1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Література
  3. “Орестея” (Есхіл): опис і аналіз трилогії Есхіла

“Орестея” (Есхіл): опис і аналіз трилогії Есхіла

«Орестея» – трилогія Есхіла, що складається з трьох трагедій:

  • «Агамемнон»;
  • «Хоефори» («Плакальниці», або «Жертви біля труни»);
  • «Евменіди».

Поставлена ​​в 458 р до н. е., «Орестея» Есхіла є єдиний збережений приклад повної трилогії на єдиний сюжет (в такому вигляді разом з так званою «сатировою драмою» трагедії спочатку ставилися на трагічних змаганнях під час свята Великих Діонісій в Афінах ).

В даному випадку трилогія присвячена історії загибелі ватажка грецьких військ під Троєю Агамемнона після повернення додому від руки подружжя Клітемнестри і подальшої помсти за батька сина Агамемнона Ореста.

Стрижневим мотивом, що об’єднує всі трагедії, стає тема кровної помсти, низки вбивств, в яких кожен персонаж поперемінно стає то месником, то жертвою. У першій трагедії Клітемнестра мотивує свою помсту Агамемнонові тим, що свого часу той приніс в жертву їх дочку Іфігенію, у другій Орест і допомагаюча йому сестра Електра мстять за вбитого батька, нарешті в «Евменіді» переслідуваною жертвою стає вже Орест, за яким женуться богині помсти Еринії. У більш широкому сенсі цей мотив стає реалізацією теми родового прокляття Атридів, постійно присутнього в піснях хору, а в «Агамемноні» звучить в словах полонянки-пророчиці Кассандри і в діях коханого Клітемнестри Егісфа, що мстить нащадкам Атрея за злочин проти свого батька Фієста.

В системі персонажів трилогії втіленням теми родової помсти, безперечно, служить перш за все образ Клітемнестри, єдиного учасника всіх трьох трагедій. Вона рухає виключно «голосом крові»: цим визначається не тільки її страшна помста, але і любов до своїх дітей, очевидна в «Хоефорах». У той же час Клітемнестра – найбільш активно діючий персонаж: в «Агамемноні», наприклад, її вчинків супроводжує утвердження власної мудрості і влади, що не личить, на думку хору, жінці, в «Хоефорах» вона намагається словами відвернути Ореста від помсти, в «Евменіді» її тінь спонукає Еріннія знову кинутися в погоню.

Активність Клітемнестри відрізняє її образ від іншого месника – Ореста, який постає в трилогії швидше пасивним «знаряддям богів»: він постійно коливається, посилається на оракул Аполлона, що послав його на вбивство, а в останній трагедії просто поступається тому ж Аполлону захистом самого себе в афінському суді.

Навіть вбивство Клітемнестри Орест робить як би вимушено: він боїться підняти руку на матір і завдає удар лише після грізного нагадування свому другу Пиладу про все те ж пророцтво Аполлона (ефект сцени підкреслять тим, що Пилад в ній єдиний раз заговорює, залишаючись протягом всієї іншої трагедії традиційним «персонажем без слів»).

Таким чином, Орест і Клітемнестра, об’єднані загальним для них мотивом помсти і чергуванням ролей злочинця і жертви, є хіба що дві сторони взаємодії людини з долею.

При цьому «покірність» Ореста в результаті виявляється виправданою, а «дієвість» Клітемнестри сприймається як прояв звичайного для трагедії мотиву «гордині», злочину заповіданих людині рамок поведінки. Та ж «гординя», що переходить в постійну для грецької трагедії тему «божевілля», характеризує в трилогії і поведінці Агамемнона (на прохання Клітемнестри ступає на вистелену пурпуром дорогу в дім – почесть, що личить лише богам), і дії Егісфа. Втім, показово, що певною мірою «божевіллям» обертається і доля Ореста: як затьмарення розуму сприймає хор бачачи Ореста Ерінній в кінці «Хоефори», в порушенні споконвічних заповідей кровної близькості звинувачується герой і в «Евменіді».

