Структура феномену “культура” та її елементи

Нині у культурологічній науці склалося безліч напрямків та шкіл, тому не дивує наявність певних розходжень у визначеннях та розумінні культури. Однак, незалежно від методології дослідження і сфери, у якій воно відбивається, використовуваний термін “культура” належить до способу організації життя будь-якого суспільства.

Незалежно від типу, структури суспільства культурологи виділяють загальні риси, характерні для культури будь-якої спільноти. Це універсали культури, яких нараховують близько 60-ти. Універсали культури — це загальні поняття яким відповідають форми досвіду і поведінки людини в культурі не залежно від географічних чи соціально-політичних чинників суспільства. Або ж, іншими словами, — це історично обумовлена система понять осмислення світобудови, яка фіксує загальні уявлення про світ і місце людини в ньому. До них належать: вірування, звичаї, релігійні обряди, мова, освіта, спільна праця, манера одягатися, спортивні змагання, естетичні смаки і навіть манера дарувати подарунки — все те, що дозволяє через загальне виділитися особливому, а саме: стилю життя і стилю мислення, притаманному носіям певної культури.

Які ж підстави існують для виділення культурних універсалій? Частина культурологів вважає, що людина як біологічна та соціальна істота, народжуючись, укладаючи шлюб, помираючи, відзначає кожен з етапів свого життя і тих стосунків, у які вступає як член людської спільноти, відповідними обрядами, ритуалами. Це стосується також потреби будівництва житла, пошиття одягу, приготування їжі. Інша справа, що культура у своїх особливостях, як ми вже згадували, до біологічного у людини не зводиться. Потреба в їжі як така ще не формує особливості національної кухні, як і необхідність в одязі не призведе до появи національного костюму або до відповідної манери одягатися.

До загальних компонентів (або ж елементів) культури належать:

1. Поняття (або концепт) — смислове значення імені або зміст поняття. У сучасній культурологічній літературі концепт, що веде своє походження від латинського conceptus (поняття), зводиться до значення змісту поняття, його смислового наповнення, абстрагованого від конкретно-мовної форми його вираження. Культура проявляється через поняття або ж концепти, що містять структуру того, що це поняття означає, його вміст. Концепт не є тілесним і дискурсивним. Це лише явище, подія. Наприклад, кожному українцеві добре відоме слово “гривня”. Смисловим значенням того предмета, який ми називаємо гривнею, буде металевий обруч або прикраса, яку одягали на шию русичі періоду Середньовіччя. Більш поширене значення цього слова — грошова одиниця, якою користувалися ще від часів Київської Русі аж до XIV століття і якою користуємося ми тепер, у роки незалежності України. У наведеному прикладі одне слово “гривня” має два значення, що формуються за допомогою слів з відповідним змістовим навантаженням.

Слово є однією з основних одиниць мови як явища соціального, що є важливим чинником керування людською поведінкою. Мова формує стиль життя і стиль мислення людини. Тому під мовою розуміється відповідна система комунікації, що здійснюється завдяки звукам і символам, є засобом збереження, передачі інформації, а також управління поведінкою людини. Мова — це не лише звуковий ряд, але й жест — манера вітатися, посміхатися, виражати незадоволення чимось або кимось. Кожен народ як носій своєї культури має відповідну знаково-символічну систему. Звідси у літературі усе частіше ми зустрічаємо вислів “мова культури”.

2. Мова культури. Як відомо, мова, як елемент культури, є системою знаків та символів, що несуть у собі відповідне значення. Тому знак або символ у процесі спілкування виконує функцію замінника того предмета, який він символізує, представляє. У процесі формування культури представники відповідної форми культури вибудовують систему символів, яка розкриває себе лише у контексті її функціонування в суспільстві. У процесі виховання та навчання людина засвоює відповідне значення знаків та символів свого суспільства, яке у іншому суспільстві може бути закріплене іншим знаком. Прикладом може слугувати смислове наповнення символу білого кольору в культурі європейській та японській. Символом білого кольору в японський культурі буде смерть, а у європейській — життєствердний початок чистоти і радості. Звідси, мова культури може розглядатися і як обчєктивна форма накопичення, збереження та передання від покоління до покоління людського досвіду. Однією з форм мови культури є жест.

