Чехов «Дядя Ваня», дія 4 – стисло

Охоплений тугою від любові Олени та підлості Серебрякова дядя Ваня вирішується на самогубство. Він краде з аптечки Астрова баночку з морфієм. Доктор зауважує пропажу і вмовляє Івана Петровича віддати морфій. Дядя Ваня повертає його лише під наполегливими упрашиваний Соні.

Астров робить останню спробу переконати Олену залишитися з ним, але та відмовляється, так і не наважуючись порушити книжкові моральні приписи. У всіх головних персонажів п’єси – дяді Вані, Соні, Астрова, Олени Андріївни – по трагічним несовпадениям і хибним забобонам рушаться уповання на кращу нове життя. Всі вони відчувають сильні душевні муки.
Олена тепло прощається з доктором і дядьком Іваном. Іван Петрович зовні примиряється з Серебряковим. Професор залишає план продати маєток, а дядя Ваня обіцяє і надалі висилати йому ті ж суми, що й раніше.

Серебряков і Олена Андріївна виїжджають з маєтку в місто. Свого невеликий маєток їде до наступного літа і Астров. Пригнічена Соня, утираючи очі, квапить дядю Ваню робити що-небудь: інакше ні йому, ні їй не забутися. Вони удвох сідають за свою звичайну нудну господарську роботу – складають рахунки про пісному маслі і гречаній крупі.

У припадку туги дядя Ваня скаржиться Соні, як йому важко. Соня умовляє його: треба жити – і вимовляє знаменитий монолог про те, що їм до смерті призначено не бачити радості, а лише трудитися для інших і потім покірно померти. Тільки за труною Бог зглянеться над ними: «ми почуємо ангелів, побачимо небо в алмазах – і відпочинемо» …

Посилання на основну публікацію