«Озерна школа»

На межі XVIII – XIX поряд із загальним посиленням романтичної струменя в західноєвропейській літературі і в Англії робилися вдалі спроби замінити французьку сентиментальну штучну поезію Просвітництва поезією природи, національними баладами та піснями.

Ця поезія природи досягла найбільшої сили і благородства у поетів так званої «озерної школи» («лейкистов», від lake – «озеро»), які займалися переважно описом романтичних озер Уестморленда і Камберленда (північний захід Англії) і до такої міри занурювалися в споглядання красот природи, що дійшли до одухотворення її явищ. У своїй мрійливості, що межувала з пантеїзму, вони знаходили найтісніший внутрішній зв’язок між найдрібнішими і найвеличнішими творами природи і дивилися на весь всесвіт з глибоким почуттям благочестя. Поети «озерної школи» намагалися висловлювати свої почуття і думки найпростішим, безискусственность мовою і знаходити поетичну привабливість в самих дрібних побутових речах. Найвизначнішими представниками «озерної школи» були Вільям Вордсворт, Семюель Тейлор Кольрідж і Роберт Сауті – три її головних корифея.

Посилання на основну публікацію