Соціологічний підхід дослідження культури

Наприкінці XIX століття з появою соціології формується ще один підхід до розуміння культури — соціологічний, який у контексті соціальної антропології склав цілий напрямок — соціологію культури.

У контексті соціологічного підходу вивчаються динамічні властивості соціокультурних явищ. Еволюція соціокультурних систем на тлі проблем війни і миру, конфлікту, адаптації, змагання та кооперації постала темою дослідження Ф.Тенніса, Г.Зіммеля, Ч.Кулі, Е.Росса, P.Парка, К.Кейса та ін.

Це і є своєрідна “соціокультурна фізіологія” (вислів, із яким ми вже зустрілися, знайомлячись з концепцією М.Данилевського) культурних систем, кожна з яких проходить відповідні етапи в еволюції свого розвитку як цілісний організм. Теорія, що отримала назву “життєвих циклів”, бере за об’єкт дослідження історичні типи (моделі, види) суспільства. Ф.І.Шміт, А.Тойнбі, К.Кребер, П.А.Сорокін залишили цікаві матеріали з динамічних аспектів вивчення масивів, які А.Д.Тойнбі називав “цивілізаціями”, а П.Сорокін — “культурними суперсистемами”.

Представників цього підходу об’єднує пошук витоків та сутнісних ознак культури не в психологічному, біологічному, історичному осмисленні становлення людського духу, а в соціальній організації та соціальній природі культури. Таким чином центр уваги дослідників соціологічного підходу зміщується до осмислення суспільства як необхідної умови повноцінного функціонування культури, вивчення його структури та соціальних інститутів.

Яскравим прикладом тому може слугувати визначення культури, запропоноване одним із його представників, лауреатом Нобелівської премії Томасом Стернзом Еліотом (1888-1965). У роботі “Нотатки до визначення культури” він писав: “Під культурою я розумію насамперед те, що мають на увазі антропологи: стиль життя відповідного народу, що живе на одному місці. Ми бачимо прояви цієї культури у його мистецтві, в соціальній системі, у звичках та традиціях, у його релігії. Проте усі ці речі разом не складають культури, попри те, що для зручності ми висловлюємося так, ніби це має місце. Усі ці речі — лише частини, на які культура може бути розділена, ніби людське тіло в анатомічному театрі. Точнісінько так само як людина є чимось більшим, ніж сукупність частин її тіла, так і культура є чимось більшим, аніж зібрання мистецтв, звичаїв та релігійних вірувань” (1948). Як глибоко релігійна людина Т.С. Еліот обстоював елітарний принцип організації культури в суспільстві. Він виступав з різкою критикою принад сучасної цивілізації, яка через власне безпліддя зайшла у глухий кут. Лише духовна еліта суспільства, що є носієм необхідної для суспільства духовної енергії, здатна творити і бути підґрунтям здорового суспільства.

Супроти “масифікації” культури виступав і відомий італійський дослідник у царині соціології культури Вільфредо Паретто (1848-1923). Відповідно до його розвідок історія людства — це історія боротьби за владу домінуючих суспільних еліт. У самому суспільстві він виділяв неосвічену масу та духовну еліту, яка, на відміну від першої, має здатність до культуротворчості. Еліта, як страта по-закласова, постійно оновлюється і поповнюється вихідцями з соціальних низів, що мають жадобу до знань. Проте, щоб її реалізувати, потрібно мати фінансову підтримку та належати до привілейованого прошарку населення.

Посилання на основну публікацію