Шумерська літературна традиція

Шумерські літературні пам’ятки дійшли до нас у пізніших записах, насамперед післяшумерського періоду (XIX-XVIII ст. до н.е.), тобто часу, коли шумери вже асимілювали до аккадців і відбулися відповідні об’єднувальні мовні процеси. Але аккадці продовжували переписувати книги шумерською мовою або робили двомовні шумеро-аккадські записи. Це свідчило про надзвичайну роль шумерської культурної спадщини у розвитку культури і літератури всього Дворіччя.

Ранні шумерські тексти можна поділити на кілька груп:

1. Історичні надписи, найдавніші з яких відносять до XXVII-XXVI ст. до н.е. Перші з них пов’язані зі зведенням храмів та іригаційних споруд, тож представляють собою єдину фразу на кшталт: “Такому і такому богові такий-то громадянин звів ось таку споруду”. Згодом надписи розширюються, починають згадуватися історичні події, переважно переможні війни. Потім окремі згадані події починають описуватися. Так, у відомій “Стелі шулік” лагашського правителя Еан-натума (XXV ст. до н.е.) міститься докладне описання військового двобою. Поступово у збільшених написах виокреслюються основні риси художнього стилю з образністю та експресивністю, тому більш пізні надписи вже кваліфікуються як літературні пам’ятки. З написів поступово розвинувся надзвичайно цікавий, характерний як для шумерської, так і для аккадської традицій жанр псевдона-писів.

2. Історичні тексти, котрі, попри їх художні риси, шумери не вважали художніми, наприклад, “Історія капища Туммаль”, у якій перелічуються імена правителів різних міст, причетних до спорудження храму Туммаль у Ніппурі. Поряд з відомими історичними правителями тут згадані також цар Урука Гіль-гамеш, його син Ур-Нунгал, а також легендарний супротивник Гільгамеша Аг-га, що дає вченим підстави вважати героя шумеро-аккадської епічної традиції історичною, а не легендарною постаттю.

Усього нам відомо близько 150 пам’яток шумерської літератури. Частина з них збереглася у фрагментарному вигляді. Жанрово їх можна розподілити на такі групи: 1) космогонічні та антропогонічні міфи; 2) сказання про подвиги богів і героїв; 3) ліричні тексти; 4) педагогічно-дидактичні твори.

Шумерські сказання про богів і героїв прийнято розглядати як зачатки героїчного епосу Месопотамії. У шумерській літературі існувало 11 таких сказань (лише 2 — про славетні діяння богів, решта — про подвиги смертних героїв). Втім, уцілілі сказання ще важко підпадають під категорію “епос”. Шумерські сказання про подвиги героїв послідовно оповідають про трьох правителів Урука — Енмер-кара, батька Гільгамеша Лугальбанду і, нарешті, про самого Гільгамеша, чиє ім’я назавжди уславив літературно вишуканий аккадський епос. Але навряд чи йдеться про фрагменти єдиного епічного сказання, а те, що фігурують виключно правителі міста Урук, швидше свідчить, що епічні цикли інших міст до нас просто не дійшли. Специфічний зміст сказань наближає їх до архаїчних форм богатирської або чародійної казки, про що свідчить наявність таких сюжетних схем і мотивних кодів: ініціаційна схема (подорож героя в іншу країну або підземне царство, пов’язані з нею випробування, двобій із чудовиськом або виконання надскладного завдання), нагромадження у поетиці елементів чарівного, чудесного, надприродного (мотиви чарівних помічників та чаклунських подарунків, мотив вдячної тварини, мотав потойбічної подорожі, обмін проханнями-загадками).

Шумерська література розкриває процесуальні механізми переходу від усної фольклорної традиції до писемної літератури, хоча усні жанри продовжують у ній розвиватися за власними законами. Існує чимала група пам’яток, які в писемній формі фіксують усні формули народної мудрості. Наприклад, XXVII ст. до н.е. датований дидактичний текст, який містить колекцію прислів’їв. Цей текст демонструє виховний та прикладний характер шкільної літератури: прислів’я мали практичне значення шкільних вправ, ними користувалися для навчання клинопису, оскільки вони були невеличкі, стислі за змістом, повчальні і легко запам’ятовувалися. Чимало прислів’їв і приказок шумерів через писемні пам’ятки та фольклорні взаємовпливи проникли в інші фольклорно-літературні традиції (наприклад, шумерійцями складені такі прислів’я: “Воїн без командувача — що поле без орача”, “Хто не грізний, той не чоловік”, “Подивишся збоку — чоловік, рукою торкнешся — сира глина!”, “Не чекай від мого бика собі молока”, “Не відрубай голову тому, кому вже відрубали!” тощо).

