Аналіз вірша Лермонтова «Скеля»

За кілька тижнів до своєї загибелі, Михайло Лермонтов створює прекрасне, легке і романтичне вірш. Незважаючи на те, що автор передчував свою швидку кончину і спеціально напрошувався на дуелі зі своїми недругами, щоб прискорити цей процес, в даній роботі автор анітрохи не впливає на похмурі і сумні теми. Поет досить часто наділяє неживі предмети людськими якостями, адже давно вже переконався, що люди розучилися відчувати і відчувати.

У тексті невеликого вірша, який складається з двох чотиривіршів, перед читачами з’являється південний пейзаж. Ми бачимо хмаринку, яка сіла на вершину скелі, а рано вранці полетіла, залишивши скеля, в смутку і самотності.

У стародавні часи хмара порівнювалася з чет-то божественним, люди ніяк не могли розгадати таємницю її існування. Тому, Лермонтов нагороджує хмаринку неземними властивостями.

Їй же на противагу автор створює образ скелі. Він був звичним для всіх явищем звичайним і не вражаючим.

Завдяки цим героям, Лермонтов проводить порівняння своїх персонажів з людським тілом і душею. Хмарка – це душа, а скеля – це тіло. Михайло Юрійович наголошує на тому, що в наші дні людина мало коли замислюється про свою душу, про її чистоті. Набагато більше часу він приділяє тілу. Однак, душа може існувати одна, перебуваючи в повній гармонії. А ось тіло без душі відчуває постійні муки. Саме з цієї причини Лермонтов характеризує скеля старим, самотнім і тихенько плаче.

Літературні критики не раз аналізували зміст цієї віршованої роботи і побачили в ній і інший, «таємний» сенс. Під чином хмаринки Лермонтов міг зобразити молоду красуню, яка вмить знялась і помчала назустріч новим пригодам. А в ролі скелі міг бути чоловік похилого віку, який дивився лише слідом прекрасної дівчини. Він був засмучений, адже з її приходом, міг відчувати емоції радості, легкості. А, втративши свою натхненницю, пан знову-таки залишався один на один зі своєю тугою і смутком.

Вивчивши життєвий шлях самого автора, можна припустити, що в образі старого стрімчака він бачив самого себе. Адже в такому молодому віці, душа поета була знемоги. Він ніяк не міг знайти свого покликання, він завжди знаходився в сум’ятті, в пошуку істини і свого призначення. Саме з цієї причини, Лермонтов давно вже постарів всередині себе. Спостерігаючи за радісним і веселим оточенням, Михайло Юрійович просто лише мирився зі своєю сумом і вічним самотністю.

Посилання на основну публікацію