Дуже важко бути патріотом. Свого університету, міста, країни. Ображатися за державу як ніби не вигідно, не модно. Молодь хоче виїхати за кордон, особливо, підлітки. Про це говорять вже навіть і зі сцени, як герой КОЛЯДІВСЬКИЙ «Птахи Фенікса», журиться: «Все валять, за бугор валять. А хто тут будувати буде? ». Всі хочуть відправитися не тільки в Лондон чи Нью-Йорк. Зійде й Москва з Пітером. Лише б не залишатися тут, в Єкатеринбурзі. Напевно, у них є конкретні причини. Але назвати їх вони не можуть. «Все тут не те і не так». Не те місто, не ті люди, не той університет, та й не та країна, що вже гріха таїти.
Прочитана мною книга Матвейченко стала відчутним штрихом у зміцненні мого патріотизму.
Крайню полярність в оцінках подій я вважаю прийнятною тільки в російських народних казках. Іван-дурник – хороший. Кощій Безсмертний – поганий. Але коли виділяють фразу «ЄВРОПА З XII – XV ВЕК НЕ милася», а після смакують історію про те, як Росія врятувала світ від чуми – це, по-моєму, вже національне хамство. Головна думка «Суверенітету духу» навіть не «Росія – центр світової культури, політики, духовності і т.д., а« Російський народ краще за всіх інших ».
Я не засуджую Матвейченко, я бачу його в контексті подій, які давно вже розгортаються навколо російського народу. А тим часом, російська політика має тенденцію до якнайшвидшої інноватизації. Швиденько так, року за два. І тут же згадується фраза про те, що швидкість в житті важлива тільки при лові маленьких неприємностей. Тому більш розумним мені здається еволюційний, а не революційний патріотизм, плекання любові до великим російським, а не гордості за те, що ми одного кольору нації.
Хоча, по правді кажучи, мені сподобалася книга: дуже позитивна і гордовита. Але як сказав Шарль Монтеск’є: «Кожен громадянин зобов’язаний померти за вітчизну, але ніхто не зобов’язаний брехати заради нього.
Loading...
