Життєві цінності культури Стародавньої Греції та Риму

Як кліматичні, так і географічні умови, особливості національного характеру стародавніх греків та римлян знайшли своє вираження у міфології, яка, у свою чергу, формувала систему пріоритетів, тобто цінностей культури, й виявляла себе у формі соціальних норм, стандартів, ідеалів, визначала відповідний стиль життя та мислення античної людини.

З-поміж фахівців-антикознавців і нині точиться дискусія як щодо внесків, так і щодо взаємовідносин грецької та римської культури. Частина вважає римську культуру логічним продовженням давньогрецької з тією відмінністю, що римляни були лише чудовими імітаторами та продовжувачами грецького генія, бо ж коли Греція мала якість, то Рим мав кількість. Греція може пишатися своєю оригінальністю, а Рим — задовольнятися вторинністю форми. Греція мала стиль, а Рим — гроші. Греція була винахідником, а Рим лише втілював уже здобуті ідеї у своє практичне життя. Інші визнають за кожною з них самобутній етап злету людського духу.

Стародавня Греція. Характерні риси культури

Система життєвих цінностей культури Стародавньої Греції спиралася на такі конструктивні поняття:

— віра у силу антропоморфізованих явищ природи;

— космос (космологічний натуралізм);

— фатум (доля і фортуна);

— поліс (місто-держава);

— агон (змагання, боротьба);

— тілесність (культ краси людського тіла).

Язичницькі вірування. Язичницьким ідолам обов’язково приносили жертву для того, щоб їм догодити. Це міг бути простий фіміам або вогненна жертва, коли жертовний вогонь поглинав частини туші забитої тварини. Від богів чекали на знак, вказівку, як діяти у складній або вирішальній ситуації. Наприклад, спартанський полководець Клеомен, коли пішов у похід на Аргос, не ризикнув перейти убрід мілку річку лише тому, що після неодноразових жертвоприношень боги так і не дали йому на це згоди. Деякий час у стародавніх греків були і людські жертвоприношення. Свідченням цього може бути історія принесення у жертву Іфігенії, доньки Агамемнона, яку лише в останній момент з жалю Ар-теміда замінила на лань. Або ж не менш красномовна легенда про критського царя Ідоменея, онука царя Міноса, який пообіцяв принести у жертву Посейдону те, що зустріне першим на своєму шляху, і то була його рідна дитина. Проте згідно з історичними свідченнями уже в архаїчний період людські жертви були замінені на жертви тваринні або принесення у жертву антропоморфних ляльок. У гіршому випадку людською кров’ю окропляли вівтар або приносили у жертву засудженого до страти злочинця. Така форма жертвоприношення називалася “фармакі” і вважалася одним із засобів “зцілення” держави від усіляких негараздів, у тому числі й епідемій.

Як у стародавніх греків, так і в римлян релігійний антропоморфізм підштовхував до досить вільного тлумачення походження та сутності язичницьких богів. Ця тенденція отримала найбільший резонанс у період еллінізму. Евгеме-ру як одному із письменників цієї доби належить вислів: “Боги — то люди, які колись жили і яких обожнили за те, що вони чимось прославилися”. Попри цю тезу, у реальному житті античного поліса навіть мізерні спроби визнати людину богом або ж прирівняти до бога, якою б талановитою вона не була, закінчувалися доволі сумно. Варто лише згадати історію відомого скульптора Фідія, якого, за однією версією, вважали винним у святотатстві та безбожності лише тому, що він на одному з фризів Парфенону зобразив на щиті, який тримала Афіна, обличчя Тесея з рисами обличчя сучасника Фідія — стратега Перикла. Більше того, у фігурі Дедала, який був зображений поряд, скульптор увіковічив себе сам. Принаймні, так вважали афіняни. За однією версією Фідія із соромом вигнали з міста, а за іншою — він знайшов свою смерть за гратами у місцевій в’язниці. Не менш відомою історією про вигнання з Афін за безбожжя є історія найвагомішого античного софіста-скептика Протагора (V ст. до н.е.), який став відомим не лише своєю книгою “Про богів”, що була спалена, але й висловом “людина — міра усіх речей”.