Під жестом розуміють пластико-просторову конфігурацію тілесності, що має семіотично артикульовану значимість. Жест виступає универсально розповсюдженим комунікативним засобом. І, як засвідчують психологи, у процесі діалогу близько 80% інформації надходить до співрозмовників візуально.

3. Цінності. За визначенням Н.З. Чавчавадзе, “культура — це “світ втілених цінностей”. Елементом внутрішньої організації культури як певної цілісності і виступають цінності (В.А. Малахов1). Проте визначення самого поняття “цінність” сучасні дослідники дають дещо відмінні. Осмисливши ці роботи, П.С. Гуревич2 виділяє чотири підходи до її визначення:

— ототожнення цінності з новою ідеєю, що стає для людини або суспільства орієнтиром у житті;

— сприйняття цінності як розповсюдженого суб’єктивного образу;

— визнання цінності як соціокультурного стандарту, норми;

— асоціація з типом “достойної поведінки”, з конкретним життєвим стилем, на який має орієнтуватися людина.

Виявлення ціннісної природи культури було покладено в основу філософських досліджень представників Баденської школи неокантіанства В. Віндельбан-да (1848-1915) і Г. Ріккерта (1863-1936). Сприйнявши розподіл В. Дільтеєм наук на два блоки за методами дослідження (“науки про природу” і “науки про дух”), баденці визначали культуру у проекції цілепокладання людини як творчої істоти. Філософсько-культорологічне осмислення цінностей, які пронизують усі сфери життєдіяльності людини, будучи нормою, орієнтиром, стандартом, відношенням до світу суб’єктивним, чи то стилістично окресленим, на початку XX століття визначало нові горизонти дослідження культури і оформлене як напрямок, що дістав назву аксіологічного (від грецьких слів: ахіа — цінність, logos — наука).

У 60-х роках XX століття на сторінках наукових часописів і монографій розгорнулася філософська дискусія навколо цієї теми, однак до спільної думки учасники так і не дійшли. Не будемо заглиблюватися у тему, а розглянемо її у двох аспектах: по-перше, у співвідношенні індивідуального та соціального, і, по-друге, у визначенні ієрархічної системи цінностей.

Цінність є елементом внутрішньої організації культури як певної цілісності. Водночас цінністю можна назвати життєву орієнтацію людини в духовному полі культури. Людина з’являється на світ істотою, яка у процесі виховання і самоусвідомлення осмислює уже набуте і прийняте сім’єю, суспільством тощо. Залежно від того, якою бачиться життєва мета, як відповідь на питання: “Заради чого ти прийшов у цей світ і що хочеш від нього отримати?”, — пролягає лінія життя, а вона є рискою між датою народження і смерті. Смак перемоги, сімейне щастя, радість материнства, художня і наукова творчість, любов до Бога, що проявляється у монастирському аскетизмі, — це той неповний перелік цінностей, які скеровують життєвий шлях кожної особистості залежно від її власного вибору. Але не слід забувати, що на кривизні власного шляху вибір цінностей конкретної особистості визначають не лише власний досвід (він скоріше замикає ланцюг переліку чинників, які впливають на вибір і прийняття життєвих орієнтирів), але й соціально-прийнята ідеологія суспільства, що впливає на формування стилю життя та мислення представника певної епохи, система освіти, виховання, соціально-політична структура, а також те, що називають “життєвим випадком”.

Вище йшлося лише про цінності особистісні та про культуру як “систему життєвих цінностей”. Та час згадати про епохальні цінності культури — цінності, що виявляються прийнятими орієнтирами конкретних епох. У такому соціокультурному вимірі з координатами простору і часу цінність може виступати синонімом культурно-історичного стандарту, на який орієнтується людина, яка живе ідеалами, цінностями, мріями конкретної епохи.

Щоправда, в один і той же час, в одному й тому ж суспільстві завжди співіснують кілька варіативних стандартів, норм, орієнтирів, серед яких виділяються домінуючі. У сучасній науковій літературі їх називають тотальностями культури. Інші співіснуючі ціннісні орієнтири і переконання можна було б назвати рудиментами та атавізмами, однак не будемо забувати, що “нове — це добре забуте старе”, як каже давнє прислів’я.