Основну частину шумерської міфологічної літератури складають такі групи міфів: 1) про створення богів, яким доручено опікуватися світоустроєм; 2) про розподіл божественних повноважень; 3) про встановлення божественної ієрархії; 4) про заселення Землі живими істотами; 5) про створення окремих знарядь сільського господарства.

Творцями-деміургами виступають переважно два божества – Енкі та Енліль. Вони створюють інших богів, дають людям знаряддя праці, визначають долю окремих країн і народів, освячують міста. Змістом багатьох міфів стають подорожі богів за милістю до Енкі та Енліля.

До нас дійшли два міфи про появу людини на Землі, в яких зафіксовано мету її створення: людині призначено працювати задля добробуту богів (бог — цар, людина — раб). Спочатку створені богами люди жили безбідно, але не цінували такого життя, належним чином не вклонялися богам, марнували свої земні роки (“Золотий вік” завершується всесвітнім потопом: недосконалий людський рід -експериментальне покоління — загублено і богам належить створювати людей наново). Таким чином, історію людського роду шумерська література поділяє на два великі періоди — до потопу і після нього.

Шумерський міф про потоп — найдавніший серед аналогічних міфів, поширених у різних народів Стародавнього Сходу. Він починається оповіддю про досконалий світоустрій, організований зусиллями богів. Розповідається про рішення богів знищити все людство, хоча мотиви такого покарання достатньо не обґрунтовані. Окреме місце посідає оповідь про набожного правителя Зіусудру (прототип Ут-Напішті), котрий, почувши голос бога Еа, збудував велетенський човен, завдяки чому врятувався від повені, став “рятівником імен усіх рослин та семені роду людського”, за що отримав від богів безсмертя і був поселений на острові Тільмун (сучасний острів Бахрейн). Очевидно, що вже в давнину люди сприймали розповідь про всесвітній потоп як легенду.

Аккадська (вавилоно-ассирійська) література. Найдавніші пам’ятки ак-кадською мовою датовані серединою III тис. до н.е. Це переважно ділові документи. Художня літературна традиція оформлюється значно пізніше. Під час розкопок у Ніневії на східному березі Тигру вченим пощастило знайти велику для того часу бібліотеку царя Ашшурбаніпала, в якій збереглося близько ЗО тис. глиняних табличок: на читачів, перекладачів та дослідників очікували найдавніші легенди, пророцтва, господарські документи та царські накази, гімни богам і досконалі художні твори. У середині VIII ст. до н.е. вавилонські жерці також почали робити спеціальні записи про історичні події, і пізніше цьому жанрові греки дадуть назву “хроніки”. Хоча жерці головним імпульсом цих подій вважали волю богів, одначе самі факти їхньої фіксації стали неоціненним матеріалом для реконструкції історії стародавнього світу.

У той час як у шумерів не засвідчено жодного самостійного космогонічного твору, серед пам’яток вавилонської літератури важливе місце посідає “Поема про створення світу” — “Енума Еліш”, взірець культового, храмового епосу: цей другий за розміром (після “Епосу про Гільгамеша”) текст Межиріччя складається з 7 клинописних таблиць по 125-165 рядків кожна. Дана поема мала пояснити та виправдати звеличення майже невідомого до XIX-XVIII ст. до н.е. міста Вавилона та його місцевого божка Мардука. Поему завершено гімном Мардуку, в якому перелічені всі 50 його імен, а також заслуги та благодіяння перед людством.

Міфи про створення світу та людського роду у вавилонській літературі супроводжуються сказаннями про людські поневіряння, загибель людей і навіть руйнування Всесвіту. І в шумерських, і у вавилонських сказаннях підкреслено, що справжньою причиною цих глобальних катаклізм є злоба божеств, їх прагнення до часткового чи повного винищення людей не через гріховність роду людського, а через примхи когось із небожителів.