Отже, стародавні греки (та римляни) мали доволі розвинутий і великий пантеон богів, яких вони шанували, звеличували і навіть боялися. У цьому немає нічого дивного: бог має владу і має силу, тому він може як допомогти, так і покарати людину. Один вислів, який приписують відомому афінському оратору та правителю Лікургу, лише красномовно підтверджує цю істину: “Від богів не сховається клятвопорушник, не зможе втекти він від їх кари; і якщо не його самого, то його дітей і увесь його рід чекає неминуча загибель”. Нерідко до античних богів приходили з молитвою як про допомогу, так і про помсту. Наприклад, в “Іліаді” Гомера молитва жерця Хриса до Аполлона саме така: “…почуй та палке прохання виконай: за сльози мої пометися стрілами твоїми”. З богами також радилися. У стародавніх греків був навіть звичай приходити до храму шанованого бога для того, щоб після молитви спробувати заснути біля підніжжя його скульптурного образу. Антична людина щиро вірила, що у сні бог допоможе їй порадою, підкаже, як краще вчинити у тому або іншому випадку. Чому? Бо у бога є сила. Бо язичницький бог є уособленням якогось явища природи або ідеї, тому він наділяється тією силою і характеристикою, завдяки якій упізнаваний.

Уже за доби “темних віків” світ Гомера, як писав Ж.-П. Вернан, був упорядкований. Ця упорядкованість світу досягалася шляхом його розподілу на частини, кожна з яких була сферою дії відповідного Бога: Зевс був володарем неба, небесного світла (ефіру) і блискавки; Аїд володів темрявою підземного царства; Посейдону належить стихія води тощо. На землі, що уособлюється Геєю, поряд зі смертними людьми живуть також герої, усілякі тварини, що мають змішану природу і саме тим нині дивують сучасника. Таким чином, у кожного бога є своя спадщина, у кожної людини є своя батьківщина, але всі вони підкоряються од-ному-єдиному закону, принципу, світу, що й називається Космосом. (Ж.-П. Вернан. 1988).

Космос (від грецького “cosmos” — порядок, світ, краса, державний лад) у грецькій міфології та ранній (досократівській) філософській думці розумівся як Всесвіт, що має ознаки цілісного, упорядкованого, організованого буття. Нерідко Космос розуміється як:

— універсальна форма організації різних рівнів Всесвіту;

— закон, що керує Всесвітом;

— ідея естетично визначеного порядку.

Звичайно Космос протистоїть хаосу (тобто безладдю), тому по відношенню до хаосу він є вторинним як у просторі, так і в часі. Часто Космос виникає з хаосу. Тоді темрява перетворюється на світло, неперервність — на дискретність, порожнеча — на заповненість і повноту, аморфність оформлюється як порядок. Космос сам підпорядкований дії загального закону міри і справедливості. Космос — це зразок (ідеал) для людини, що формується за тією ж моделлю, що й держава, тобто поліс (Платон “Критій”). Щоправда, для Платона як яскравого представника античної культури Космос розуміється також як жива, розумна істота, що включає космічний розум, космічні душі і тіла, та був створений деміургом відповідно до визначеного ним зразка. Таким чином, як античний бог, так і людина є образами Космосу, а Космос — це модель як для античного бога, так і для людини. Сила космосу виявляє себе у долі.

Вертикальна структура Космосу тричленна і складається з:

— верхнього світу — неба, яке належить богам і символом якого стають птахи;

— середнього світу — землі, на якій живуть люди і символом якої стають парнокопитні;

— нижнього світу — підземного царства, у якому перебувають душі (тіні) померлих, його символом стають тварини-потвори.

Риси Космосу:

— цілісність;

— тілесність (як будь-яке тіло космос має свї межі);

— розчленування простору й часу, що є основою для виділення елементів і речей та взаємозв’язок між ними;

— наявність певного принципу, загального закону, що керує Всесвітом;

— антропоцентричне розуміння Космосу, що є вмістилищем життя;

— краса і прикраса Всесвіту. Для філософа Геракліта Космос визнається як “прекрасна гармонія”, а для згадуваного вже Платона — як “найпрек-расніша з речей, що будь-коли з’являлася” та “пластичне втілення вічних богів”.

Іншою конструктивною основою буття культури у стародавніх греків був поліс, а в римлян, нарешті, імперія: її ідея, сила, дух і статус громадянина. Як у першому, так і у другому випадку інтереси особистості завжди були підпорядковані суспільним інтересам, і людина відчувала себе лише залежною частиною великого цілого.

Поліс. З розпадом общини близько 800 р. до н. е., як у Стародавній Греції, так і в Італії, з’являються перші поліси. Поліс — тип суспільного та державного устрою, що спирається на економічний та політичний суверенітет общини вільних громадян, у якій статус члена колективу обумовлений правом на частину суспільної власності.