Візьмімо, наприклад, культуру періоду Київської Русі. Однією з особливостей, що характеризують її, був феномен двовір’я, тобто співіснування язичництва та християнства, прийнятого офіційно Володимиром Великим. Літературно-мистецькі пам’ятки тієї доби дають підстави говорити про усталеність у народній пам’яті язичницьких звичаїв, обрядів. Про язичницьких ідолів згадує автор “Слова о полку Ігоревім”. До XV століття русичі носили змієвики — медальйони округлої форми, виготовлені з бронзи, золота або срібла із зображеннями різноманітних язичницьких символів, у тому числі змій, від чого і отримали свою назву. З часом язичницькі символи майже повністю були витіснені зображеннями християнських символів і святих. Серед експонатів історичного музею міста Чернігова зберігається змієвик, один бік якого покритий язичницькими символами, а інший — християнськими. Нащадки княжого роду одне ім’я (слов’янське) отримували під час народження, а друге (грецького походження) — під час хрещення. Наприклад, великий князь Ярослав Мудрий під час хрещення отримав ім’я Георгій.

За часів Ярославового княжіння будувалися храми, серед яких два п’яти-нефні були збудовані у Києві (за християнським ім’ям самого Ярослава та його дружини). Однак, незважаючи на наявність у розписах християнських храмів античних мотивів, характерних для язичництва, прикладом чого може бути використання в оздобленні капітелі порталу Борисоглібського чернігівського собору XII століття так званого звіриного стилю (зображення у рельєфі тварин, а у даному випадку — драконоподібного барса), ці архітектурні споруди мали чітке призначення: бути місцем, де б лунала молитва і справлялася служба Божа.

Таким чином, можна говорити про певне підпорядкування одних ціннісних орієнтирів іншим як прояв поступового витіснення однієї світоглядної орієнтації іншою, а такі поняття як любов, праця, страждання, життя і смерть наповнюються новим змістом і тлумаченням.

Підпорядкування одних цінностей іншим ми зустрічаємо не лише в культурно-історичних періодах. Кожна людина свідомо чи несвідомо визначає для себе пріоритетні, значимі цінності (тобто норми, стандарти, орієнтації), формуючи, вибудовуючи відповідну їх ієрархію. Кожна історична форма культури, кожен культурно-історичний тип розвивається та функціонує, спираючись на відповідну прийняту в суспільстві ієрархію цінностей. Під ієрархією здебільшого розуміють розташування частин чи елементів цілого у порядку від вищого до нижчого, від більш до менш значимого. Ієрархія — слово грецького походження, що складається з двох слів: hieros — священний і arche, що українською перекладається як “влада”. Влада обраних пріоритетів спрямовує людські вчинки. У цьому контексті доречно буде згадати вислів, що приписують Й. Гете: “Вільним є лише перший крок, але ми раби вже другого”. Були епохи в культурі людства, які в основу ієрархії покладали розум, культивуючи його в дусі гуманізму як всеперемагаючої людської сили. А були й такі, що в основу ставили людську красу або жертовну любов.

Отже, ми розглянули філософське тлумачення цінності як елемента культури, яке, беручи до уваги розмаїття концепцій, визначається ідейним або ж духовним чинником. Справді, Венера Мілоська за своєю суттю є явищем соціальної категорії не тому, що мармур отримав певну форму, картина Рафаеля стає художньою цінністю не завдяки поєднанню полотна та фарб — усі вони є “соціальними цінностями” лише завдяки тому, що об’єктивують собою суб’єктивну психіку — певні почуття, думки, переживання, настрої людини, як писав П. Сорокін.

4. Культи. Культивація ціннісно прийнятого споріднена з культом. За концепцією отця Павла Флоренського, культура виростає з культового ритуалу як дійства, тобто прийняття системи понять як істини, якою вимірюється добро, краса. Культ, що бере своє походження віл латинського слова cultus (вшанування, поклоніння), у науковій літературі має принаймні два значення: як беззастережне поклоніння комусь, або чомусь, беззмінне звеличення та обожнювання когось (якоїсь особи), або щось; та сукупність релігійних обрядів, серед яких можна виділити молитву, служіння божеству, жертвоприношення, заклинання.