Таким чином, по ходу трилогії обидва шляхи – шлях Ореста і шлях Клітемнестри – виявляються провідними до однакового результату, і похмурі передчуття хору про непереборну помсту і вбивства здаються непереборними.

Однак метою третьої частини трилогії «Орестея» – «Евменіди» – стає якраз встановлення якогось підсумкового балансу, підведення риски під безперервним ланцюгом злочинів. Тема кровної помсти, присутня в перших двох трагедіях як підтекст, мотивування образів, отримує в ній зриме втілення в хорі Ерінній, що стає на відміну від хорів «Агамемнона» і «Хоефори» повноправним учасником дії. Конфлікт «Евменід», формально описуваний зазвичай як протистояння «старих божеств» роду і кровної помсти (Еринії) і «нових богів», покровителів суспільства і держави (Аполлон, Афіна), закінчується виправданням Ореста.

Але це статі аж ніяк не як однозначна перемога нової системи цінностей над архаїчними, традиційними законами. Показово, що Орест виправданий більшістю, але рівністю голосів (відповідно з реальною практикою афінського судочинства). Правда Ерінній (а з ними Клітемнестра) врівноважується правдою Ореста (а з ним Аполлона і Афіни, яка подає свій голос за виправдання). Це кінцева рівновага, що забезпечує примирення протилежних полюсів трагічної дії, підкреслено і фактом перейменування страшних божеств: грізні Еринії стають Евменідами, «милостивими богинями», що володіють в Афінах рівною пошаною з самою покровителькою міста.

Подвійне ім’я, якийсь словесний баланс стає своєрідним втіленням вирішення конфлікту, встановлення підсумкового порядку.

Така збалансована розв’язка стає запорукою загальної єдності трилогії «Орестея» Есхіла, що досягається, серед іншого, і особливостями формальної організації Есхілових трагедій. Крім помічених багатьма дослідниками внутрішньої симетрії п’єс (яка виражається часом в близькому обсязі початкових і кінцевих партій хору – наприклад, в «Агамемноні»), ця єдність забезпечується складною системою словесних лейтмотивів, що пронизують всю художню тканину трилогії.

Один з головних – це мотив «покриву», «мережі», який розуміється як «мережа долі», але має і цілком конкретне втілення – Клітемнестра огортає Агамемнона перед вбивством покривалом, яке охоплює його як мережу і не дає вирватися. Про цю «мережу» говорить в «Агамемноні» сама Клітемнестра, про це покривало згадують в «Плакальщицях» Електра і Орест, а в «Евменіді» цей мотив знову виникає в образі мережі, яку Еринії, як мисливці, повинні накинути на гнаного Ореста. Такого роду словесні «зв’язки», які реалізують в тому числі і основні теми трилогії, є характерною прикметою драматургічної техніки Есхіла.

У «Ореста» коментатори вбачають численні алюзії на сучасні Есхілу реалії древніх Афін.

Особливо це відноситься до «Евменід», де очевидно свідоме підкреслення особливого статусу афінського ареопагу, в якому відбувається розгляд справи Ореста і авторитет якого визнають не тільки Афіни, а й давні Еринії. Навіть природні запевнення Ореста у вічній відданості і дружбі до виправданих його Афін сприймаються як бажання автора освятити союз Афін і Аргоса (звідки родом Орест), важливий для політичної ситуації середини V ст. до н. е.

Однак головна цінність твору не в цьому історичному підтексті, але в неймовірно складному і різноманітному втіленні основних тем грецької трагедії і майстерному вирішенні її основного конфлікту, що здійснюється навіть не на рівні однієї драми, але трилогії в цілому. Саме тому сюжет Есхіла піддавався різним інтерпретаціям вже в античності:

  • «Електра» Софокла;
  • «Орест» і «Електра» Евріпіда;
  • «Агамемнон» Сенеки.
ПОДІЛИТИСЯ: