Аналіз вірша Бальмонта «Альбатрос»

Популярність до Костянтина Бальмонту прийшла в кінці 90-х років 19 століття. Однак поет розумів, що йому катастрофічно не вистачає нових життєвих вражень, які б надихнули його на створення віршів, витриманих в улюбленому дусі символізму. Саме тому не рубежі століть Бальмонт дуже багато подорожує, не зупиняючись по боргу в одному місці. За кілька років він встигає об’їздити не тільки практично всю Росію, але і Європу, яка буквально притягує Бальмонта своїм волелюбністю і відсутністю ханжества.

Втім, підсвідомо поет шукає усамітнення, так як хоче залікувати душевні рани, залишені після невдалого одруження на Ларисі Гареліни – вельми ексцентричної особи, яка своєю байдужістю і ексцентричними витівками мало не довела поета до самогубства. Оговтавшись після невдалого стрибка з вікна, поет вирішив розірвати шлюб, після чого відправився подорожувати. У 1899 році він побував у Німеччині, Франції та Іспанії, присвятивши поїздці на морське узбережжя вірш «Альбатрос».

Поетові довелося спостерігати, як ця горда і мудра птиця самотньо реяла над морем, «розрізаючи ударами крил солоний туман». І цей дивовижний за красою політ, наповнений грацією і витонченістю, нагадав Брюсовим його власне життя. До цього моменту поет дійсно купався в променях слави, насолоджуючись загальним визнанням і схвальними відгуками критиків. Однак він, як і альбатрос, залишався самотнім у своєму творчому польоті, прагнучи до цього заради того, щоб не руйнувати ту крихку ілюзію душевного спокою, яку подарував йому скитальческий спосіб життя. Саме з цієї причини в морській птиці, над якою «самотньо пливла, самотньо горіла Місяць», поет побачив споріднену душу. Спостерігаючи за альбатросом, Бальмонт усвідомив, що саме в цей момент він, позбавлений будь-яких зобов’язань і позбавлений сім’ї, по-справжньому щасливий. Йому нарешті вдалося абстрагуватися від суєтного світу і знайти самого себе, що можна вважати справжньою перемогою і рідкісною удачею. Саме тому, звертаючись до Альбатросу, поет вигукує: «О, блаженство бути сильним і гордим і вічно вільним!». Самотність абсолютно не обтяжує Бальмонта, даючи йому відчуття радості. Тому автор щиро дякує долі за все, що з ним сталося, і немов заклинання повторює заповітні три слова: «Море, спокій, тиша!».

Посилання на основну публікацію