Античний поліс як місто-держава був особливою формою суспільної організації, що виникла в результаті об’єднання кількох сіл (Афіни — 12, Спарта — 5), суттєвими рисами якого були:

— рівність усіх громадян перед законом;

— положення про обмежену чисельність громадянського колективу (не більше ніж кілька десятків тисяч чоловік);

— наявність законодавчої та виконавчої влади;

— монополія громадянського колективу на володіння землею;

— наявність армії, особливістю якої було те, що громадяни-землероби озброювалися за свої власні кошти;

— визначення напрямку зовнішньої та внутрішньої політики волею більшості;

— наявність чітких кордонів та карбування власної монети.

У сучасній літературі виділяють дві форми полісів:

1. Афінський, де головну увагу приділяли вихованню розумного та достойного громадянина, патріота свого міста. Кажуть, що Афіни — то є “око Греції, мати мистецтв і красномовства”.

2. Спартанський поліс, що виховував мужнього, витривалого, хороброго воїна.

Афінський тип полісу. Згідно з дослідженнями О.І.Зайцева (1985), тільки у

суспільно-політичній системі полісного типу мали можливість сформуватися демократичні засади, які й визначили у перспективі демократичний характер культури стародавньої Греції. В общині усі судові та законодавчі функції виконувала родова організація, чим і пояснюється існування кривавої помсти за принципом таліоиу – “око за око “. Після формування полісної системи рід було позбавлено цих прав, і деякий час влада належала родовій аристократії, включаючи судочинство. Проте поступово під тиском громадян грецьких полісів було здійснено кодифікацію (систематизацію законодавства). До списку найбільш впливових законодавців включають Діокла із Сіракуз, Філолая з Фів, Дракоита (VII ст. до н.е.), Клісфена і Солона з Афін (VI ст. до н.е.). На межі VII-VI ст. до н.е. в іонійських полісах Малої Азії створюється тиранія. Звичайно, тирани мали аристократичне походження і велику увагу приділяли розвитку ремесла, торгівлі, будівництву каналів, доріг. Серед них було чимало поетів (наприклад, Періандр коринфський, Пісістрат афінський) та меценатів. За роки правління Пісістрата почали влаштовувати не менш знамениті на той час, а ніж Олімпійські, Панафінейські свята і збудували святилище Діонісу в Афінах. Проте поступово, у процесі проведення соціально-політичних реформ самі тирани сприяли зміцненню влади демосу (вільного народу полісу) і передавали йому все більше повноважень.

Однією з найсуттєвіших реформ у цій царині є реформа мудрого поета і багатого купця Солона (бл. 640-559 р. до н.е.), якого у 594 р. до н.е. афіняни обрали архонтом. Сутність реформи можна звести до таких пунктів:

— Солон скасував населенню Аттики своїм наказом усі борги;

— обмежив збільшення великих землеволодінь шляхом заборони купувати землі більше за визначену норму;

— увів суд присяжних, що вибирався з числа вільних афінян віком за ЗО років, і таким чином передав народові частину судових функцій;

— Солон дбав про виховання дітей і розвиток ремесла у місті. Щоб досягти успіху в цих справах, було проголошено постанову, згідно з якою, якщо батько не навчив свого сина своєму ремеслу, то він не має ніяких підстав вимагати від сина підтримки, коли стане старим;

— боргове рабство було проголошене поза законом;

— особливістю політичної реформи Солона була та обставина, що політичні права у полісі розподілялися залежно від майнового рівня громадянина. Це дозволило поділити суспільство на 4 стани: 1 — пентакосіомедімни, що мали право на посаду архонта; 2 — вершники (гіпеї); 3 — воїни тяжкоозброєної піхоти (зевгіти); 4 — ремісники (фети), що не мали права бути обраними на державні посади і впливати на це обрання на народному зібранні (еклесії).

Результати своїх зусиль і перемог Солон промовисто виклав у поетичних рядках: Достиг я, силу с правдой сочетав, и все Что обещал, свершил я. Я сравнил затем Перед лицом закона добрых и худых, Тех и других заветам правды подчинив. (Плутарх. Солон.Х.ІІІ).

Пізніше демократичні засади полісу закріпив Клісфен (6 ст. до н.е.), який:

— замінив родові філи на територіальні;

— створив правлячу колегію з десяти стратегів;

— запровадив остракізм (від грец. “ostrokismos” — черепок) — вигнання окремих громадян за рішенням народних зборів. Рішення кожного громадянина (позбавити громадянства чи ні) записувалося на черепку.

