Світоглядні трансформаційні процеси

Світоглядні трансформаційні процеси: від сеґментованого поліваріативного язичництва до язичницького монотеїзму

За доби Середнього царства поширення набуває культ Осіріса. Осіріс стає не лише богом родючості, але й богом померлих. З його іменем починають пов’язувати думку про потойбічне безсмертя та його доступність або недоступність для людини. Культ цього бога сприяв спрощенню заупокійного ритуалу: найскромнішого надгробка, на якому згадано ім’я Осіріса, вважалося достатньо, аби людина могла претендувати на вічне життя у потойбічному світі.

Тут доречно докладніше зупинитися на міфології Осіріса.

Уже в “Текстах пірамід” Осіріс виступає богом виноградної лози, як символ виноградна лоза закріплюється за ним і надалі. У “Книзі мертвих” Осіріса ще називають зерном. Осіріс був справді великим богом, чиї смерть і воскресіння урочисто святкувалися щороку. З цим іменем у єгиптян пов’язаний один із найз-начніших міфологічних циклів. За всієї поліваріативності образу Осіріса можна виокремити загальні риси, властиві йому в будь-якому міфологічному образі. Осіріс завжди проходить через смерть і воскресіння, втілюючи дуалістичні зміни, що відбуваються у природі: засуха і повінь, загибель колосся (жнива) і проростання зернини (сівба), зменшення місячного диску і повний місяць.

Уявлення про Осіріса як бога родючості переносилося й на фараона, котрий вважався магічним осередком родючості у країні і тому брав безпосередню участь в усіх провідних землеробських обрядах: з підйомом води в річці Ніл кидав у її води сувій — наказ про те, що початок повені настав; першим урочисто починав підготовку ґрунту для сівби; зрізав перший сніп під час жнивних свят; за всю країну приносив вдячну жертву богині врожаю Рененутет і статуям померлих фараонів по закінченні польових робіт.

У відносно пізню добу міфологічний цикл про Осіріса пов’язувався з ученням про страждання доброго бога, його загибель, воскресіння й одвічну перемогу добрих сил над злими. Загальновідомо, який величезний вплив мало це вчення на оформлення християнської догматики.

Міф про Осіріса ніколи не був записаний єгиптянами у вигляді зв’язної оповіді. Лише грецькі автори вперше безпосередньо виклали версії цього сюжету, а єгипетські тексти тільки згадують його епізоди у вигляді обрядів та міні-оповідних історій. За версіями давньоєгипетських текстів і переказом Плутарха, Осіріс як представник геліопольської Еннеади був старшим сином бога землі Геба і богині неба Нут, братом та чоловіком богині родючості, води й вітру Ісіди, братом богині неродючих земель Нефтиди та злого бога-руйнівника Сета, батьком бога землі Гора. У “Текстах пірамід” творцем Осіріса названий Атум-Хепрі. До міфічних часів відноситься й історія царювання Осіріса на землі як спадкоємця влади Ра (Атума), Шу і Геба. Міфи розповідають, що Осіріс, царюючи на землі, стає своєрідним культурним героєм: він відлучає людей від дикунства й людожерства, вчить їх вирощувати злаки, саджати виноградники, пекти хліб, виготовляти пиво та вино, здобувати й обробляти мідь і золото. Він навчає також лікарській справі, будівництву міст, запроваджує культ богів. Сет, який хоче царювати натомість свого брата, намірявся убити його. Після переможного повернення з азійського походу Осіріс влаштував бенкет, на який Сет з’явився у супроводі 72 своїх приспішників. Разом з ними він запропонував гостям приміряти розкішний саркофаг, виготовлений за розмірами Осіріса. Коли у саркофаг ліг Осіріс, змовники закрили кришку, залили її свинцем і кинули ящик у Ніл. Течія принесла саркофаг до берега, і вірна дружина Ісіда знайшла тіло свого чоловіка. За допомогою магії та чаклунських сил вона змогла тимчасово відновити приховану в ньому життєву силу і, обернувшись яструбом та пролітаючи над мертвим тілом свого чоловіка, зачала від нього сина, названого Гором. Коли Гор виріс, він переміг Сета, видер його око і дав це око проковтнути мертвому батькові. Воскреслий Осіріс не став повертатися на землю, а залишився у потойбічному світі і став вершити суд над душами небіжчиків, передавши земну владу Гору. Інші версії міфа оповідають, що Сет не закрив тіло Осіріса у саркофаг, а порубав його на шматки, які розкидав по всьому Єгипту (до речі, саме ця версія міфа була поясненням того, що гробниці Осіріса розташовувалися у різних частинах Єгипту: в кожній з них мала знаходитися лише одна з частин божественного цілого. Щоправда, цій версії суперечить інша, яка твердить, що Ісіда зібрала 13 частин мертвого тіла свого чоловіка і поховала їх в Абідосі)1. Плутарх був першим, хто сумістив ці дві версії. У його трактаті “Про Ізіду й Озіриса” Сет розправляється з Осірісом двічі.

