Вплив релігії на формування культури Стародавнього Єгипту

Єгиптяни вважали, що життя виникло на первісному пагорбі. Так, у “Книзі мертвих” перша поява Атума-Ра — бога-творця — відбувається саме на первісному пагорбі. Єгипетський ієрогліф, яким позначали первісний “пагорб творіння”, читався також як “являтися у славі”. Цей ієрогліф зображав кулястий пагорб, з якого вгору піднімаються сонячні промені; тим самим даючи дохідливу графічну ілюстрацію дива першої появи бога-творця.

Релігія стародавніх єгиптян зародилася у первісно-родових общинах і пройшла тривалий шлях: від примітивних вірувань до складних теологічних систем східної рабовласницької деспотії. Кожен єгипетський ном (область) мав своїх богів, власний пантеон і власні культи. Ці боги втілювалися у небесних світилах, каменях, деревах, тваринах, птахах. Навіть сам ном також персоніфікувався у вигляді особливого божества. Втім, це зовсім не означає, що єгипетські вірування позбавлені спільного міфологічного ядра. Одним із представників такого “ядра” був бог сонця. Геліопольський культ бога сонця Ра за царювання V династії стає центральним для всього об’єднаного на той час Єгипту. З XV-XIV ст. до н.е. Ра витісняється фіванським сонячним богом Амоном. Пізніше сонце-Pa ото-то жнюється не лише з Атумом та Амоном, але й з Гором, Осірисом, Птахом (мал. 24). Ще з часів Давнього Царства відомі три головні космогонічні школи, які пов’язуються з містами Геліополь, Гермополь і Мемфіс.

Згодом місцеві божества починають групуватися у вигляді тріади на чолі з богом-деміургом, покровителем нома. Навколо цього бога і створюються цикли міфологічних оповідей. В оповідях тріади зазнавали подальшого розвитку, і місцеві пантеони налічували до дев’яти головних богів. Найбільшого впливу набула ієрархія богів, що склалася у місті Іуну поблизу Геліополя. Сім’я геліопольських богів називалася Еннеадою, тобто Великою Дев’яткою. Святилище Еннеади знаходилося у храмі Сонця.

Щовечора бог сонця перетворювався на старого; щоранку, знов помолодівши, омитий водами Вічності, він створював світ і вступав у бій, але щодня величезний змій Апоп гнав сонце на Захід.

Бог сонця Атум, що з’явився на вершині первісного пагорба, виник, за єгипетською традицією, “сам по собі”. Ім’я “Атум” має два значення:

1) “усе”;

2) “ніщо”.

Тобто, концепт “Атум” означає щось всеохоплювальне і водночас — порожнечу, причому швидше порожнечу початку, ніж кінця. “Книга мертвих” розповідає, що боги виникли після того, як Атум дав імена частинам свого тіла. Відповідно до особливостей первісної свідомості акт вимовляння, називання речі мислився як акт творіння.

“Тексти пірамід” дають дещо іншу картину. Звертаючись до Атума і нагадуючи, що він був на вершині первісного пагорба, напис продовжує: “Ти виплюнув те, що було Шу. Ти вирвав те, що було Тефнут”. Подружня пара бога повітря Шу і богині вологи Тефнут породила бога землі Геба та богиню неба Нут. Геб і Нут, земля і небо, створивши сімейну пару, породили ще дві пари — бога Осіріса та його дружину Ісіду й бога Сета з його дружиною Нефтидою. (Еннеаду наведено у схемі 1).

Різні міфологічні тлумачення на свій кшталт розповідають про одного, єдиного для всіх творця. Якщо геліопольскі жерці твердили, що саме Атум-Ра вказав кожній речі її місце та ім’я, то жерці Мемфісу доводили, що першим з’явився Птах (деміург), який і створив небо, пустивши по ньому сонце. Мудреці говорили, що він виплекав ідею створення всесвіту у своєму серці (а серце — “вмістилище думки”, як стверджує “Мемфиський богословський трактат”) і дав їй життя рухом язика (своїм животворящим словом). Єгиптянам притаманне досить специфічне, не властиве сучасним представникам секуляризованої європейської культури, ставлення до сакральної сили слова, яке не відповідає античному вченню про Слово-Логос — первообраз світу, а також співзвучне християнській космогонії згідно з Євангелієм від Іоанна та вітхозавітної книги Буття: “Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог” (1,1).

До геліопольської космогонічної школи наближена гермопольська. Згідно з її вченням, у праокеані виникло вісім первинних божеств (чотири пари “бог — богиня”). їх імена — то різні властивості праокеану: Ну і Ненет (водна стихія), Кук і Кукет (морок), Ху і Хухет (нескінченність у просторі), Амон і Амонет (потаємне).

