Тема життя й смерті в ліриці Пушкіна

Звичайно ж, тема життя і смерті не раз піднімалася Пушкіним в його роботах. Він, як і більшість людей, часто вів роздуми над сенсом життя, над поняттям безсмертя. Протягом свого недовгого життя дані поняття постійно змінювали своє значення в свідомість Пушкіна. З дорослішанням його особистості, його внутрішнього світу, він міняв і погляди на життя, на навколишній світ.

Наприклад, в свої молоді роки, Олександр Сергійович, будучи ліцеїстом, абсолютно не думав про смерть, він не обтяжував свою свідомість такими важкими думками. Він жив веселою і зовсім безпроблемною життям.

У 1814 році він створює творчу роботу «Бенкетуючі студенти» і пише в ньому такі рядки: «Під стіл холодних мудреців … Під стіл вчених дурнів …». Юні роки ліцеїста пройшли на радісною хвилі. Він дотримувався правила: «Живи, поки є можливість». Пушкін радів, пустував і просто радів нашому житті. Поет і думати не хотів про кончину, про смерть.

Але, раптом, в 1815 році автор створює ще одну віршовану роботу «Моє заповіт друзям». І сенс цього твору зовсім відрізняється від попередніх робіт. Тепер, в рядках вірші ми зустрічаємо такі слова, як «труну», «дрімає юнак». Можливо, саме цей вірш стає першим в роздумах Пушкіна про нескінченність життя, про безсмертя. Можливо, це той творчий поштовх, який призведе до створення знаменитого «Пам’ятника».

Після закінчення ліцею Пушкін швидко дорослішає, адже він занурюється в реальний, жорстокий світ, який переповнений проблемами і несправедливістю. Уже в 1823 році автор виявляється в південному посиланні. Його особистість гине від внутрішньої кризи. Надії про свободу для освіти руйнуються, і автор пише вірш «Віз життя». Наступила життя – це обтяжлива вуздечка для поета, для його творчої особистості.

1828 рік засвідчує виходом ще одного кричущого вірші «Дарунок даремний, дарунок випадковий …». Його серце спустошене, життя тяжка і марна. Такий критичний період в житті Пушкіна призводить до того, що помисли про смерть не покидають його. Вони бродять і переслідують поета.

Він створює вірш «Брожу я вздовж вулиць галасливих». Пушкін розмірковує про безсмертя, про вічне. Він говорить про постійної, незворотною влади часу, яке розставить все по місцях. Пушкін приходить до думки, що після смерті відбувається злиття з природою і людина стає частиною навколишнього світу. Він не бачить у смерті кінець життя. Автор розмірковує про неї, як про певний етап життя людини.

Після смерті людина триває в своїх нащадках – дітях, онуках, правнуках. Своїм безсмертям автор вважає свою творчість. Саме про це йдеться в його вірші «Пам’ятник».

Посилання на основну публікацію