Аналіз «Одіссеї» Гомера

✅ «Одіссею» Гомера ріднить з «Іліадою» не тільки велика кількість загальних персонажів, а й очевидні паралелі головних тем і мотивів.

Якщо дія перша поеми Гомера розвивається під знаком «гніву Ахілла», то в поверненні додому Одіссея і його помсти женихам, які добивалися шлюбу з його дружиною Пенелопою, також присутній мотив образи героя і відновлення ним своєї честі.

Як показує аналіз «Одіссеї» Гомера, в прагненні головного героя «возз’єднатися» з дружиною полягає не стільки ідея непорушної любові (привнесена в сюжет подальшою традицією), скільки бажання повернутися на батьківщину і знайти колишній статус чоловіка і царя.

Не випадково, що в докір женихам в поемі ставиться не стільки сам факт їх домагань Пенелопи, скільки те, що роблять вони це негідним чином, не приносячи з собою дарів нареченій і, навпаки, постійно знищуючи добро Одіссея. За це їх картає і сама Пенелопа (в принципі не відкидає саму можливість нового шлюбу), і син Одіссея Телемах, і старці Ітаки.

Винищуючи багатства Одіссея, женихи зазіхають на його царську гідність, знаком якої є і шлюб з Пенелопою.

У підсумку вбивство женихів стає відплатою за цей замах і доказом того, що Ітака знову знайшла свого царя. Показово, що при всій, здавалося б, негативній ролі женихів в оповіданні, їх загибель осмислюється як винищення «кращого юнацтва»: саме такими словами зустрічають їх тіні в підземному царстві Ахілл і Агамемнон. З одного боку, перемога над цими молодими героями, якими женихи постають у фіналі поеми, ще більш стверджує доблесть самого Одіссея, з іншого – ця картина «смерті найдостойніших» продовжує тему загибелі покоління героїв, яка визначала епічний пафос «Іліади».

«Одіссею», як і «Іліаду», пронизує образ смерті.

Крім кінця поеми, їм визначається і її кульмінація – прихід Одіссея в царство мертвих в центральній XI пісні, де він зустрічається з Ахіллом і Агамемноном, а також з власною матір’ю і віщуном Тіресій, який повинен відкрити герою шлях повернення на батьківщину. Після короткої відповіді на це питання Тіресій пророкує Одіссею і про більш віддалене майбутнє, коли той знову повинен відправитися в подорож, яка закінчиться лише тоді, коли герой досягає людей, «які не бачили моря». Якщо врахувати, що в уявленнях греків такого народу просто не існувало на землі, стає очевидним, що Тіресій відкриває герою прийдешню загибель, яка наздожене Одіссея, як сказано в поемі, «з моря».

В принципі вже в самій «Одіссеї» поневіряння героя по морю утворюють якусь подорож в царство смерті. Не випадково, що аж до самого повернення героя в його загибелі переконані всі його рідні, включаючи сина Телемаха, якого не переконують у зворотному навіть запевнення богині Афіни.

Загадкові острови, які відвідує герой, також подібні світу мертвих: на одному з них його супутників обпоюють напоєм з лотоса, віднімають пам’ять (так само, як забирають у душ померлих пам’ять води річки Лети), на іншому вони втрачають людську подобу від чудового напою чарівниці кирки. Навіть острів блаженного народу феаків, на якому в кінці своїх мандрів виявляється Одіссей і завдяки царю якого повертається на батьківщину, теж не належить світу людей, які, як каже царівна острова Навсікая, «там не бувають».

Нарешті мандри Одіссея виявляються згубними для всіх його супутників, жоден з яких не повернувся додому.

Прохід через смерть (зримо втілений в перебуванні героя в Аїді в XI пісні) в міфологічній і фольклорній традиції осмислюється як своєрідне відродження героя, придбання ним нової сили і нового знання. Тільки пройшовши через підземний світ, Одіссей виявляється здатним повернутися на Ітаку, причому характерно, що повертається він туди в новому образі (в поемі образ Одіссея змінює богиня Афіна, роблячи Одіссея, в залежності від обставин, то гірше, то краще), так, що його не впізнає навіть сама Пенелопа, що визнає чоловіка тільки після своєрідного випробування.

Таку двоїстість теми морської подорожі (несе в собі одночасно мотиви смерті і відродження) підкреслює і вбудовану всередину поеми розповідь про подорож сина Одіссея Телемаха. Відправившись на пошуки батька, той повертається практично ні з чим, але сам факт його «самостійної» подорожі робить юнака героєм, гідним імені сина Одіссея: показово, що як знак мужності і символ остаточного дорослішання сприймають цей похід женихи (зі страхом) і Пенелопа ( зі страхом і гордістю); показово і те, що саме після повернення Телемах все-таки знаходить батька, зустрівшись з ним на Ітаці.