Щодо джерел вивчення міфології Стародавнього Єгипту, то вони вирізняються неповнотою і несистематичністю викладу. Характер і походження багатьох міфів реконструюються на матеріалі більш пізніх текстів. Основні пам’ятки, що зберегли міфологічні уявлення єгиптян, — це насамперед різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Серед них найвидатнішими вважаються: “Тексти пірамід” — прадавні тексти заупокійних царських ритуалів, вирізьблені на стінах внутрішніх приміщень пірамід фараонів V і VI династій Давнього Царства (XXVI-XXIII ст. до н.е.); “Тексти саркофагів”, що збереглися на саркофагах Середнього Царства (XXI-XVIII ст. до н.е.); “Книга мертвих”, яка складалася ще від Нового Царства і до кінця історії Стародавнього Єгипту; інші збірки заупокійних текстів. Міфологія єгиптян почасти зафіксована і в таких текстах, як “Книга корови ” “Книга годин пильнування “, “Книга про те, що в потойбічному світі “, “Книга дихання” тощо1. Значний матеріал надають також записи драматичних містерій, які виконувались під час релігійних свят та коронаційних урочистостей фараонів жерцями, а в деяких випадках і самим фараоном, який від імені богів виголошував записані промови. Джерелами відомостей про єгипетську міфологію можна вважати також праці античних авторів; насамперед Геродота, який відвідав Єгипет у V ст. до н.е., і Плутарха (І-ІІ ст. н.е.), що лишив докладну працю “Про Ізіду й Озіріса”.

Єгипетська міфологія не являє собою чіткої системи. Єгипетська релігія, як і все Єгипетське царство, була зібранням місцевих культів, а тому в ній зустрічається повторення одних і тих самих ідей, втілених у різні персонали богів. Втім, безліч богів, яким поклонялися єгиптяни, не могла зовсім скасувати в них поняття про єдиного й великого бога — сонця (Амона). Згодом місцевий бог Атон посів провідне місце у єгипетському пантеоні. Не спростовуючи культів інших богів, він став мовби “верхнім богом”, і його зверхність над рештою богів зумовлювала виникнення монотеїстичних тенденцій, які відчувалися, але так і не оформилися у єгипетській релігії.

Характерною рисою єгипетської міфології є обожнення тварин, яке виникло ще з давніх-давен та особливого посилення набуло у пізні періоди історії Єгипту. Вшанування та обожнення тварин свого часу вразило Геродота під час його подорожі до Єгипту. Очевидно, тварин єгиптяни вшановували як своїх пращурів (своєрідний прояв тотемізму, де під тотемом мається на увазі прабатько, покровитель етнічної групи, племені або ж безпосереднє втілення божества). Наприклад, у кішці вбачали втілення богині Бастет. Так, у другій книзі Геродо-тових історій читаємо: “Щодо тварин там існує такий звичай. Є в них призначені доглядачі обох статей у Єгипті, що дбають про годування кожного роду тварин, і цей обов’язок є почесним, і він переходить від батька до сина… Здохлих кішок вони беруть і відносять до священних приміщень, де спершу їх бальзамують, а потім ховають у місті Бубастії, собак кожен ховає у своєму місті в священних гробницях,… землерийок і соколів вони відвозять до міста Буто, а ібісів — до Гермополя”1. На поклонінні єгиптян тваринам наголошує і Плутарх, на це ж натякає і книга Буття (4, 26).

Загальний список обожнюваних єгиптянами тварин досить поважний. Серед найшановніших тварин були бик (Апіс, Мневіс, Бухіс, Бата) — чорний, з білою плямою на лобі; корова (Хатхор, Ізіда), баран (Амон, Хнум), крокодил (Себек), левиця (Тефнут, Сехмет), шакал (Анубіс), сокіл (Гор), ібіс (Тот) (мал. 25). Пізніше відбулася антропоморфізація пантеона, однак зооморфні риси у зовнішності богів зберігалися, і через це боги набули зооантропоморфного (міксантропічного) вигляду. Наприклад, Бастет зображували як жінку з котячою головою, Тота — як чоловіка з головою ібіса. Отже, на відміну від античних язичницьких антропоморфних богів, у єгиптян зображувані птах або тварина виявляються не просто емблемою культу бога, а його безпосереднім проявом. Чуттєвий образ, що виражає ідеальний зміст, точніше, ідею як сутність зображуваного, як втілення відповідної творчої (художньої) ідеї першозадуму, чітко вказує на символістичний аспект єгипетської культури. Проявом подібної ідентифікації зображуваного (тварини чи просто речі) з його ідеєю (точніше — ідейною образністю), що яскраво проявляється в анімізації (лат. “аніма” — “душа”), — є одушевления речі. Якщо спочатку тварина чи предмет, за уявленнями єгиптян, несли в собі відповідну силу (енергію), що було рівнозначним змісту поняття “життя”, то в часи формування Мемфіської Тріади (трійця богів: Птах, Сехмет як богиня війни, дружина Птаха, і Нефертум — їх син) і Фіванської тріади (Амон — бог сонця, Мут — богиня неба, Хонсу — їх син, місяць) енергія, сила предмета чи тварини відокремлюється від самого предмета як такого і перетворюється на самодостатню абстракцію, ідею предмета, тобто на ідола, який попри все впливає на життя людини. Вершиною такого міфологічного абстрагування стає Геліопольська космогонія, найвищий щабель якої представлений названою раніше Еннеадою.
1 Геродот. История. — Л.: Наука, 1972. — С. 97-98.

Посилання на основну публікацію