Мацуо Басьо – третє ім’я поета, під яким він відомий Японії і світу. Справжнє його ім’я – Дзінсітіро Гіндзаемон.
Зміст статті
Біографія Мацуо Басьо
Майбутній поет народився в сім’ї небагатого, але освіченого самурая. Батько і старший брат Мацуо Басьо були вчителями каліграфії. А він вибрав собі іншу долю. У нього рано прокинулася тяга до навчання і залишилася з ним назавжди.
Ще будучи юнаком, Басьо почав старанно вивчати китайську літературу. Серед його кумирів був великий китайський поет Лі Бо. За аналогією з його ім’ям, яке означає «Біла Слива», Басьо назвався Тосей «Зелений Персик». Це було друге ім’я Басьо. Перше – Мунефуса – він узяв, як тільки почав писати вірші.
Вивчаючи китайську і японську поезію, Мацуо Басьо поступово прийшов до розуміння того, що у поетів особливе місце серед людей. Крім літератури, він вивчав філософію, медицину. Правда, через деякий час він зрозумів, що по книгах ні людину, ні природу не вивчити, і в віці 28 років покинув рідні місця.
До цього кроку Мацуо Басьо підштовхнула передчасна смерть його пана сина князя. Їх зближувала любов до поезії. Басьо постригся в ченці (що звільняло самурая від служби феодалу) і відправився в найбільше японське місто – Едо (суч. Токіо). Рідні вмовляли його відмовитися від «безрозсудного вчинку», але він був непохитний.
У Едо молодий поет став відвідувати поетичну школу. А незабаром і сам став учителем поезії для молодих людей, більшість з яких були так само бідні, як і він сам.
Бідність не бентежила Басьо. Він відчував себе послідовником буддійських ченців, для яких духовне вдосконалення було вище усіляких матеріальних благ. Жив він у подарованому батьком одного з учнів житлі в передмісті Едо. Бажаючи прикрасити місце свого проживання, він посадив бананове дерево (по-японськи – басі).
Напевно, шум широких листків банана навіяв поетові останній псевдонім – Басьо. З цим ім’ям він увійшов в історію японської та світової поезії. Довго прожити в своїй прикрашеній банановим деревом хатині Басьо не вдалося. Вона згоріла. З цього часу (1682) і до кінця своїх днів він був волоцюгою, як і багато поетів до нього.
Мандрівні поети – це японська традиція.
Вони обходили свою країну, відшукуючи найкрасивіші місця, потім описували їх у віршах і дарували людям. Мацуо Басьо за десять років мандрів теж багато доріг виходив і дуже багато людей побачив. Свої враження він залишав в щоденниках подорожей і в віршах. Всього «щоденників мандрів» п’ять. У пам’яті японців Мацуо Басьо, біографія якого була нами розглянута, залишився поетом у чернечій рясі і з дорожнім посохом.
Основні дати життя Мацуо Басьо:
- 1644 – народився в замковому місті Уено провінції Іга;
- 1672 – покинув рідне місто і відправився в Едо (Токіо) з томиком своїх віршів;
- 1684 – покинув Едо і відправився мандрувати по Японії;
- 1694 – помер в місті Осака.
Вірші Мацуо Басьо
Він писав незвичні для нашого сприйняття вірші всього в три рядки. Японці називають їх хокку. Ця поетична форма виникла в Японії не випадково. Її поява зумовлена усім строєм японських реалій, які протікають в замкнутому географічному просторі – на островах.
Ця обставина, мабуть, і сформувала схильність японців до аскетизму і мінімалізму в побуті:
- легкий порожній будинок;
- сад каменів;
- бансай (маленькі дерева).
Вплинуло це і на лаконізм в мистецтві.
Література, особливо поезія, так само висловила внутрішню тягу японців до малого. Приклад тому хайку – три рядки, довжина яких строго визначена. У першому рядку – 5 складів, у другому – 7, в третьому – 5.
По суті, хайку утворилося в результаті відсікання (5-7-5-7-7) двох останніх рядків. По-японськи хайку означає початкові вірші. У хайку немає рими, до якої ми звикли, читаючи звичних поетів. Взагалі-то рими у японців ніколи і не було – така вже у них мова.
