Шеллі, Персі Біші

У дуже обдарованого, але захоплюючогося своэрыдними поглядами на релігію і хворим душою поета Персі Біші Шеллі (1792-1822) скептицизм його друга Байрона дійшов до пантеїзму та атеїзму. Виключений з оксфордського університету за своє релігійне невіра, знехтуваний своїм батьком за нещасний шлюб, в який вступив проти волі батьків, і позбавлений за судовим вироком права виховувати своїх дітей, Шеллі вів тривожну, повну душевних і фізичних страждань життя, поки не потонув у молодих літах біля берегів Італії від раптово піднялася бурі в Середземному морі в той час, як переїжджав на відкритій човні з Ліворно в Лерічі. Труп Шеллі, викинутий хвилями на берег, був спалений за розпорядженням його друга Байрона, а попіл був похований в Римі біля піраміди Цестія.

Тривожне душевний стан, який постійно виявлялося в житті Персі Біші Шеллі, виразилося і його поетичних творах. У своєму головному творі «Королева Маб», яке він написав на сімнадцятому році життя і якому надають надзвичайно різкий відбиток додані до нього примітки, Шеллі доклав мірку філософського умогляду до політичного, релігійному та громадському складу дійсного життя, яку він хотів перетворити в інтересах безмежної індивідуальної волі. Тому він полум’яними словами відзначав протилежність між ідеалом і дійсністю. Страшному, безвідрадністю минулого і справжньому, на яке вказує цариця фей Маб душі Іанта під час її мандри по всесвіту, Шеллі протиставляє бачення такої майбутності, коли земна дійсність зробиться небесної, а замість християнства пануватиме релігія натури і людинолюбства.

Більш ясною за формою і за змістом, ніж втрачається в філософських відволіканням, «Королева Маб», була повна елегійного меланхолії поема «Аластор чи дух самоти» («Alastor or the spirit of solitude»).

Тут Персі Біші Шеллі зобразив фантастично-мрійливу життя юнака з чистим серцем і сміливим розумом, передчасно зійшов в могилу від безмежної туги про недосяжне ідеалі, – такого юнака, який при своїй самотності не може відшукати того зв’язку, який, прикріплюючи його до всесвіту, вказувала б йому необхідне і бажане місце серед створених істот. Це символічне зображення натури і життя самого поета.

Драматичні твори Персі Біші Шеллі «Звільнений Прометей» і «Еллада» звеличують свободу і боротьбу греків за незалежність. У «Ченчи» він обробив в трагедію одне з жахливих пригод італійської історії. У самому великому зі своїх творів, в що складається з дванадцяти пісень «Повстанні Ісламу», (The revolt of Islam), Персі Біші Шеллі представляє в цілому ряді картин могутнє вплив душі, яка прагне до свободи і до счастию людства, і яскравими фарбами описує шкоду тиранії , забобонів і релігійних помилок.

В «Історії Розалінди і Олени» він описує – з ясними натяками на те, що сам пережив – страждання, яким піддають добрих і вільно мислячих людей застарілі установи і людська злоба. «Цар Едіп або Тиран-Толстоног» і «Маскарад анархії» – політичні сатири на англійського короля Георга IV і його уряд. У зворушливою елегії «Адонаіс» Шеллі оплакує молодого поета Джона Кітса (1796-1821), передчасно зійшов в могилу. Кітс був автором міфологічно-містичних поем «Ендіміон» і «Гіперіон» та кількох ліричних віршів, в яких він, подібно Шеллі і Байрону, наочно описував природу з натхненням мрійника. Він вже з молодих людей став наближатися до могили частиною унаслідок вродженої меланхолії і безнадійного існування, частиною від засмучення, що його поетичні твори піддавалися несхвальним відгуками.

Друга дружина Персі Біші Шеллі, Мері, з якою він був більш щасливий, ніж з першої, теж пробувала свої сили на поетичній ниві: вона написала роман «Франкенштейн або сучасний Прометей».

Поетичні гідності Шеллі полягають у його одушевленої ліриці, особливо в його поетичній розумінні й описі природи у всіх її явищах. Персі Біші Шеллі занурюється в природу, лише тільки його відштовхують від себе люди. Тому, він відчуваємо її не так, як інші, – не як щось зовнішнє, холодне або бездушна, жорстоке. Порівнюючи її холодне, як камінь, спокій з людськими радощами і бідами, її божественну бездушність з нашею життям і нашою смертю, з нашими нетривалими тріумфами і тривалими муками, він знаходити в ній більше м’якості, ніж у дурості і в суворості людського світу.

У віршованій сатирі «Пітер Белл Третій» Шеллі висміює Вордсворта за те, що цей поет любить природу як євнух, ніколи не насмілюється розв’язати їй пояс. Сам Шеллі любить її, як люблять жінку. Він, як тінь, стежить за кожним таємним її кроком; його пульс б’ється в таємній симпатії з пульсом природи. Так як у самого Персі Біші Шеллі була титанічна і гігантська натура, то він і в природі любить титанічну і гігантську красу. Він звеличує нелегко зрозумілу поезію квітів або лісу; його висока душа приходить в захват тільки від того, що велика і далеко, від рухів світових тіл в небесному просторі. Шеллі пристрасно любив море і безперестанку катався по ньому: лежачи в човні з особою засмаглим від сонячних променів, він написав свої кращі вірші. Пристрасть до моря була життям Шеллі і стала причиною його смерті.

Посилання на основну публікацію