Стародавній Єгипет: історико-культуріна періодизація

В основу періодизації історії Стародавнього Єгипту сучасними науковцями було покладено працю єгипетського жерця Манефона (кінець IV — початок III ст. до н.е.). Манефон розділрів історію Єгипту на три періоди, названі царствами, у період правління тридцяти династій: Давнє, Середнє і Нове царства. Відповідно до Палермського списку фундатором першої династії вважався Мен (відомий ще як Менас), проте археологічні знахідки Абідоського некрополя довели гіпотезу істориків іцодо існування за доби панування на єгипетських землях додинастичних правителів так званої “нульової династії”, яка налічує сім царських імен, з поміж яких виділяється ім’я Нармера (мал. 18).

Ми будемо орієнтуватися на сучасну періодизацію і виділимо такі періоди:

1. Нео-еолітичний (до-династичний) —

кін. V-IV тис. до н.е. — так звана нульова династія. Характеризується появою піктографічного письма (найдавніша форма письма, де зображення подій та предметів передається схематичним малюнком), перших ритуальних статуеток, що зображують ідолів. У IV тис. до н.е. на цих землях формуються номи — області, на які був розділений Верхній Єгипет (відомий ще як білий) зі столицею Буто та Нижній Єгипет (червоний) зі столицею Нехен, що за правління фараона Менеса у III тис. до н.е. були об’єднані в єдину державу з новою столицею Абідос.

2. Раннє Царство — 30-28 ст. до н.е. — розпочинається правління фараонів першої династії Мен. Це час формування давньоєгипетського канону, появи цегляних монументальних гробниць, так званих мастаб (наприклад, гробниця цариці Хер-Нейт), розвитку рельєфу.

3. Давнє Царство — XXVIII-XXII ст. до н.е. — правління фараонів третьої та четвертої династій, серед яких виділяються Джосер, насамперед відомий як володар східчастої піраміди, Хеопс (відомий саме під цим іменем, а не під іменем Хуфу), Хефрен (або Хафра), Мікерин (або ж Менкаур). Цим часом датуються “Тексти пірамід” (2700-2400 pp. до н.е.), дидактичний твір “Повчання Птахотепа” та перехід до ієрогліфічного письма (малюнкова форма зображення письмових знаків). У цей період відбувається розквіт скульптурного портрета (відомі статуї Хафра, Менкаура). В оздобленні храмів активно використовуються рельєфи та розписи. їх знаходять у тому числі у поховальних камерах мастаб і пірамід (наприклад, розпис у Медумі). Відома постать цього часу — Імхотеп (мал. 19), видатний зодчий, астроном і лікар. Згодом саме його греки будуть ушановувати як бога лікування, названого Асклепієм. З XXVIII ст. до н.е. єгиптяни ділять рік на 360 днів, додаючи 5 ритуальних днів.

4. Середнє Царство — XXI-XVIII ст. до н.е. — час нового піднесення Єгипту після першого розколу країни за царювання XI—XII династій. Нова Фіванська столиця була збудована при фараоні Ментухетепі і дала престол Аменемхетам І, II, III і IV, Сенусертам I, II, III. Розквіт скульптурного портрета сприяв розвиткові місцевих художніх центрів (скажімо, у Заячому та Антилоп’ячому номах). Серед відомих літературних пам’яток виділяються “Повчання Аменемхета спадкоємцю”, “Розмова зневіреного зі своїм Ка”, папірус “Той, хто потрапив у корабельну катастрофу”, “Пісня арфіста”. Цим же часом датовані математичні папіруси та один із най- Мал. 20. Колосс Ехнатона (Каїр, давніших у світі медичних папірусів Єгипетський музей) Е.Смітта.

Після другого розколу країни Єгипту вдалося піднятися з руїн лише за правління фараонів XVII династії.

