1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Література
  3. Голос поета в поемі Ахматової «Реквієм»

Голос поета в поемі Ахматової «Реквієм»

Поема «Реквієм» має реальну основу: два роки Ахматова стояла в тюремних чергах. У 1935 році був заарештований її син Лев, в 1939 стався другий арешт сина і чоловіка. Поема – це данина пам’яті тим страшним рокам і всім минулим з поетесою цей важкий шлях, всім поміченим, усім рідним засуджених. У поемі відбиті не тільки особисті трагічні обставини життя автора, а й горе всіх російських жінок, тих дружин, матерів, сестер, що стояли з нею разом сімнадцять страшних місяців у тюремних чергах у Ленінграді. Про це говорить автор у передмові до поеми – про моральний борг перед своїми «сестрами по нещастю», про борг пам’яті перед безвинно загиблими:

Зірки смерті стояли над нами,
І безвинна корчилася Русь
Під кривавими чобітьми
І під шинами чорних Марусь.
Описати всі жахи єжовщини попросила її незнайома жінка, так само, як і Ахматова, яка стояла в тюремних чергах. Поетеса відгукнулася. А інакше й не могло бути, адже як вона сама каже:
Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ, до нещастя, був.
Тема заступництва за мільйони матерів зазвучала з вуст Ахматової. Особисте переживання автора тоне в загальнонародному стражданні:
Ні, це не я, це хтось інший страждає.
Я б так не могла, а те, що трапилося,
Нехай чорні сукна покриють,
І нехай віднесуть ліхтарі …
Ніч.
Через всю поему проходить доля матері й сина, образи яких співвіднесені з євангельською символікою. У поемі розширені часові та просторові рамки сюжету, які показують загальнолюдську трагедію. Ми бачимо те просту жінку, у якої вночі заарештовують чоловіка, то біблійну Мати, сина якої розіп’яли. Ось перед нами проста російська жінка, в пам’яті якої назавжди залишиться плач дітей, оплившая свічка у божниці, смертний піт на чолі коханої людини, якого відводять на світанку. І так само вона буде плакати по ньому, як колись плакали стрілецької «женки» під стінами Кремля. То в образі ліричної героїні проступають риси самої Ахматової, яка не вірить, що все відбувається саме з нею – «насмішниці», «улюбленицею всіх друзів», «царскосельской грішницею».
Заарештовують безневинних людей, і все сильніше матері мимоволі звертаються до смерті. Після «кам’яного слова» -пріговора потрібно навчитися далі жити, треба вбити пам’ять, зробити душу скам’янілої. І мати знову думає про смерть як про порятунок, тільки про смерть своєї. Лише смерть зможе врятувати її від страждань і від душевної порожнечі, так як ці страждання порівняти лише зі стражданнями Матері Ісуса, також втратила Сина. Але героїня розуміє, що це не вихід, і не дозволяє смерті понести себе:
Ні сина страшні очі –
Скам’яніле страждання,
Ні день, коли прийшла гроза,
Ні годину тюремного побачення,
Ні милу прохолоду рук,
Ні лип схвильовані тіні,
Ні віддалений легкий звук,
Слова останніх втамувати.
Виходить, треба жити заради того, щоб назвати поіменно тих, хто загинув у сталінських катівнях, пам’ятати, згадувати завжди і скрізь стояли «і в лютий холод, і в червневий спеку під красною ослепшею стіною».
Свій борг Поета Ахматова виконала з честю – оспівала і звеличила страждання тисяч матерів, які стали жертвами кривавого свавілля.

ПОДІЛИТИСЯ: