Аналіз вірша Тютчева «Альпи»

У натурфілософською ліриці Тютчева образ гір грає найважливішу роль. Йому відведено чільне місце в ряді віршів, в їх числі – «вщухла бізу … Легше дихає …», «Ранок у горах», «Хоч я і звив гніздо в долині …». Зображуючи гірські пейзажі, Федір Іванович розкривав ідею двоемірія природи. Гори в його поезії одночасно вкорінені в землі і спрямовані в небеса. Світ вершин людині чужий, в цьому просторі живуть духи. Днем воно світле, вночі стає небезпечним, страшним. Образ гір розкривається у вірші «Альпи», написаному в 1830 році. Метафорична сторона твору тісно пов’язана з темами смерті і холоду. Перша строфа тексту присвячена нічним горах. Перед читачами постають змертвіли очі Альп, охоплені льодистого жахом і знаходяться під владою згубних чарів. Повалити зловісні кайдани їм вдається у другій частині вірша, коли настає день і на світ з’являється «вся воскресла сім’я», блискуча в вінцях з золота.

На думку радянського літературознавця Наума Яковича Берковський, для Тютчева світ не має остаточних обрисів. Всі предмети кожен день повинні народжуватися заново, підтверджувати себе. У «Альпах» Федір Іванович показує процес народження ранку в горах: тяжкий розпад, який походив вночі, змінюється блискучим пейзажем. Темний час доби в ліриці Тютчева – це майже завжди страшна пора, коли людина стикається з безоднею, коли панує хаос, коли відкривається можливість осягнути таємниці світобудови.

Деякі дослідники творчості Федора Івановича, у вірші «Альпи» бачать не тільки яскравий опис пейзажу, а й політичний підтекст. Згідно їх концепції, ланцюг гірських вершин – алегоричне зображення слов’янських народів. Хто приходить зі сходу світанок спочатку осяває найвищу гору, тобто старшого брата. Швидше за все, тут мається на увазі Російська імперія. Подібний погляд на «Альпи» не позбавлений здорового глузду. Справа в тому, що Тютчев добре спілкувався з братами Киреевскими – відомими слов’янофілами. Дружба з ними справила величезний вплив на світосприйняття поета. Слов’янські симпатії Федора Івановича стали ще сильніше після знайомства з Вацлавом Ганкою – чеським діячем національного відродження. Його Тютчев вважав «апостолом єднання слов’ян», йому присвятив два вірші: «Ганке» ( «вековать нам в розлуці? ..», 1841) і «Так же ти, так говорив я …» (1867).

Посилання на основну публікацію