Народ в поемі “Мертві душі”

У поемі “Мертві душі” Гоголь хотів показати “всю Русь”. У ній письменник відтворює різноманітні типи російських поміщиків, бездіяльно живуть в своїх дворянських садибах, малює сатиричними фарбами образи чиновників, хабарників і злодіїв, що зосередили в своїх руках державну владу. Автор виводить тут і нової людини – народжується буржуа, ділка, набувача, І всіх цих героїв він визначає як “мертві душі”. Але позаду “мертвих душ” виступають душі живі. Це російський народ, з яким письменник пов’язував надії на краще майбутнє Росії. Тому гоголівська поема закінчується символічним чином птахи-трійки. У ній міститься підсумок багаторічних роздумів Гоголя про долю Росії, про сьогодення і майбутнє її народу. Адже саме народ протистоїть світу чиновників, поміщиків, ділків, як жива душа – мертвою.

Чому ж думка про російській народі наповнює душу письменника радістю, чому уїдлива, гнівна сатира поступається місцем високої патетики? Напевно, тому, що письменник бачив в темному і забитому російською народі неосяжні сили, величезні потенційні можливості. Значить, основна думка поеми – в стрімкому бігу Росії вперед, в русі до щасливого майбутнього російського народу. Незважаючи на панування в епоху Гоголя “мертвих душ” над живими, він бачить нестримний рух Росії на краще.

Хто ж рухає її? На тлі мертводушія манілових, коробочок, Плюшкін особливо рельєфно виділяється жвавий і живий російський розум, народна завзятість, широкий розмах душі. Саме ці якості, на думку Гоголя, є основою національного російського характеру. І вони знайшли втілення в образах багатирів Степана Пробки, Абакумов Фирова. Причому про Степана і його можливу долю розмірковує відбувся поміщик Чичиков, який придбав його як “мертву душу”. Але цей російський богатир, “що і в гвардію годився б”, постає більш живим, ніж живі люди з мертвими душами. Ця померлі або пригнічені кріпосницьким гнітом селяни працелюбні й талановиті. Слава чудового каретника Міхєєва жива в пам’яті людей і після його смерті. Навіть Собакевич з мимовільним повагою говорить про те, що той славний майстер повинен тільки на государя і працювати.

У скупих, лаконічних рядках поеми постають перед нами покалічені долі людей з народу. Спивається диво-швець Максим Телятников, який хотів обзавестися своїм будиночком та крамничку. Але, заплативши панові порядна оброк, цей талановитий майстер був обманутий постачальником гнилої шкіри. Безглузда і безглузда смерть Григорія доїжджаю-ні-доїдеш, який від туги завороту до шинку, а потім прямо в ополонку. Гірка і принизлива доля селян-кріпаків Плюшкіна, які приречені все життя ховатися від поліції. Вибір у них невеликий: сидіти в тюрмі або пристати до інших панів і працювати у них. Грамотний дворовий людина Попов, поневіряються без паспорта, постійно піддається допитам і приниженням і сам гірко знущається над своєю долею. Запам’ятовується в поемі образ Абакумов Фирова, який полюбив вільне життя, пристав до бурлак. Адже важкий каторжна праця бурлацьке ватаги іноді завершувався гучним і веселим святковим гулянням з піснями і хороводами. Саме тут на всю широчінь проявляється народна завзятість, розмах російської душі.

Але письменник бачить, що ці чудові якості народу задавлені і понівечені кріпаком рабством, владою мертводушних поміщиків і чиновників. Тому Гоголь не ідеалізує російське селянство. Про його кричуще невігластво, вузькості духовного світу говорять, наприклад, образи безглуздих дядька Мітяя і дядька Міняя, які ніяк не можуть розвести коней, що заплуталися в посторонки, або образ дворової дівчата Пелагеї, яка “не знає, де право, де ліво”. Гумористично описує автор на початку поеми глибокодумний розмова двох мужиків, що думають про те, чи доїде колесо до Москви або до Казані. Прагнення до розумової діяльності перетворюється в дурне базікання, бо життя селян так мізерна і незначна, що не дає їм достатнього матеріалу для роздумів. Викликає сміх і “благородна спонукання до освіти” кріпосного слуги Чичикова Петрушки, тому що його приваблює не зміст книг, а сам процес читання. Гоголь пише, що йому було все одно, що читати: пригоди закоханого героя, буквар, молитовник або хімію. Ці епізоди є яскравим показником нерозвиненості, убозтва духовного світу значної частини дворового кріпосного селянства. Про те ж свідчить образ кучера Селіфана, який сп’яну вимовляє великі промови, адресовані коням.

Невігластво, темрява, пияцтво, затурканість – це ті риси російського народу, які сформувалися в ньому завдяки століть кріпацтва. Значить, самодержавно-кріпосницький лад Росії не тільки гальмував економічний розвиток країни, але і злочинно губив душу російського народу. У поемі чується протест селянства проти своїх мучителів і гнобителів – поміщиків і чиновників. Наприклад, він виражається в бунті селян сільця Вошива Пиха і сільця Боровко, які знесли з лиця землі земську поліцію в особі засідателя Дробяжкіна. Той же протест звучить і в народному слові, в маєтках прислів’ях і приказках. Наприклад, коли Чичиков розпитував зустрівся мужика про Плюшкіна, той нагородив цього пана убивчо точним прізвиськом “латаній”. Гоголь пише: “Виражається сильно російський народ, і якщо нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його з собою і на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світу”. Письменник переконаний, що у жодного народу немає такого замашісто й жвавого влучного слова. Величні, безкраї простори Росії і гірка доля її народу наводять на думку про можливість і необхідність корінних змін в країні, так як “удалая, повна сили національність” несумісна з злиденним становищем, що отупляє неволею, пануванням “мертвих душ”.

Посилання на основну публікацію