✅Моє ставлення до Гамлета

Особистість принца Гамлета, одного з найвідоміших героїв Шекспіра, до сих пір викликає суперечки як серед літературознавців, так і серед читачів. Одні вважають цього героя надто ніжним, нерішучим.

З’явилося навіть таке поняття – «гамлетизм».

Воно характеризує людей, які сумніваються у своєму праві на круті дії (зараз це модно називати «комплексом»). Прихильники іншої точки зору бачать в Гамлеті чи не гладіатора, стоїчного борця зі світовим злом. Так хто ж правий? Спробуємо подивитися на Гамлета неупереджено.

Життя принца Датського до пори до часу була безтурботним: він виріс в сім’ї, осяяним взаємною любов’ю батьків, був оточений друзями і закоханий в чарівну дівчину, яка відповідала йому взаємністю.

Попереду його чекав датський трон і, можливо, велике майбутнє.

І раптом звичний світ, в якому Гамлет відчував себе захищеним, почав руйнуватися. Несподівано в розквіті років помирає його батько, діючий монарх. В душі принца ще не вщухла гіркоту втрати, а життя завдає йому другий удар: мати Гамлета, королева Гертруда, поспішно виходить заміж за Клавдія – брата покійного короля. І, нарешті, з’явився з небуття Привид батька, який розповідає йому всю правду про те, що трапилося:

«Змій, який вразив твого батька, надів його вінець…» і закликає принца до помсти.

До цих страшних подій Гамлет зовсім не був наївним, але, як це властиво молодості, життя бачилося йому в рожевому світлі. Біди, які обрушилися на принца, розвіяли ці ілюзії. Гамлет залишився один на один з святенницькою і лицемірною реальністю, де панують:

  • жорстокість;
  • ненависть;
  • підлість.

У зв’язку з цим у нього виникають питання, які важливі для будь-якої мислячої особистості, і головним серед них постає питання про природу людини.

У поданні Гамлета, людина є центром світобудови, найдосконаліше з усіх живих істот. Як ідеал принц уявляє собі батька («Він людиною був, людиною у всьому…») і свого друга Гораціо, який викликає повагу тим, що він не «раб пристрастей»:

«кров і розум» в ньому «відрадно злиті».

Однак Гамлет бачить, що навколишні його люди: діючий король Клавдій («злодій, який поцупив владу і держава»), послужливий Полоній («жалюгідний, метушливий блазень»), колишні друзі Гамлета Гільденстерн і Розенкранц, які стають шпигунами Клавдія, – відрізняються лицемірством і підлістю.

Думка про те, що до світу зла виявилася причетною і його мати, ще більш посилює розлад в душі Гамлета. Ні, Гертруду не можна назвати злочинницею, але, на його думку, на ній лежить тяжка моральна вина: вона вдруге вийшла заміж. Вона ще «башмаків не зносила, в яких йшла за труною», і, здавалося, так любила чоловіка за життя!

Але чи відповідає сам Гамлет тому ідеалу людини, який він проголошує? По-моєму, відповідь на це питання слід шукати не стільки в словах головного героя, скільки в його вчинках. Переконавшись у винності Клавдія, Гамлет бере на себе роль месника, але з самим актом відплати не поспішає. Що заважає йому? Мені здається, що основна причина повільності Гамлета прихована в його натурі: йому не до вподоби здійснювати зло, навіть в помсту.

Саме в цей момент він ставить перед собою питання: Бути чи не бути…

Нарешті, Гамлет приймає рішення:

«Думка моя, відтепер ти повинна кривавою бути, або прах тобі ціна!..».

В результаті він виявляється винним у смерті кількох людей: убитий Полоній, відправлені на вірну смерть Розенкранц і Гільденстерн, від руки Гамлета гинуть Лаерт і Клавдій.

В якомусь сенсі на совісті принца лежить і смерть Офелії. Якщо розглядати ланцюг цих смертей як помсту за загибель рідної людини, мимоволі задаєшся питанням: а чи не відплата це? Адже в смерті його батька винен тільки Клавдій!

Але чи можна вважати помсту головною метою Гамлета?

Будучи людиною мислячою, він прекрасно розуміє, що зло зосереджено не в одному Клавдії.

«Підгнило то в Датському корольвістві», – вже в першому акті трагедії говорить офіцер Марцелл, один з другорядних персонажів п’єси. Гамлет вважає своїм обов’язком вступити в протиборство з несправедливістю, яка панує в світі, тобто він ставить перед собою шляхетні цілі, і тому, на мій погляд, залишається морально чистим.

Зло, яке він заподіяв своїм противникам, – лише відповідь на їх підступи. Зовсім не випадково Фортінбрас наказує ховати Гамлета як героя:

«Нехай Гамлета піднімуть на поміст, як воїна…».

Гамлет першим зі свого оточення побачив недосконалість світу, він усвідомлює свою самотність, розуміє своє безсилля і все-таки вступає в протиборство. І цим він викликає беззаперечну повагу.

Посилання на основну публікацію