Борис Васильєв “А зорі тут тихі…” – аналіз

Прагнення радянських письменників до героїзації учасників Великої Вітчизняної війни зрозуміло, як і бажання отупляє і позбавляти людської гідності противника. На полі битви сходяться сили добра і зла, іншого в такого роду сюжетах бути не може. Причому добро настільки бере за душу, що хочеться співчувати дійовим особам, для яких життя склалося таким сумним чином, і тепер їм належить з втратами здолати ворога або загинути, причому загинути смертю гідної їх відваги. Для посилення враження краще взяти жінок, кому, здавалося б, на війні робити нічого. Так Васильєвим була створена повість “А зорі тут тихі”.

У центрі оповідання тридцятидвохрічний старшина, змалку ріс без батька і тому не отримав потрібної освіти. Він чах далеко від фронту, боровся з пияцтвом солдатів і не сподівався знайти гармонію з вимогами совісті, поки до нього в розпорядження не надійшли дівчата-зенітниці, що внесли в його будні дисонанс. Але час для жартів закінчився, варто було виявити в околицях диверсантів, чиє просування потрібно зупинити будь-яку ціну. Твір, спочатку подана з позитивним відображенням військових днів, все більше обростає трагічними подробицями. Пустощі залишилися позаду, вперед мужність, самопожертву і спокій Батьківщини.

Вище всяких похвал пропрацювавши характери головних героїв, Васильєв поставив штамп на протидіє силі. Ворог лише на вигляд має схожі з людиною риси. Насправді він бездушне істота, запрограмоване на прямолінійний слідування до певного місця з метою виконання конкретного завдання. Їм не враховуються можливі перешкоди, такі перешкоди йому не передбачено помічати. Хрусне гілка, кого-то зі своїх вб’ють, хоч трапилися інша оказія – йому все одно. Він навіть спокійно ляже спати, не думаючи ні про що інше, крім необхідності прокинутися і продовжити рух.

У чому проблема для белетриста розправитися зі статичними фігурами? Це робиться легко, благо ворог не очікує засідок, опору, підставляючи горло під удар ножа і повертаючись спиною до небезпеки. Інша справа, подача матеріалу в такому вигляді не викличе у читача відповідних почуттів. Потрібно додати драматизму і укласти мислення тих, хто гине в обрамлення їх невдач, немов пустити сніжний ком з похилим поверхні до неминучої прірви. Чи не ворог стане причиною загибелі, у цьому винна виявиться бажання автора, бо топити в болоті, пускати кулю в голову і в пориві істерики кидати на багнети – не їсти відображення героїзму, а є надання цих подій схожих з героїзмом рис.

На створення повісті Васильєва підштовхнула реальна історія, коли мужні захисники Батьківщини чинили опір противнику. Даний випадок був перероблений письменником: зберігся антураж, решта повністю змінено. Залишилося за необхідне показати самовідданість людей перед небезпекою, мотивованих на протидію бажанням охороняти Батьківщину від ворога. Це Васильєв, безумовно, зробив, але надмірно легко у нього вмирають люди, просто вмираючи заради необхідності померти. Слізно шкода, до злості прикро дівчат, але не до того письменникові вони потрапили в руки, не дав він їм дійсної геройською смерті.

Чи не губить людину героїзм – смерть не привід пишатися вчинком. Чи не губить людину відвага – це наслідок вимушеної необхідності стати вище несприятливих чинників. Чи не губить людину самопожертву – воно показник для прийняття крайній захід. Перш за все гублять обставини, інше надумано. Надумано заради зростання свідомості, формування необхідних громадянських якостей і готовності піти на смерть в необхідний момент. І якщо хто буде заперечувати, варто такою людиною захоплюватися, бо він зразок кращих представників людства, нехай і вирощений для втілення чиїхось політичних амбіцій, всього-то.

Посилання на основну публікацію