✅Тютчев – поет-філософ

План

  1. Загальні коріння філософії та поезії.
  2. Проблема взаємин людини і природи в ліриці Тютчева.
  3. Філософські питання, що підіймаються в ліриці Тютчева.

Філософія і поезія близькі один одному, адже знаряддям, за допомогою якого створюється і віршована строфа, і філософський трактат, служить людська думка. В античні часи великі філософи, такі як Аристотель і Гесіод, викладали свої філософські роздуми у формі віршів, тим самим демонструючи силу і витонченість думки.

Аристотель, якого називають батьком багатьох наук, був також автором праць з поетики. Це говорить про те, що поетичне сприйняття дійсності може з’єднуватися з філософськими пошуками істини. Поет, який височить над повсякденними проблемами і проникає в найглибші питання буття, прагне до самої суті нашого існування – до пізнання життя людської душі в навколишньому світі.

Саме таким поетом для нас є Федір Тютчев. Його творчість припадає на другу половину XIX століття, коли в Росії формувалася література, яку весь світ назве золотим століттям російської поезії, «олімпійської лірикою».

Дослідники поетичної спадщини Тютчева відносять його до поетів романтичного напряму, тому що його лірика завжди відсторонена від буднів і звернена до вічності, на відміну, наприклад, від Некрасова, якого цікавила соціальне середовище і моральні питання. Поезія може відображати різні сторони життя, і лірика Тютчева має свою специфіку – проблематика віршів цього поета має філософський характер.

Якщо досліджувати лірику Федора Тютчева, то можна помітити, що найважливішою проблемою для нього є проблема єднання людини з природою, а також проблема розладу з нею.
У ранній період творчості поета хвилює питання взаєморозуміння між людьми.

Адже якщо два думаючих людських істоти, наділених розумом і мовою, не в змозі прийти до згоди, то як знайти взаєморозуміння з навколишнім світом, який не володіє здатністю до розмови?

Як серцю висловити себе?
Іншому як зрозуміти тебе?
Чи зрозуміє він, чим ти живеш?
Думка висловлена ​​є брехня.

(«Silentium!»)

Автор доходить висновку, що слова не тільки не сприяють розумінню, вони, навпаки, тільки заплутують, адже одна і та ж фраза може бути по-різному зрозуміла різними людьми. Звідси і народжується рядок у формі афоризму – «думка висловлена ​​є брехня».

Почуття і мрії людина може зберігати глибоко в своїй душі, але якщо він хоче висловити їх, то повинен бути готовий до того, що суєта життя додасть їм інший сенс, і, може бути, хвилююча душу думка здасться співрозмовнику банальною: «таємничо-чарівні» думи може оглушити «зовнішній шум» («Silentium!»).

Таким чином, Тютчев ще в молоді роки намагався у своїх віршах підняти один з ключових філософських питань – як можна передати думку іншій людині, що не спотворивши її сенсу і не втративши почуття, вкладеного в цю думку.

Тютчев намагається розкрити проблему взаєморозуміння на вищому рівні – філософському, він шукає корінь зла і знаходить його в одвічному розладі людини з природою, з мирозданьем. Людина, як зрозумів Тютчев, не повинен покладатися тільки на зовнішню форму речей і на слова.

Земний світ людини занадто віддалився від божественного світу, людина не розуміє закони Всесвіту і від того страждає, відчуваючи себе самотньо і незахищені, які не відчуваючи, як природа піклується про нього («Свята ніч на небосхил зійшла»).

Але якби людські істоти звернулися до природи, прислухалися до «голосу матері», то вони знайшли б спосіб спілкуватися з навколишнім світом на особливому, зрозумілому та доступному всім мові:

Не те, що мисліть ви, природа:
Чи не зліпок, не бездушний лик –
У ній є душа, в ній є свобода,
У ній є любов. У ній є мова …

(«Не те, що мисліть ви, природа …»)

Тютчев пристрасно протестує проти тих недалеких особистостей, які прагнуть бачити у всьому лише випадковий збіг, ймовірне подія чи, навпаки, свавілля виключно людської волі. Такі люди, відповідаючи на питання, звідки на деревах листя і як утворюється плід в материнському череві, ніколи не скажуть про силу матінки-природи, про розумне божественному світі, про гармонійний початку у Всесвіті.

У другій половині і в кінці XIX століття світськими умами Європи та Росії володіли нові радикальні ідеї: теорія походження видів на землі завдяки процесу еволюції, яку пізніше сформулював англійський натураліст Чарльз Дарвін.

Цей момент надзвичайно філософський, адже мова йде про боротьбу почав світу – матерія і дух, що з них первинне? Для Тютчева відповідь очевидна, він з усією переконаністю говорить через свою поезію про душу природи як про початок всього, у тому числі як про джерело життя самої людини.

Автор у програмному вірші «Не те, що мисліть ви, природа …» порівнює скептиків з каліками, не здатними розрізняти не те що голос тонкого світу, а й найпростіші і природні для кожного речі, такі, як голос матері:

Не їхня провина: зрозумій, коли може,
Органу життя – глухонімий!
На жаль, душі в ньому не стривожить
І голос матері самої!

Тютчев геніально передбачав на багато років вперед торжество матеріалістичних теорій, що відводять людство від найважливіших питань. Він немов би хотів перешкодити надмірного захоплення людей матеріальним і вказував у своїй поезії на існування тонкої гармонії в світі природи, загадку якої людина зобов’язаний намагатися розгадати.

Розлад з матір’ю-природою Тютчев, очевидно, брав як трагічну помилку, що виникла від нерозуміння законів природи. В останні роки творчості поета відвідала думка, яку він сформулював у формі філософської мініатюри:

Природа – сфінкс. І тим вона вірніше
Своїм пробою губить людини,
Що, може статися, ніякої від століття
Загадки немає і не було у ній.

Бути може, Тютчев, придивившись до життя, відкрив для себе, що головна причина розладу людини і природи – загадка природи – існує, як і міфічна істота сфінкс, лише в уяві людей. Для чуйного читача, думаючої людини це дає натхнення і надію, що гармонія можлива, як і відчував це великий поет.

Посилання на основну публікацію