Література бароко

Бароко (від італ. Barocco – химерний, дивний; від португ. Perola barocca – перлина неправильної форми) – головний стиль в мистецтві і літературі Європи в першій половині 17 століття, для якого характерно не наслідування дійсності, а відтворення нової дійсності в більш химерної, ускладненою художній формі.

Точного визначення «бароко» не існує, однак письменники, які працювали в цьому напрямку, назвали цей напрямок «болючим дитя, народженим від виродка-батька і красуні-матері», тобто бароко поєднало в собі риси прекрасної епохи античності (воскреслої в період Відродження) і похмурого середньовіччя.

Для літератури бароко 17 століття – це час не тільки інтенсивного формування, а й розквіту. Особливо яскраво бароко проявилося в літературі тих країн, де дворянські кола взяли верх над буржуазією (Італія, Німеччина, Іспанія), тобто знати прагнула оточити себе блиском, славою і оспівати свою міць і свою велич за допомогою літератури, переконати читача в своїй перевазі і пишноті, в витонченості і вибраності. Саме тому для літератури бароко характерна підвищена експресивність і емоційність, і письменники бачать своє завдання в тому, щоб вразити і приголомшити читача. Це призводить до того, що поширеними мотивами бароко стають землетруси, виверження вулканів, морські шторми, бурі і повені, тобто природа зображується в її хаотичному, загрозливому облич.

У культурі бароко весь світ сприймається як твір мистецтва, тому найбільш поширеними стають такі метафори, як «світ-книга» та «світ-театр». Представники бароко вважали, що реальний світ – це всього лише ілюзія, сон (драма Педро Кальдерона «Життя є сон»), а його предмети – це символи і алегорії (іносказання), що вимагають тлумачення.

Взагалі в літературі бароко оптимізм людей епохи Відродження змінюється песимізмом, і характерним стає загострене відчуття трагічності і суперечливості світу. Представники бароко починають охоче звертатися до теми непостійності щастя, хиткості життєвих цінностей, всесилля року і випадку. Поняття дисонансу стало основоположним в літературі бароко. Захоплене схиляння перед людиною і його можливостями, властиве епосі Ренесансу, змінюється зображенням зіпсованості людини, подвійності його природи, непослідовності його вчинків. Також письменників, художників і скульпторів залучають теми кошмарів і жахів, і з цим нерідко пов’язаний образ Бога. Це пояснюється тим, що скептичне ставлення до релігії змінюється релігійної несамовитості і фанатичністю (П.Кальдерона «Поклоніння хресту»). Бог стає похмурою, жорстокої і нещадної силою, а тема нікчемності людини перед цією силою стає центральною в мистецтві бароко.

Ставлення представників бароко до світу як до книги багатозначних символів визначило основні естетичні принципи даного напрямку і вплинуло на стиль створюваних творів. Письменники тяжіли до пишної образності, причому образи зливалися один з іншим і будувалися переважно на основі складних метафор. Велика увага починає приділятися графічній формі вірша, створюються «фігурні» вірші, рядки яких утворюють малюнок у вигляді серця або зірки.
Особливо письменників привертає прийом контрасту. Вони змішують комічне і трагічне, чуттєве і раціональне, прекрасне і потворне. У поезії вітається використання оксюморонов (з’єднання непоєднуваних понять) і парадоксальних суджень:

В ім’я життя – не поспішай народитися.
Поспішаючи народитися – померти поспішай.
(Луїс де Гонгора)

Бароко проіснувало аж до середини 18 століття і в національних літературах проявилося по-різному:
1. гонгоризм (Іспанія) – Луїс де Гонгора-і-Арготе і Педро Кальдерон
2. марінізм (Італія) – Джамбаттиста Марино і Т. Тассо
3. прециозная література (Франція) – маркіза де Рамбуйє.

Посилання на основну публікацію