Майже в кожному хайку повинні бути присутніми «сезонні слова», які позначають час року:
- зимова злива, сніг, лід, чорний колір – це образи зими;
- спів жаб, квіти сакури – образи весни;
- соловей, зозуля, «день посадки бамбука» – образи літа;
- хризантеми, жовте листя, дощ, місяць – образи осені.
Який смуток!
У маленькій клітці підвішений
Полонений цвіркун.
Смуток – від того, що скоро зима. Цвіркун в клітці – її знак. У Китаї і Японії стрекотливих комах (цикад, цвіркунів) тримали взимку в будинку в маленьких клітках, як співочих птахів. А продавали їх восени.
хайку , зазвичай, ділиться на дві частини. Перший рядок вірша і є його першою частиною, в якій позначається картина, ситуація і задається настрій.
Травневий дощ нескінченний.
Мальви кудись тягнуться,
Шукають дорогу сонця.
У цьому хайку перший рядок фіксує монотонне уповільнене явища і налаштовує на хвилю смутку і туги.
Друга частина хайку повинна протиставлятися першій. У цьому вірші нерухомість порівнюється з рухом («тягнуться», «шукають»), сірість, смуток – з «сонцем». Таким чином у вірші є не тільки композиційна, а й смислову антитеза.
Кожне хайку – це маленька картина.
Тільки ми її не бачимо, але чуємо – шум вітру, крик фазана, спів солов’я, квакання жаби і голос зозулі.
Особливість хайку в тому, що в ньому створені картини натяками, часто виражені одним словом. Так само роблять і японські художники.
Про що ж можна писати в хайку ? Про все: про рідний край, про матір, батька, друга, про роботу, мистецтво, але головна тема хайку – це природа…
Японці люблять природу і їм приносить величезне задоволення споглядати її красу. У них навіть є поняття, яке позначають процес милування природою:
- ханамі – милування квітами;
- цукімі – милування місяцем;
- юкимі – милування снігами.
Збірники хайку зазвичай ділилися на чотири глави: «Весна», «Літо», «Осінь», «Зима».
Але не тільки про квіти, птахів, вітри і місяць розповідали вірші Мацуо Басьо. Разом з природою в них завжди живе людина – вона садить паростки рису, милується красою священної гори Фудзі, мерзне в зимову ніч, дивиться на місяць. Людина сумна і весела – вона всюди, вона – головний герой.
Мені наснилася давня бувальщина:
Плаче кинута в горах стара.
І тільки місяць їй друг.
У вірші відображені відгомони давньої легенди про те, як одна людина, повіривши обмовам дружини, віднесла свою стару тітку, яка замінила йому матір, на пустельну гору і залишила там. Побачивши, як чистий лик місяця зійшов над горою, людина розкаялася і поспішила привести стару назад додому.
Мацуо Басьо часто алегорично говорить про людину та її життя. Ось як в цьому, одному з найбільш знаменитих, хайку цього автора:
Старий ставок.
Стрибнула в воду жаба.
Сплеск в тиші.
Хайку – на вигляд дуже прості, нехитрі, здається, що зовсім не складно їх написати.
Але так здається тільки на перший погляд. Насправді за ними лежить не тільки наполеглива праця віршотворця, але і знання історії, філософії свого народу. Ось, наприклад, один з визнаних шедеврів Басьо:
На голій гілці
Ворон сидить самотньо.
Осінній вечір.
Начебто нічого особливого, але відомо, що Мацуо Басьо багато разів переробляв цей вірш – поки не знайшов єдино потрібні слова і не поставив їх на свої місця.
За допомогою декількох точних деталей (“натяків”) поет створив картину пізньої осені. Чому Басьо з усіх птахів вибрав саме ворона? Звичайно, не випадково. Це – всезнаючий ворон. Він символізує буддійську відчуженість від суєтного світу, тобто своїм глибинним сенсом хайку звернений до людини – до її самотності.
За образами природи у Мацуо Басьо завжди ховаються настрої, глибокі роздуми. Він був першим в Японії, хто наповнив хайку філософськими думками.
Хайку – та частина культури, яка входила в життя кожного японця.
Основні риси хайку:
- певна кількість складів в трьох рядках (5-7-5);
- протиставлення однієї частини вірша інший;
- відсутність рими;
- наявність «натяків»;
- вживання «сезонних слів»;
- лаконічність;
- мальовничість;
- твердження двох начал: природи і людини;
- розраховане на співтворчість читача.
Loading...