Значення цих реформ було оцінено настільки високо, що Геродот вбачав у перемозі афінян над персами саме результат впливу демократичного духу на воїнів, які билися за свободу своїх співгромадян, а не за тирана.

Проте давньогрецька демократія мала свої особливості:

— права та свободи мали лише вільнонароджені чоловіки віком понад 20 років;

— політичних прав було позбавлено жінок, переселенців з інших областей, які не мали права голосу (метеки), та рабів;

— посадових осіб вибирали жеребкуванням (“нехай доля обере достойного”).

Не менш суттєвою рисою була і колегіальність в управлінні, бо з кожної філи

залежно від майнового рівня громадян вибирали 10 стратегів (керівників збройних сил), 10 астиномів (наглядачів за станом вулиць та забудов), 10 агораномів (вони турбувалися про стан ринкової справи, товари; були також суддями у суперечках між продавцем і покупцем). Виконавча влада була зосереджена в руках пританів — членів ради (спочатку 300, а потім 500). Єдиною ознакою, що відрізняла посадових осіб від рядових громадян, був миртовий вінок. Обирати на другий термін людину, яка претендує на ту ж посаду, було заборонено законом.

Спарта. На відміну від афінського полісу, спартанська держава мала свої особливості. Соціальні відносини вільні громадяни спартанського полісу будували за доволі суворими законами, що вимагали виховання молодого спартанця з 7 до 20 років далеко від батьківського дому в умовах казарми під наглядом досвідчених воїнів-вихователів. Витривалість, простоту та мужній характер доволі виразно підкреслювала знаменита традиційна страва спартанців — чорна юшка, яку готували зі свинячого м’яса та крові з сіллю й оцтом. Виробнича праця для спартанців вважалася принизливою. Тому працювали у Спарті лише іло-ти, які фактично були рабами. Справою спартанця були постійні тренування, полювання та походи. Саме такий стиль життя сприяв формуванню аристократичного характеру спартанської влади.

Рим. Система життєвих цінностей та характерні риси культури

1. Фундаментом римського суспільства був рід. Члени роду мали спільну власність і брали участь у проведенні релігійних обрядів. Одним із вагомих культів був культ предків. Згідно з запевненнями римських істориків, повноправних громадян Риму було всього 300 родів. Кожні десять із них складали курію, а кожні десять курій — одну трибу. Таким чином, у стародавньому Римі можна було виділити три етнічні групи: сабінську, латинську та етруську. За наказом царя уже в першому (царському) періоді розвитку римської культури усе чоловіче населення Риму збиралося на куріальні збори — коміції і шляхом голосування приймало рішення, що стосувалися життя общини. На такі зібрання приходив і цар як верховний правитель, символом влади якого був пучок лозин із встромленим у нього топірцем (ще один зразок впливу етруської культури). Цар був верховним воєначальником, суддею і верховним жерцем. У судово-кримінальних справах (що стосувалися вбивств) йому допомагали квестори, а у справах, що стосувалися життя общини, — рада старійшин, або сенат, до якого обирали спочатку 200, а потім 300 членів.

Особливістю римського народовладдя було те, що лише родові римляни (патриції) мали владу, тобто можливість впливати на соціально-політичні процеси в Римі. Була й така категорія вільного населення Риму, представники якої були народжені в неримських общинах. їх називали плебеями (плебс), і до 445 р. до н. е. (за законом Капулея) вони не мали не лише доступу до влади, але й права видавати заміж своїх дочок та одружувати своїх синів з особами патриціанських родів.

Після вигнання з Риму останнього царя Тарквінія Гордого та встановлення республіканського ладу найвища влада у країні концентрувалася у руках двох вищих посадових осіб — консулів, яких раніше називали преторами (“ті, що сидять попереду”). Кожного року їх обирали з числа патриціїв. Як і раніше, важливу роль у житті суспільства відігравали сенат і квестори, які відповідали за проведення судових засідань та управління скарбницею. У 501 р. до н.е. вперше в Римі консулами було обрано диктатора — посадову особу, яка мала надзвичайні повноваження і, таким чином, необмежену владу. Першим довічним диктатором і верховним понтифіком себе проголосив Гай Юлій Цезар (І ст. до н.е.).

