Аналіз вірша Блока «Без віри в бога, без участі…»

Влітку 1898 року Олександра Блок відкрив для себе цілий всесвіт на ім’я Любов Менделєєва. Ця юна особа настільки поглинула все думки 18-річного студента, що він геть забув не тільки про своє блискучому вступі до університету, а й про захоплення театром, і навіть про те, що його справжнє покликання – писати вірші. До творчості Блок повернувся трохи пізніше, коли літні канікули завершилися, і його сім’я повернулася в Петербург. Він залишав маєток Шахматова з важким серцем, адже отримав від своєї обраниці відмову. Причому, Любов Менделєєва підняла романтичного залицяльника на сміх, після чого Блок немов би повернувся на землю і усвідомив, що далеко не всі в світі розвивається за тим сценарієм, який створює в своїй уяві людина.

До роботи над циклом віршів про Прекрасну Даму, які будуть присвячені Любові Менделєєва, залишається ще кілька років. Однак це зовсім не означає, що Блок не думає про свою обраницю. Однак поетові належить пройти всі стадії душевних мук, починаючи від болю і закінчуючи тихим смутком. Саме в перші місяці розлуки, наповнені стражданнями, ревнощами і образами, Блок створює вірш «Без віри в бога, без участья …», яке згодом увійде до збірки Ante Lucem.

«Який біль, який борошно, мені в серце кинули вогню!», – Зізнається поет і молить винуватицю всіх своїх бід повернути йому душевний спокій. Однак він розуміє, що фатальні слова прощання вже прозвучали, і цей факт неможливо стерти з пам’яті. Однак виправити ситуацію тієї, яка принесла молодій людині стільки горя і розчарувань, все ж можна. За умови, що Любов Менделєєва змінить своє ставлення до Олександра Блоку, якого вважає франтом і пустодзвоном. Звертаючись до неї, поет просить: «Подай рятівну руку, спаси від полум’я мене!».

Розуміючи, що подібне ніколи не відбудеться, Блок різко змінює свою думку щодо того, що з ним відбувається. Цей переломний момент є дуже важливим не тільки в житті, але і в творчості поета, які починає усвідомлювати, що саме почуття є головною рушійною силою будь-якої людини. Якщо душа порожня, їй невідомі біль і гіркоту страждань, то індивідууму ніколи не вдасться повною мірою пізнати всю радість любові. Тому поет знову просить свою обраницю, але вже зовсім про інше: «О, растравляй живу рану, але тільки сліз мені не давай». Блок мріє про те, щоб «вічний жар любові нести в страждання нескінченному», розуміючи, що ці два поняття тісно взаємопов’язані між собою. Страждання очищають, облагороджують любов, роблять її більш піднесеної і романтичною, про що так мріє юний поет.

Посилання на основну публікацію