Мотив смерті і випробування героя знову (як і в «Іліаді») виявляється пов’язаним з темою жінки.

Вірна Пенелопа одночасно і нагорода Одіссею за героїчні мандри (не випадково, що Одіссей заново завойовує Пенелопу, перемагаючи женихів в змаганні в стрільбі з лука), і причина загибелі женихів. Звичайно, ця «згубна» роль Пенелопи в поемі присутня лише побічно, але мотив небезпеки, що виходить від жінки, становить основу сюжету, що є свого роду зворотний бік історії Одіссея і його дружини. Це сюжет про повернення Агамемнона і його загибель від рук власної дружини Клітемнестри і її коханця Егісфа, що становить якусь композиційну рамку поеми: він присутній і в її початку, де про нього згадують різні герої, і в центрі і в фіналі, де тінь Агамемнона – одна з центральних фігур підземного царства. 

Світ богів в «Одіссеї», зберігаючи багато спільних з «Іліадою» риси, тут кілька «редукується».

Основним його персонажем є Афіна, яка виступає в ролі божественного помічника головного героя. Водночас його головним супротивником є ​​Посейдон, гнів якого продиктований нанесеною богу образою: Одіссей засліпив його сина – циклопа Поліфема. Зевс знову постає як своєрідне втілення вищої справедливої рівноваги, але при цьому характерно, що рівновага ця досягається шляхом деяких договорів між ним та іншими божествами. Так, він частково задовольняє гнів Посейдона, дозволяючи тому покарати помічників Одіссея феаків, і з його дозволу Афіна утихомирює розбрат між Одіссеєм і родичами загиблих женихів.

Характерно також, що велике (в порівнянні з «Іліадою») фольклорно-казкове забарвлення поеми «Одіссея» Гомера підкреслена і введенням в сюжет деякого числа «нижчих божеств», подібних німфам Кирці і Каліпсо, що з’єднують в собі риси і благі, і небезпечні.

Таким чином, як показує аналіз «Одіссеї» Гомера, ця поема, при всій типологічності лежить в основі цього фольклорного сюжету мандрів (пор., Наприклад, східні оповіді про Синдбада), численних типових ситуацій (наприклад, «чоловік на весіллі власної дружини», знайомої навіть за українськими казками) одночасно на рівні визначаючих її композицію тем і мотивів стає певним продовженням і паралеллю «Іліаді».

Можливо, поряд з чисто художніми перевагами обох поем, саме ця спільність і стала причиною їх з’єднання в єдину пару, освячену авторством легендарного Гомера. Показово, що надалі їх переосмисленні сюжети часом з’єднувалися і в рамках єдиного твору – така, наприклад, «Енеїда» Вергілія, в якій коментатори виділяють перші шість книг як свого роду реалізацію «теми «Одіссеї», а другі – «теми «Іліади».

Водночас в наступну традицію обидві поеми увійшли різними шляхами. «Іліада» сприймалася укупі з іншими поемами, що оповідають про Троянську війну і служила джерелом тем як для античної трагедії на відповідні сюжети, так і для пізньоантичних «Історії Троянської війни» Дарета і «Щоденника Троянської війни» Диктиса, а через них для середньовічних «Романов про Трою».

Вся сукупність античних і середньовічних трактувань різних героїв «Іліади» вплинула на їхні образи в європейській літературі, від Чосера, Шекспіра і Расіна до п’єси «Троянської війни не буде» Ж. Жироду. Але при цьому має говорити саме про спадкоємність образів і мотивів, але не сюжету про «гнів Ахілла» в його самостійній цілісності.

Своєю чергою, «Одіссея» дала літературі нового часу саме цілісний сюжет, об’єднаний постаттю головного героя, що став ще у Данте символом невпинної подорожі людини в пошуках знання і власної долі. Саме ця «тема мандрів» і визначила різноманітні інтерпретації сюжету «Одіссеї» як в прозі (Д. Джойс, А. Моравіа), так і в поезії XX століття, де крім численних алюзій (К. Кавафіс, О. Е. Мандельштам, І .А. Бродський) примітна поява нової «Одіссеї» Н. Казандзакіса (1938 р.), за обсягом майже в три рази перевершує античний зразок.

Посилання на основну публікацію