Захист прав та інтересів плебеїв у Римі представляли 2 або 4 трибуни, яких обирали на плебейських зібраннях. Трибуни мали право відправити скаргу, призупинити виконання рішення посадової особи, проте самі статусу посадової особи не мали.

2. Таким чином, Римська республіка мала аристократичний (пізніше — імперський) характер, що закріпився і на наступному етапі римської культури. Він мав великий вплив на формування культури Риму навіть після його територіальної експансії та за умови панування імператорської влади. На завойованих землях, що вважалися “власністю римського народу”, виникали провінції, на чолі яких стояли претори з консулами. У доволі значному списку виділялися Сицилія, Сардинія, Іспанія, Македонія, Ахайя, Азія, Африка. За рахунок провінцій утримувалися намісники, армія. Часто вони ставали також джерелом власної наживи. Звичайними стали і регулярні грабунки завойованих міст та областей. Чималий прибуток давали і захоплені раби. У перші роки завоювань усіх громадян захопленого міста римляни звично продавали до рабства. На таких джерелах прибутку зростали статки і влада римських нобілей та вершників, що неодноразово викликало критику співгромадян. У результаті сенатори змушені були прийняти кілька законів, що забороняли самим сенаторам займатися торгівлею та фінансовими операціями (218 р. до н.е.). Починати політичну кар’єру за новими законами можна було лише тоді, коли людина прослужила в армії 10 років з 28. Претором можна було стати не раніше ніж після сорока, а консулом — не раніше ніж після 43 років. Кожна страта і посадова особа мала свої характерні ознаки. Наприклад, сенатори, і лише вони, мали право носити туніку з широкою пурпуровою стрічкою, спеціальне взуття та перстень особливої форми. Таким чином, виборча система Стародавнього Риму, що мала аристократичні засади, виявляла і свої особливості.

3. Як і в Стародавній Греції, виборчим правом тут могли користуватися лише “громадяни Риму”, що дало підстави дослідникам називати римську культуру «культурою одного міста» (Риму). Цей статус (“громадянин Риму”) давав великі надії, перспективи, а найважливіше — відчуття погорди та зверхності над простим народом, тобто більшою частиною населення Римської імперії. Ця ідея була красномовно проголошена вустами поета Луцилія (II ст. до н.е.), який свого часу сказав: “Не хочу бути володарем пасовищ у провінції Азія, а віддаю перевагу тому, щоб бути поетом Луцилієм” у Римі. До сказаного варто лише додати, що поети в Римі не користувалися великою повагою. Виборчого права, зрозуміло, були позбавлені також раби.

4. Усе більшу роль у житті країни відігравала армія, яка і визначила мілітаристичний характер римської культури. Латинське прислів’я “SI VIS PASEM, PARA BELLUM” (“Якщо хочеш миру, готуйся до війни”), як влучно зазначив Норман Девіс, узагальнює римський спосіб життя. Промовистим є той факт, що за законами в роки війни брама храму Януса була відкрита й упродовж майже 500 років вона зачинялася лише тричі. Доступ до посадових місць був відкритий лише для військовозобов’язаних. Армія була опорою влади практично для усіх імператорів. Особливу увагу їй приділяв Великий Август, який особисто стежив за тим, щоб військовим регулярно виплачували платню, вихідну допомогу. Армія була професійною і служили в ній 25-30 років. До цього слід додати, що вдалі військові походи приносили консулам славу хороброго і мудрого полководця, гроші, рабів та підтримку на виборах свого, як сказали б сьогодні, електо-рату. Лише після однієї битви під Намюром Юлій Цезар продав 53 000 полонених галлів. Починаючи від другої Пунічної війни і до III століття, римська армія була непереможною. Перемоги, що йшли одна за одною, відзначали пишними тріумфами, логічним завершенням яких було будівництво тріумфальних арок (на кшталт арки Тита) (мал. 37 а, б), або тріумфальних колон (на зразок колони Траяна) (мал. 38). Справді, “її поразки (Римської держави) приголомшували тим, що становили виняток”. Прикладом може бути і випадок, коли загибель трьох римських легіонів у германських лісах (IX ст. н.е.) римляни прирівнювали до загибелі імператора Деція у битві з готами ( 251 р. ) або до перського полону імператора Валеріана (260 p.). Мілітаристичний елемент, оснований на власній користі, визначав смак, стиль і форму мистецтва впродовж усього часу існування давньоримської культури. Уперше до військової служби було відкрито шлях для вільновідпущених, які не мали римського громадянства, лише за часів правління Великого Августа.

Посилання на основну публікацію