Чичиков – лицар наживи

Поема М. В. Гоголя “Мертві душі” малює широку панораму російського життя 30-х років XIX століття. Вона населена різноманітними персонажами, насичена смішними і сумними подіями. Ми знайомимося зі звичаями губернського міста N, гостюємо в патріархальних поміщицьких садибах, спостерігаємо за їх мешканцями. І все це завдяки пану середньої руки, який приїхав в ці краї з якихось поки неясним, таємничим причин. Зачарувавши губернське суспільство, він наносить візити навколишніх поміщикам, звертаючись до них з дивним проханням – оформити як живих і продати душі померлих селян.

Хто ж він, цей герой, який з’єднав в одне ціле розрізнені картини російських звичаїв, забезпечив композиційну стрункість поеми? Очевидно, автор не поспішає дати повну, вичерпну характеристику Чичикову. 0н розкриває свого героя поступово, оповідаючи про його пригоди. Кожна нова глава повідомляє про нього нові подробиці, розкриваючи різні грані його характеру.

Слідуючи за письменником, спробуємо розібратися в суті чичиковской натури. Згадаймо, яким виступає герой на перших сторінках поеми. Сам автор описує його як-то невизначено: “… не красень, але й поганий зовнішності, ні занадто товстий, ні занадто тонкий”. Чи не характеристика, а суцільні заперечення! Далі Гоголь дає слово іншим персонажам – губернським чиновникам і поміщикам, які атестують Чичикова як “добромисного”, “ділового”, “вченого”, “люб’язно і ввічлива людина”. Судячи з цим характеристикам, перед нами уособлення “ідеалу порядну людину”. Але знаменита гоголівська іронія навіть на початку поеми змушує засумніватися в настільки схвальною оцінкою. Наприклад, автор пише: “Говорив він ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як слід. Словом, куди не поверни, був дуже порядна людина”. Тут письменник застосовує свій улюблений прийом, коли друга частина фрази, абсолютно не пов’язана за змістом з першої, різко знижує позитивну характеристику героя і оголює його справжню суть.

Власне, весь сюжет поеми побудований як викриття Чичикова. Адже в центрі оповідання знаходиться шахрайська афера з купівлею-продажем “мертвих душ”. В системі образів поеми Чичиков стоїть дещо відособлено. Він грає роль поміщика, який подорожує за своїми потребами, і за походженням є ним, але дуже мало пов’язаний з панським помісним побутом. У нього інша психологія, ніж у Манілова, Собакевича, Ноздревой та інших поміщиків. Він відрізняється від них енергією, ділову хватку, цілеспрямованістю, але в моральному відношенні нітрохи не підіймається над ними. Значить, його можна віднести до чиновників, тим більше, що він змінив чимало державних місць служби. Крім того, багаторічна чиновницька діяльність накладає відбиток на його манеру поведінки і мова. Недарма йому наданий в губернському “вищому” суспільстві такий привітний прийом. Це говорить про те, що невірно було б протиставляти його цьому суспільству.

Автор поступово розкриває численні “таланти” Чичикова, що проявилися на чиновницькому терені: безпринципність, кар’єризм, підлабузництво, хабарництво, неабияку витримку і наполегливість. Але кар’єра чиновника завжди була для Чичикова не метою, а засобом досягнення багатства і достатку, які втілилися в його мрії про поміщицької життя. Щоб здійснити свою мету, Чичиков задумав грандіозне шахрайство, яке він і намагається здійснити в поемі. Не можна не звернути уваги ще на одну істотну особливість цього героя – дивовижну здатність до перевтілення. У бесіді з Манілова перед нами постає делікатний, чутлива людина, який сприймається як його двійник. А з Собакевичем він відчайдушно торгується, як кулак, ділок, який ні за що не упустить своєї вигоди. З Коробочкою Чичиков розмовляє грабувати і різко, а з Плюшкіна розігрує роль жалісливого благодійника, який просто пожалів “бідного і самотнього” старого.

Таким чином, Чичиков постійно натягує на себе то одну, то іншу маску, приховуючи справжнє огидне обличчя шахрая, негідника, негідника. Уже після того, як характер героя стає абсолютно ясним, Гоголь призводить в кінці поеми його докладну біографію, яка пояснює, як склався, сформувався такий характер.

Автор змушує читача перенестися в пору безтурботного дитинства Павлуші Чичикова. Очевидно, формування його характеру почалося з батькового напуття при відправленні його в міське училище. Павлуші особливо запам’ятався заповіт батька догоджати начальнику, а також берегти й збирати копійку, бо це найнадійніша річ на світі. Юний Чичиков ще в школі успішно втілював в життя ці батьківські настанови, проявляючи незвичайну винахідливість і спритність. Автор наводить численні приклади, що свідчать про різноманітні засобах, завдяки яким герой не тільки зберіг свій капітал, але і зумів значно наростити його. Серед невинних дитячих витівок, на кшталт виліпленого з воску Снігура і дресированою миші, вже починає проглядатися огидний вигляд майбутнього закінченого негідника. Про це говорять такі факти, як продаж друзям отриманого від них же частування, догоджання і смиренність перед учителем, якому він після закінчення школи відмовився допомогти в тяжкому становищі. Історія з повитчіком і його дочкою ще яскравіше розкриває ницість і підлість Чичикова, його прагнення використовувати людей для досягнення своїх корисливих цілей.

Чим більше ми дізнаємося про героя, тим огидніше стає його вигляд. Його душею цілком володіє пристрасть до накопичення, користолюбства. На досягнення цих цілей направляються всі його неабиякі сили і здібності. У його душі немає ніяких захоплень і пристрастей, крім пристрасті до багатства, ніяких моральних принципів. Чичиков закономірно перетворюється в пропаленого ділка, лицаря наживи. Його зовні благовидий вид з нальотом культури приховує звірячу спрагу накопичення. В образі Чичикова Гоголь вивів нову людину, буржуа, підприємця, представника народжується світу капіталізму. Він визначений автором як “мертва душа”, втілена вульгарність, мерзота і підлість. Образ Чичикова завдяки широті художнього узагальнення породив поняття чічіковщіни.

Посилання на основну публікацію