Сутність культури як сублімованої енергії у концепції Фрейда

Ім’я Зиґмунда Фрейда (1856-1939) добре відоме як фахівцям у царині психології, психотерапії, так і фахівцям соціально-філософських дисциплін. Саме 3.Фрейд увійшов до історії науки як засновник психоаналізу. Психоаналіз водночас є і методом дослідження людини як соціальної істоти, і методом лікування невротичних розладів психіки людини.

Після закінчення медичного факультету Віденського університету 26-річний Фрейд отримав ступінь доктора медицини. У 1885 р. він посів місце приват-доцента, а потім і професора неврології у тому ж Віденському університеті. Спочатку у паризькій клініці під керівництвом Ж.Шарко Фрейд вивчав, як сприймають гіпноз хворі на істерію, пізніше почав співпрацювати з Йосипом Брейєром. Останні дослідження підштовхнули його до пошуку нових шляхів дослідження та лікування істерії, серед яких виділяються тлумачення сновидінь, неусвідомлюваних текстів, обмовок, асоціацій. Результатом наполегливої праці стала публікація на початку XX століття серії праць, що розкривали, конкретизували, а потім і популяризували новий метод дослідження психічних процесів. Серед найбільш відомих праць особливою увагою користуються “Тлумачення сновидінь” (1900), “Психологія буденного життя” (1901), “Три нариси з історії сексуальності” (1905), “Про психоаналіз. П’ять лекцій.” (1910), “Леонардо да Вінчі” (1910), “Тотем і табу” (1913). З часом новий метод дослідження та лікування неврозів усе виразніше набуває ознак перетворення його на своєрідну систему знань, що пропонує сучаснику “новий”, як називає його Фрейд, світогляд. Сформоване на основі психоаналізу нове вчення про людину, її розвиток і структуру, було використане З.Фрейдом для пояснення походження, сутності та організації культури у роботах більш пізнього періоду, серед яких виділяється праця “Майбутнє однієї ілюзії”. Сформована З.Фрейдом концепція, що отримала назву пансексуалізму, не була зрештою прийнята найближчим його оточенням (учнями А.Адлером, К.Г.Юнгом) і викликала шалену критику. Таким чином, для того щоб зрозуміти сутність і динаміку культури в концепції 3.Фрейда, досліднику спершу доведеться ознайомитися із загальними положеннями цієї концепції.

Згідно з концепцією З.Фрейда людина є цілісним психосоматичним організмом, у якому всі процеси душевного життя взаємопов’язані причинно-наслідковими зв’язками. Тому ті думки, ті асоціації, які, на перший погляд, здаються спонтанними, насправді мають причину, що прихована у глибинах людської душі.

У душевному житті людини 3.Фрейд виділяє три рівні: свідоме, досвідоме та підсвідоме (несвідоме). До підсвідомого (несвідомого) він відносить інстинкти, думки та почуття, що стають недоступними для свідомості. Між свідомим і несвідомим існує рівень досвідомого, що є частиною підсвідомого, яке за відповідних обставин може стати свідомим. Перший рівень душевного життя людини відокремлений від другого і третього своєрідним бар’єром — “цензурою”, яка виконує:
1) функцію витіснення до сфери підсвідомого тих думок, ідей, понять, що з’являються у свідомості конкретної особистості, але які вона не сприймає;

2) здійснює контроль за підсвідомим, аби воно не проявило себе у свідомому.

Інстинкти визнаються своєрідними “каналами людської психіки”, по яких

“тече її енергія”. Усі інстинкти 3.Фрейд поділив на дві групи:

— конструктивні — ті, що сприяють функціонуванню людського організму і підтримують життя; основним Фрейд вважав сексуальний інстинкт;

— деструктивні інстинкти, що мають руйнівний характер.

Кожна із груп інстинктів має автономне джерело живлення. Енергія, що характерна для інстинктів життя, називається лібідо (у перекладі з латини — “бажання”). Процес переміщення енергії (як негативної, так і позитивної, тобто лібідоз-ної) до різноманітних сфер психічної діяльності людини називається катексисом. У процесі розвитку людського організму відбувається постійний перерозподіл і зміна каналізацій (сфер катектування) психічної енергії. 3.Фрейд виділяє 5 стадій розвитку людського організму, яким відповідає конкретна сфера катектування: оральну, анальну, фалічну, латентну, генітальну. За умови нормального розвитку особистості усі уявлення догенітального періоду особистості витісняються у підсвідоме. Якщо частина з них не була витіснена повністю, то вони починають виявлятися у снах, помилкових діях і, нарешті, у невротичних розладах.