5. Нове Царство — XVI-X ст. до н.е. — правління XVIII-XX династій закріпило країну під владою Аменхотепів І, II, III, IV, Тутмосів I, II, цариці Хат-иіепсут, правління якої характерне мандрівкою експедиції до країни Пунт (Сомалі), Рамсесів І, II, III. У 1370-1352 pp. до н.е. Аменхотеп IV (мал. 20), відомий більше як Ехнатон (тобто, угодний Атону), який мав за дружину не менш відому царицю Нефертіті (дослівний переклад — “прекрасна прийшла”), провів релігійну реформу, вдавшись до спроби закріпити монотеїстичний культ Атона (тобто, культ поклоніння одному богові — Сонцю, образом якого на землі є фараон) у новозбудованій столиці Ахетатон. Час великого розквіту Єгипту характеризується появою сонячного та водяного годинників, поширенням медичних знань, що вже були досить глибокими, відкриттям законів кровообігу людини (XV ст. до н.е.). У цей період з’являються “Туринський папірус” — реєстр єгипетських фараонів, знамениті Ансиїи Тутмоса III з храму Амона в Кариаці, цикл казок, записаних на папірусі XIII ст. до н.е. і куплених у 1852 р. в Італії леді д’Орбіней (казки “Про двох братів “, “Про Правду і Кривду “, які за фабулою сьогодні досить відомі через слов’янські переклади). У XV ст. до н.е. з’являється “Книга заснування храмів богам Великої Дев’ятки” (так званої Еннеади), яку, як вважається, розпочав Імхотеп. Саме за його проектами було закладено більшість храмів Нового Царства, серед яких виділяються Карнакський храм (зодчі Сен-мут і Хапусенеб), храм Хатшепсут в Дер-ель-Бахарі (зодчий Сенмут), храм Амона в Луксорі (зодчий Аменхотеп), не менш відомі колосси Мемнона та колос-си Аменхотепа IV в Карнаку (XIV-XIII ст. до н.е.) (мал. 21). Власне, в цей період були зведені і гіпостильний зал Карнакського храму (мал. 22), і комплекс Рамес-сеум, храм в Абу-Симбелі (кінець XIII — початок XII ст. до н.е.) (мал. 23) та храм Рамсеса III в Карнаку (XI ст. до н.е.). Будівничий геній єгиптян досяг у цей період своєї вершини.

6. Пізнє Царство — Х-ІІІ ст. до н.е. — спроба останнього піднесення Давнього Єгипту після більш як столітнього занепаду і втрати земель Сирії та Палестини. Для цієї доби характерною була спроба осягнути минулу велич і в променях її слави підбити підсумки. Так з’являється автобіографічний надпис Уджа-горресента (Історія про встановлення влади Камбіса в долині Нілу), “Історія Єгипту” Манефона (III ст. до н.е.). Цим же періодом датується “Мемфіський богословський трактат”(MII ст. до н.е.), відновлюється діяльність вищого закладу країни — “Будинку життя “, а також організовується бібліотека при храмі Гора в Едфу (за часів панування династії Птоломеїв у III—І ст. до н.е.).

В архітектурі відбуваються досить помітні зміни. Так, бажання відзначитися, закарбувати своє ім’я у вічній славі через політико-економічні обставини поступається спробам зберегти класичні традиції і таким чином бути причетними до великого. Вельми пишні зразки більш ранньої архітектури цього періоду (поховальний ансамбль Фіванського акрополя, храм Шешонка І в Танісі (VIII—VII ст. до н.е.)) поступаються місцем малим храмам-кімнатам (III ст. до н.е.). Лише за царювання династії Птоломеїв, після відвоювання Олександром Македонським єгипетських земель у персів (525-332 pp. до н.е. — період перського панування в Єгипті), відчувається жага духовного піднесення. Так з’являється храм Гора в Едфу (237-57 pp. до н.е.), храм Ізиди на острові Фые (II ст. до н.е.), храм богині Хатхор у Дендерах та в Ком-Обо. Упродовж всього періоду активно розвивається скульптура, де поступово перемагає портретна пластика, що, у свою чергу, призводить до появи скульптурних майстерень і своєрідних “посібників” (“Повчань”) для живописців і скульпторів. Ці “Повчання” вибиті на стінах святилища храму в Дендерах.

Завойовницькі походи римлян, підкорення ними еллінів призвели до того, що Єгипет також опинився під римською владою (ЗО р. до н.е.). А з 395 р. після розколу Римської імперії на Східну і Західну, єгипетські землі увійшли до складу Візантійської імперії.

Посилання на основну публікацію