Відповідно до єгипетських вірувань, людина житиме у потойбіччі, якщо над її тілом будуть розіграні ті обряди й церемонії, які відбувалися над тілом мертвого Осіріса2. Ось як про це пише Уолліс Бадж: “У царстві Озіріса існувало сім зал або будинків, через які небіжчику треба було пройти, але кожну браму охороняли воротар, сторожа та провісник. Аби небіжчик міг їх улестити і мав можливість пройти, потрібні були спеціальні приготування. Насамперед треба було зробити з певного матеріалу (або ж намалювати на папірусі) макети семи брам та фігурку померлого. Ця фігурка по черзі підносилася до кожної брами і встановлювалася перед ними з декламацією спеціального звернення, необхідного в даному випадку”3.

Так виникають містерії Осіріса, де роль умираючого й воскресаючого бога виконує мумія, його сестер Ісіди й Нефтиди — професійні плакальниці, Анубіса (мал. 27), Гора та інших богів — глядачі містерії. Містеріями Осіріса в Єгипті започаткований театр, отже, в єгипетській культурі вони відігравали приблизно таку ж саму роль, як у Греції містерії Діоніса. Єгипетські уявлення про потойбічний шлях спочатку ототожнювали Осірісаз кожним померлим фараоном (як свідчать “Тексти пірамід”), а потім уже кожен небіжчик, який ще за життя був здатен забезпечити себе саркофагом, ототожнював себе з Осірисом (мал. 28). З III ст. до н.е. культ Осіріса як судді у царстві небіжчиків витісняється культом Анубіса, який раніше там хазяйнував. Відтоді Анубіс посідає почесне місце покровителя усіх мертвих. Квітка вічного життя лотос і човен мерців стають символами його емблематики й обов’язковими атрибутами поховального обряду (до речі, вони були знайдені у гробниці фараона Тутанхамона) (мал. 29).

В епоху Нового царства (середина XIV ст. до н.е.) фараон Аменхотеп IV (Ех-натон) здійснив спробу запровадити язичницький монотеїзм. Його правління (1419 — бл. 1400 pp. до н.е.) пов’язане з активною реформаторською діяльністю. Через загострення стосунків зі знатними сановниками та жерцями фіванського храму бога Амона-Ра, котрі їх підтримували, фараон провів велику соціальну і релігійну реформу. Прагнучи підірвати авторитет жрецтва, котрий спирався на давніх богів, Аменхотеп IV запропонував нову релігію, оголосивши єдиним справжнім божеством сонячний диск під ім’ям бога Атона. Храми старих богів було закрито, їхні зображення знищено, а храмове майно конфісковано. Фараон залишив Фіви і побудував собі в середньому Єгипті нову столицю, назвавши її “Ахетатон”, що означає “Небокрай Атона”. Сам він теж прийняв нове ім’я — Ех-натон (“Дух Атона”). Втім, реформа Ехнатона не знайшла підтримки і по суті закінчилася провалом, а старі язичницькі пантеони було поновлено. Єгипетський пантеон знову-таки очолив Амон, але він уже був наділений багатьма рисами Атона.

Посилання на основну публікацію