Аналіз вірша Олександра Сергійовича Пушкіна “Пророк”

Пророк – вірш Олександра Сергійовича Пушкіна, написаний в 1826 році. Головним героєм твору є сам поет, який шукає сенс життя, і сенс своєї творчості.

У перших рядках, поет описує своє існування до того, як він усвідомив, в чому полягає його призначення:
Духовної спрагою Томім,
У пустелі похмурої я тягнувся
“Шестикрилий серафим” є чином прозріння, а “похмура пустеля”, в якій поет “тягнувся” – це нерозуміння свого призначення, яке мучило Пушкіна і не давало йому жити, дозволяючи лише “тягнутися”.

Коли ж “серафим” торкнувся зіниць поета, вони нарешті відкрилися, почали бачити життя таким, яким воно є. Доторкнувшись до вух, їх “наповнив шум і дзвін”, що, швидше за все, означає життя почала набувати фарби і ставати цікавою.

Останнє що змінив “серафим” в Олександра Сергійовича були уста і серце. Він вирвав мову і вклав “жало мудрия змії”, а в місця серця вставив “угль, що палає вогнем”. Пояснюються ці рядки досить просто, хоч Пушкін і зумів дуже поетичної і неординарній формі висловити свої думки. Вклав “жало мудрия змії” – означає, що дав здатність буквально “жалити” людей словами, тобто доносити до них свої думки, щоб вони як отрута пронизували людини, змушуючи задуматися читаючи твори Пушкіна. “Угль, що палає вогнем” – це здатність не впадати у відчай і не здаватися ні за яких обставин.

Коли Олександр Сергійович Пушкін зрозумів свій творчий хист, тоді він зрозумів і те, навіщо живе в цьому світі:
Повстань, пророк, і дивись, і почуй,
Виконати волею моєї,
І, обходячи моря і землі,
Дієсловом пали серця людей.
Йому судилося творити, творити і змінювати людей, хвилювати їх серця, фактично бути пророком. Але слід розуміти, що цей твір написано Пушкіним не для самого себе, а для майбутніх письменників, які, як і він повинні не просто писати, а дієсловом палити серця людей. Якщо ж творчість людини не здатне достукатися до читача, навчити його новому – то воно, негідно бути написаним і це лише марна трата часу.

Посилання на основну публікацію