5. Соціокультурні норми, які нерідко визначаються як стандарти культури, є правила поведінки людини в суспільстві, до яких належать норми права, моралі, етикету. На відміну від цінностей, норми пропонують, приписують і навіть наказують, визначаючи межі дозволеного і недозволеного. Заради чого і навіщо такі норми існують? Насамперед норми регулюють поведінку людей як у законодавчій, так і в побутовій сфері. У будь-якій країні світу законодавство забороняє убивати, грабувати, ґвалтувати. Упродовж віків ці заборони були відомі людям зі Старого і Нового Заповіту як заповіді. Шість останніх із десяти — “не вбий; не вкради; не чини перелюбу; не чини неправдивого свідчення; не побажай дружини, будинку ближнього” (Книга Вихід. 20,2-17) — можна було б назвати загальнолюдськими у плані їх прийняття будь-яким суспільством, будь-якою культурою, у будь-який час. Щоправда, виникає необхідність, апелюючи до згаданих вище норм-заповідей, співвідносити їх із прийнятою у суспільстві соціально-культурною ієрархією цінностей. Так, згадані шість заповідей вітхо-завітних підпорядковуються першій: “Я є Господь Бог твій і не буде для тебе іншого” — Першотворця, абсолютної істини, абсолютної Краси. Нагірна Проповідь не відміняє, а переосмислює усі десять вітхозавітних заповідей, орієнтуючи християнський культурний контекст, на відміну єврейського, на фігуру Христа. Згадані заповіді знайдемо ми і в Корані — ядрі ісламської культури. Однак заповідь “не вбий” розповсюджується реально в Ісламській культурі лише на тих, хто живе за законами Шаріату. Газават, або джихад, — “священна війна” мусульман проти іновірців — деякий час була реальністю для народу руського, а вбивство мусульманином мусульманина вважалося одним із найтяжчих гріхів як у ті часи, так і нині. Згадаймо фашизм. Адольф Гітлер був противником убивства арійської нації, але заради її чистоти закликав до знищення слов’янських народів. Так з’являлися концентраційні табори.

Як відомо у процесі приготування лікарського препарату необхідно витримати не лише пропорції визначених компонентів, але й самі умови приготування (температурний режим тощо). За аналогією можна сказати, що соціокультурні стандарти визначають корисність і придатність для функціонування здорового суспільства, так як і лікарські препарати для відновлення життєвих функцій хворого організму. На цьому ґрунтується система соціальних санкцій покарання та заохочення.

6. Паттерни. Останнім часом науковці виділяють як елемент культури і пат-терни (від англ. patterns). Під паттернами культури розуміють структурні зразки культуры, стереотипи поведінки, що склалися в межах відповідної культури. Паттернами ще називають культурні теми, що визначають характер поцінувань культури та її зміст. Прикладами паттернів-тем можуть бути: тема соціальної справедливості, рівності, братерства, фінансового та соціального успіху, воєнної доблесті, честі, гідності, індивідуальної відповідальності тощо. Вперше термін “pattern” було запропоновано Р.Бенедиктом (1934), який запозичив його з біології. Під паттерном він розумів “стиль”, що лежав у основі культури, а Кре-бер пропонував розуміти під паттерном внутрішню організацію та структуру об’єкту.

7. Ще одним елементом культури є артефакти культури. Артефакт культури — це елемент культури, що визначається як продукт культури і результат творчої діяльності людини. Артефактами культури являються не лише мистецьки шедеври, що увійшли до скарбниці людства як неперевершені зразки творчої наснаги митця, але й ужиткові предмети, яким користується людина у побуті.

8. Елементами культури, які водночас можуть розглядатися як і синтетичні її форми, виступають звичаї, обряди та традиції.

Обряд — це сукупність символічних стереотипних колективних дій, що утілюють у собі ті чи інші соціальні норми, ідеї, принципи та уявлення.

Звичай — це форма регуляції соціальної діяльності та відношення людей, яка склалась історично і наслідується представниками соціальної спільноти, чітко дотримуючись історично визначених і заповіданих предками норм. Звичай можна тлумачити і у якості неписаних правил поведінки, які регулюють відносини людей у суспільстві.

Традиція — це елемент соціального та культурного спадку, який зберігається і передається від покоління до покоління у соціальній групі у продовж довгого історичного періоду.

Отже, ми розглянули основні елементи структури культури. Настав час зосередити увагу на її домінуючих формах.

Посилання на основну публікацію