“Прометей прикутий” (Есхіл): опис і аналіз трагедії

«Прометей прикутий» – це трагедія, яка входить в коло творів Есхіла і становила, як видно, другу частину трилогії, куди входили також трагедії:

  • «Прометей-вогненосець»;
  • «Звільнений Прометей».

Про датування трагедії і навіть про саму приналежності її Есхілу досі ведуться наукові суперечки, викликані насамперед її змістом, де протистояння титана Прометея Зевсу показано як боротьба з якимсь божественним тираном, Зневажати іншими божествами і ворожим всьому людському роду.

Цей богоборчий пафос на перший погляд не відповідає картині божественної справедливості в інших творах Есхіла і змушує дослідників пов’язувати трагедію з поглядами «просвітителів Греції» – вчених-софістів і відносити до пізнішого часу.

Дійсно, основна тема промов Прометея в трагедії – страждання, причому страждання незаслужене. Нарікання на ці безвинні муки обрамляють його монологи, практично від перших його слів до останніх. У той же час він докладно розповідає про свої благодіяння людям і постає свого роду заступником людства.

Приниження прикутого за наказом Зевса до скелі Прометея стає символом залежності і підпорядкованості всього роду людського.

Безумовна виділеність головного персонажа визначає і не зовсім звичне будова трагедії, основну частину якої складають скорботні і гнівні промови Прометея. Їх фоном є співчуваючий герою хор Океанид, дочок Океана, перестерігає Прометея Океан, а також протистоять титану слуги Зевса – Влада, яка не вимовляє жодного слова Сила і нарешті Гермес.

Протистояння Прометея прислужникам верховного бога є сценічним проявом головного конфлікту трагедії, особливість якого в тому, що проявляється він в опозиції присутнього на сцені Прометея і формально відсутнього на ній Зевса. Характерно, що цей конфлікт осмислюється як протилежність старих і нових божеств, що змушує згадати подібний же спір в останній трагедії «Орест» – «Евменіди».

Зевс постає як «новий» тиранічний володар, чиє свавілля зводиться в ранг закону.

Прометей, в свою чергу, являє стародавні божественні сили. Але свого часу Прометей сам допоміг звести на трон Зевса, давши йому рада, що дозволив здобути перемогу в битві з титанами.

Для героя це привід звинуватити Зевса в невдячності, однак, сам факт того, що він виступав союзником Зевса проти своїх найближчих родичів, зазначає особливий характер і цього персонажа, і його ворожнечі з Зевсом. У трагедії «Прометей закутий» Прометей співчуває іншим поваленим противникам царя богів, він же вводить у твір тему прокляття Зевса Кроном, згідно з яким Зевс, так само як його батько, повинен бути позбавлений влади власним сином.

Тим самим в «Прикованном Прометея», нехай і на іншому, «божественне», рівні, присутній мотив родового прокляття, низки взаємних злочинів членів однієї сім’ї, що становить основний конфлікт інших трагедій Есхіла, і Прометей є свого роду «месником» від імені скинутого колишнього покоління, представниками якого у трагедії є і його пасивні союзники Прометея – Океан і його дочки.

Але в той же час в своєму протистоянні Зевсу Прометей багато в чому виявляється тісно пов’язаним зі своїм противником. Вони пов’язані в минулому – своїм союзом проти титанів. У самій трагедії їх зв’язок підкреслена подібними характеристиками: обидва вони суворі, непохитні, горді і люто, до них виявляються застосовні одні і ті ж епітети.

Нарешті, їх зв’язує майбутнє – відома Прометею таємниця: від нього залежить, чи збереже верховний бог свою владу.

Прометей, здавалося б, передрікає неминучість падіння цієї влади і відкидає для себе можливість відкрити Зевсу майбутнє в обмін на звільнення.

Але він стверджує і зворотне: його ворог дізнається правду, якщо звільнить і нагородить Прометея, стримає свій гнів і знову буде шукати союзу. Прометей майже повністю розкриває секрет, кажучи про те, що Зевс загине від нещасливого шлюбу, він не вимовляє тільки імені можливої ​​дружини, зате називає свого власного спасителя, який вийде з роду прийшла до Прометею Іо.

Епізод з Іо стає свого роду композиційним центром трагедії «Прометей закутий»: страждання дівчини, перетвореної в корову за любов, якою до неї загорівся Зевс, і знаходить на неї безумство подібні муках самого Прометея. В її гірку долю винен Зевс, але в той же час сам герой передрікає, що Іо буде врятована від страждань саме Зевсом, точно так же, як до самого Прометею порятунок прийде від Геракла, нащадка Іо і сина верховного бога.

Тоді і Прометей остаточно відкриє Зевсу ім’я забороненої для нього жінки – Фетіда – і тим самим збереже його владу.

Цим подіям була присвячена наступна за «Прометей прикутий» частина трилогії – «Прометей звільняється».

Таким чином, Зевс і Прометей виявляються союзниками в минулому і майбутньому, ворогами – в сьогоденні. Влада Зевса, проти якої начебто повстає герой трагедії, покоїться на знанні Прометея, а порятунок Прометея виходить від Зевса.

Їх зв’язок визначена «неминучою долею», передбачення якої і стає основною силою Прометей, що розуміється як сила його знання (саме ім’я Прометей означає «знає наперед, промислитель»). Але знання це багато в чому виявляється марним, бо не може позбавити від страждань самого Прометея.

Таким чином, трактування центрального образу і сюжету трагедії «Прометей закутий» Есхіла в цілому виявляється двоїстої, а підкреслене протистояння героя верховному богу – продиктованим місцем даної трагедії всередині реконструюється трилогії.

Не випадково, що в античності ми зустрічаємо знижений образ Прометея-обманщика, який шкодить богам (наприклад, у Арістофана і Лукіана).

Тема згубності дарів Прометея також виникала, зокрема, у Горація і Проперція. У той же час вплив Есхілова сюжету на подальшу традицію визначається багато в чому образом головного героя, яка сприймається як символ страждань в ім’я людства і як уособлення знання.

Отці церкви ототожнюють Прометея з Богом і пророками (Тертуліан, Августин). Згодом на перший план поступово виходить олицетворяемая Прометеєм ідея знання і творчого пошуку (Д. Боккаччо; Кальдерон – «Статуя Прометея», 1669-1674 рр.), Популярна в добу Просвітництва (Руссо, Вольтер; І.-В. Гете – «Прометей», 1773 р.) і продовжена літературою романтизму (П. Шеллі, «Прометей звільнений», 1819 р.).

Підсумком якоїсь богоборчої інтерпретації героя стала фраза Ф. Ніцше, який бачив в протесті героя Есхіла «гімн безбожництва». «Негативне самовизначення титанічної істоти» висловлює образ Прометея в однойменній трагедії В.І. Іванова (1919 р). Тема розуму і раціонального початку в трактуванні образу Прометея була продовжена філософсько-естетичної думкою XX століття (А. Жид, А. Камю).

Посилання на основну публікацію