У структурі особистості 3.Фрейд також виділяє три рівні:

— “Воно” (або “Ід”);

— “Я” (або “Его”);

— “Над-Я” (або “Су пер -Его”).

“Воно” є глибинною, первинною, центральною частиною особистості, що “містить у собі все унікальне, все, що є від народження, що закладено у конструкції — крім усього іншого, а отже, ті інстинкти, що виникають у соматичній організації і які у “Воно” знаходять перший психічний вимір у формі, що нам невідома”. “Воно” є цілком підсвідоме (несвідоме) і є джерелом енергії дії для особистості. “Воно” розвивається лише із “Я” і через “Я” виявляє себе. “Я” -це самоусвідомлення особистості, або ж самість, що у процесі розвитку адаптується до світу, пізнає його і вчиться контролювати “Воно”. Із “Я”, згідно з Фрейдом, формується і “Над-Я”, що виявляє себе через самоспостереження, совість. “Над-Я” є носієм суспільних норм та орієнтирів. Саме тому “Над-Я” і виступає суддею, центром думок та вчинків “Я”.

Налагоджена взаємодія усіх трьох рівнів (систем) сприяє оптимальному розвитку особистості. Процес самозахисту “Я” від “Воно” та тиску “Над-Я” відбувається за допомогою таких механізмів:

— витіснення до підсвідомого — видалення зі свідомості думок, почуттів і намірів для здійснення вчинку, що можуть викликати напругу;

— заперечення — спроба “Я” не сприймати як реальність ті події, що не є прийнятними для “Я”;

— раціоналізація — визнається як своєрідне виправдання “Я”, коли для думок та вчинків шукаються прийнятні причини і пояснення;

— реактивні оформлення — з’являються тоді, коли усвідомлювана або не-усвідомлювана поведінка протиставляється бажанню;

— ізоляція — механізм, за допомогою якого відбувається процес відмежування ситуації, що може травмувати психіку тими душевними переживаннями, які вона створює;

— проекція — підсвідоме приписування власних почуттів, бажань та якостей іншій людині;

— регресія — механізм переходу від більш високоінтелектуального рівня мислення і поведінки людини до примітивнішого та нижчого;

— сублімація — механізм захисту “Я”, з допомогою якого лібідо і агресивна енергія трансформуються у найрізноманітніші види діяльності людини, що є для неї сприятливими та складають основу цивілізації.

Різновидами сублімації можна вважати спорт, мистецтво, науку і навіть релігію. Таким чином, 3.Фрейд вважав, що і культура є також продуктом сублімації. Власне, саме ця ідея закладена в основу роботи 3.Фрейда, що вийшла друком під назвою “Майбутнє однієї ілюзії”.

Для 3.Фрейда культура і цивілізація — це поняття тотожні. Під культурою він розуміє “…все те, чим людське життя піднімається над своїми тваринними умовами і чим вона (людина — авт.) відрізняється від тварини”1. Фрейд виділяє дві форми культури:

— надбані упродовж розвитку людства знання та вміння, що дозволяють оволодіти силами природи й отримати від неї матеріальні блага;

— систему норм та законів, що дозволяють упорядковувати відносини між людьми і розподіляти матеріальні блага.

Між людиною та культурою існують глибинні взаємозв’язки, що ґрунтуються на ідеї визнання людини як суспільної істоти. Людина може існувати як індивід та особистість лише у суспільстві і таким чином має вступати й підтримувати соціальні відносини з іншими членами суспільства, на форму і характер яких впливає “…та міра задоволення первинних позовів, що є можливою за наявності у її розпорядженні земних благ”. Проте кожна людина, на думку 3.Фрейда, бажає лише одноосібно володіти усіма соціальними ресурсами, і тому потенційно є “фізичним ворогом культури”, що представляє загальнолюдські інтереси і регламентує стосунки, узгоджує інтереси усіх членів суспільства. Таким чином, культура має захищати себе від кожного конкретного члена суспільства, і цю функцію можуть виконати її організації, інститути, “вимоги” культури, під якими 3.Фрейд розуміє її принципи, норми та орієнтири. Головною функцією культури Фрейд вважає регулятивну, бо вона регламентує відносини у суспільстві, де звично дещо “нав’язується меншістю більшості”, і тому більшість меншості чинить опір. З цього випливає, що культура формується і розкриває себе не лише у полі свободи, творчої наснаги митця, але й формується “…шляхом примусу і придушення первинних потягів”.

