже далеко пішов від прозаїка. В обох випадках опозиція вірш/проза слабшає.

Є різновид вірша, у пристрої якого найважливішим фактором є задана кількість складових його складів.

На цьому принципі заснована силабічна поезія: сил-лаб – це і є склад (з грецької), і силабінчі вірші відповідно називаються 8-, 11-, 13- (і т.д.) сложніки. Інший тип вірша – тонічний (в російській традиції під “тоном”, або “тонусом”, зрозуміло наголос, або виділяє в слові ударний склад, або наголос односкладових слів). Тут головне те, скільки у вірші ударних складів, і такі вірші іменуються 3-, 4- (і т.д.) ударниками.

Далі, силлаботоніка, де передбачений той чи інший порядок в чергуванні ударних і ненаголошених складів – з деякими допустимими відхиленнями від цього порядку. Якби поезія вичерпувалася силабіка, силлаботонікою і тонікою, ми вправі були б наполягати на тому, що вона – на відміну від прози – є свого роду “складопис”.

Такому розумінню нітрохи не суперечить звернення до досвіду античної версифікації, де панувало так зване квантитативне (“кількісне”) віршування. Там склади протиставлялися не по ударності/ненаголошеності, як в російській вірші, а по довготі/стислості.

Довгі і короткі склади чергувалися в певному порядку. Більшу або меншу довготу іменують кількістю склади (не плутати кількість складу з кількістю складів у вірші – це зовсім різні речі!). Хай там як, давньогрецькі та давньоримські поети працювали зі стилем, організовуючи віршований рядок згідно з його придатними для такої справи особливостями.

Тобто це теж “складопис”, як і все те, що пов’язано зі складообліком у віршуванні, коли впорядкування взаємодіють склади “сильні” і “слабкі”, ударні та неударні, склади тонально вище і нижче, довше і коротше і ін.

Однак є такі форми і види вірша, в яких роль складу знижується або навіть взагалі скасовується. Такі вірші, з різним, довільним, непередбачуваною кількістю складів у кожному рядку і невпорядкованістю складів відносно один одного за яким би то не було ознакою. Втім, якщо такі вірші римовані, то це вже якийсь складооблік, оскільки рима – співзвуччя (повне або часткове) саме складів (найчастіше завершальних рядка). Але вірші, байдужі до кількості складів у рядку, можуть бути і білими, тобто позбавленими рим (не плутати білий вірш з вільним віршем, який часто не має не тільки рим, але й певного розміру).

Так складалися у нас і в XVI, і в XVII століттях, а особливо багато в XX столітті: деякі різновиди верлібру, або вільного вірша. Текст, припустимо, записаний у стовпчик (а стовпчик укладається в “ряд”), але це єдине, що робить його схожим на віршований, інших звичних ознак немає.

Доводиться, згідно сформованої традиції та авторської волі автора, вважати це все ж віршами, а не прозою, однак розмова про віршування в подібних випадках стає безпредметною. Втім, Віршознавство, зокрема сучасне, надає проблемі відмінності вірша від прози винятково важливе теоретичне значення, знаходить непрості способи її вирішення.

Російська словесність протягом всієї її багатовікової історії освоїла різні системи віршування і всілякої версифікаційні форми. Причому все почалося з розробки прикордонних між віршем і прозою форм: такий неповний “верлібр” церковних молитов (співучість мотивувалася ритуалом богослужіння і зовсім виявилася незатребуваною в практиці пізнішого світського верлібру, переважно розмовного, рідше декламаційного).

Версифікаційної – музичні традиції літургійних піснеспівів були підхоплені “віршами покаянними” – жанр, активно існував в ранній оуській ліриці починаючи з XV століття. На інший лад, але теж співучим був древній народний вірш билин, історичних та інших пісень. Його прийнято вважати тонічним. Окремі спроби реконструювати його спочатку фонетичний склад носять гіпотетичний і тому недоказовий характер. З XVII століття фольклор починають у нас записувати, в результаті чого народний вірш стає фактом літератури.

У першій половині XVII століття стверджується і лідирує вірш, який часто називають досиллабічними, – з довільною кількістю складів у рядку і регулярною римою в сусідніх рядках попарно. У другій половині того ж століття провідною стає силабічна система віршування – під безпосереднім польським впливом: враховане число складів у рядках і регулярне парне римування.

Біля витоків цієї системи стоїть Симеон Полоцький. Втім, дослідники знаходили найдавніші передвитоки нашої силлабіки – не польська, а Візантійського зразка – в рукописах XI-XIII століть (переклади з грецької на старослов’янську), укладачі яких самі не розуміли, що вони переписують вірші, перекладені в Болгарії. Т

То були безрифмові тексти, але з установкою на складооблік. Справжню ж життя силабічний вірш знайшов ряд століть потому і переважав аж до 30-х років XVIII століття.

До XVII століття відноситься перша, невдала спроба ввести в літературу стопні віршування, яке через століття стане чільним. Стопою є поєднання яких двох, або трьох складів, розташованих у певному порядку; в якому саме – це з’ясується трохи нижче. Якщо у віршованому рядку налічується, припустимо, шість ямбічних стоп, то, значить, це шестистопний ямб; якщо три дактилічних – то тристопний дактиль. Вчення про такий метриці вірша було орієнтоване на грецькі зразки, з відповідною термінологією:

  • Іамб (ямб),
  • трохей (хорей) та ін.

Стопа називалася “ногою”. М. Смотрицький, автор слов’янської “Граматики”, розмірковуючи про “степені віршованих прийомів” (тобто про стопах, “ногах”), призводить 12 їх різновидів – чотири двоскладових і вісім трискладових.

Посилання на основну публікацію