Більшість, або “маса”, як називає її Фрейд, є лінивою і несвідомою. До того ж “маса” не любить відмовлятися від інстинктів. Індивіди такої більшості здатні підтримувати одне одного лише у “заохоченні власної розгнузданості”. Для повноцінного функціонування суспільства виникає потреба у створенні відповідних

Фрейд 3. Психоаналитические этюды / Будущее одной иллюзии. — М., 1991. — С. 481. засобів примирення, а за Фрейдом — своєрідного “батога” суспільства, функцію якого і виконує культура. За таких обставин між тотальністю культури та її жертвами починає наростати конфлікт, механізм формування якого може бути розкритий наступним чином. Момент зречення з’являється тоді, коли є незадо-волений інстинкт. Інститут, який накладає зречення, називається, за Фрейдом, забороною. Заборона, у свою чергу, сприяє формуванню відповідного психологічного стану людини, який 3.Фрейд називає втратою. Важливим моментом є те, що особистість може поступово осягнути внутрішньо зовнішній примус і сприйняти його як частину заборон “Над-Я”. Тих осіб, у яких цей процес відбувся, 3.Фрейд називає “носіями” культури. У тому випадку, коли механізм дії примусу на людину має більш внутрішній, а не зовнішній характер, показник потенційної конфліктності суспільства буде низьким. Поступово членами суспільства формується своєрідне виправдання тієї нещасливої долі своїх втрат на зразок: “Я нікчемний плебей, якого замучили боргами та військовими поборами, але зате я римлянин і беру участь у підкоренні інших народів та диктую їм закони”. Зрештою, формуються також ідеали, тобто оцінки, котрі визначають, що саме можна назвати досягненням людства і до яких цілей варто скеровувати свій життєвий шлях. Згідно з концепцією 3.Фрейда, перші досягнення людської спільноти закріплюються як ідеал для подальшої поведінки пересічного громадянина.

Яскравими представниками неофрейдизму є учень 3. Фрейда Карл Густав Юнг, Адлер (автор “індивідуальної психології”) та Еріх Фром. Карл Густав Юнг (1875-1961), швейцарський психіатр та психолог, є засновником аналітичної психології. Серед найвідоміших його творів варто виділити: “Образи підсвідомого”, “Символіка духу”, “Про витоки свідомості”. У праці “Метаморфози та символи лібідо”, яка у 1952 р. вийшла друком під назвою “Символи метаморфоз”, він зробив спробу на прикладах фантазій молодої жінки, що мала перший ступінь шизофренії, розкрити символічне значення змісту підсвідомого шляхом проведення історичних та міфологічних паралелей. Свій підхід він назвав аналітичною психологією. Осердям вчення К. Юнга є уявлення про “індивідуацію”. Процес індивідуації породжується усією сукупністю душевних станів людини, які доповнюються системою відносин, що у свою чергу сприяють формуванню особистості. Особливе місце у списку факторів, які сприяють формуванню особистості К. Юнг віддавав релігії. Вагоме значення у його вченні займає і поняття “колективного підсвідомого”. Змістом колективного підсвідомого є так звані архетипи. Архетипи це: вроджені форми зразків поведінки, форми психіки, які завжди існують потенційно, а актуально являють себе у вигляді конкретних образів. Прикладом можуть слугувати образи: хати, дороги, дерева тощо.

Свій варіант відповіді на запитання походження культури людства в контексті матеріалістичного розуміння історії запропонували Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1893), яких можна, без перебільшення, назвати батьками діяльнісного підходу у витлумаченні сутності культури, орієнтованого на лінеарний розвиток культури людства.

Посилання на основну публікацію