Провідною етичною проблемою вавилонської літератури були незаслужені страждання та неминуча смерть людини. Художнє закріплення ця проблематика отримує у героїчній поемі “Епос про Гільгамеша”. Її головний герой — легендарний правитель Урука (близько 2700 р. до н.е.) — вважався нащадком богів. Сягнувши граничних можливостей земної людини (цар, богатир, мудрий чоловік), Гільгамеш вирушає на пошуки рецепту безсмертя, аби урівнятися з богами. Аккадський “Епос про Гільгамеша” — найоб’ємніша та найвидатніша пам’ятка клинописної літератури. Поему викладено на 12 глиняних таблицях.

Епос починається зі звернення жителів Урука до богів з проханням урівноважити їхнього молодого правителя Гільгамеша: в ім’я богів за його наказом довкола Урука зводять величну стіну і всіх мешканців — старих і малих, здорових і хворих — щоранку примусово женуть на виснажливі роботи. Богиня Аруру на прохання богів ліпить з глини дикого велетня Енкіду, який має протидіяти Гіль-гамешу та здолати його. Спочатку Енкіду живе в степу серед тварин, не знає про цивілізоване життя та не відає про власне призначення. Коли в Урук приходить звістка, що дикий велетень захищає тварин та заважає людям полювати, Гільгамеш відправляє у степ повію Шамхат. Жінка дарує Енкіду свою любов і приводить його в село, де той уперше їсть хліб та п’є вино. Потім поема оповідає про зустріч та двобій Гільгамеша й Енкіду. Жоден з героїв не може здолати свого супротивника, і вони, визнавши обопільну надзвичайну силу, стають друзями і вирушають упорядковувати всесвіт. Удвох герої здійснюють чимало подвигів: убивають охоронця гірських кедрів Хумбабу та страшного небесного бика (мотиви поступової космізації невпорядкованого хтонічного світу), виходять переможцями зі змагання з богинею Іштар, обуреною на Гільгамеша за відмову розділити її кохання. Боги гніваються на Гільгамеша, котрий ризикнув протиставити власну силу та звитягу їхній волі. За наказом богів Гільгамеш має вмерти, але натомість тяжка хвороба і смерть спіткає його друга Енкіду (такий прийом в епосі називається мотивом “підмінної жертви”). Енкіду вмирає на руках Гільгамеша, і горе головного героя від цієї втрати: не має меж. Під глибоким враженням від смерті друга Гільгамеш тікає у пустелю і довго обмірковує феномен смерті, вперше переймаючись питанням: невже такою буде участь всіх людей? Прагнення змінити щось у світопорядку і подолати смерть штовхає героя на пошуки Ут-Напішті (Ут-Напіштіма) — єдиної людини, якій дароване вічне життя. Гільгамеш хоче подивитися на нього та розпитати про життя і смерть. Боги відмовляють його від цієї подорожі — адже йти треба на край землі, запевняючи, що варто зараз повноцінно жити, а не шукати безсмертя, котрого насправді не існує. Але Гільгамеш приймає рішення і вирушає на пошуки Ут-Напішті. Довгий і важкий шлях змінює і зовнішність, і внутрішнє єство героя: молодий красень перетворюється на убогого подорожного, фольклорно-міфологічне буйство, яким був наділений колишній правитель Урука, витісняють мудрість, розсудливість та безцінний життєвий досвід. Нарешті він знаходить єдиного, кому боги дозволили подолати безсмертя: Гільгамеша вражає звичайна, непримітна зовнішність легендарної людини. “Розкажи, як ти, виживши, був прийнятий до сонму богів?” — розпитує він Ут-Напішті. У відповідь замість секрету безсмертя Ут-Напішті розповідає гостю власну історію — історію всесвітнього потопу, очевидцем якого був і після якого отримав від богів вічне життя.

Окрім сказання про потом, вставленого в “Епос про Гільгамеша”, вавилонська література знає ще одну версію потопу — міф про Атрахасиса. Обидві версії подібні, що дозволяє припустити, що саме літературно оброблена легенда про Атрахасиса була вкладена в уста Ут-Напішті, який в епосі постає свідком цього катаклізму. Ут-Напішті емоційно та дуже експресивно описує картину потопу, розповідає, як він заздалегідь побудував собі корабель, помістив туди свою родину, цінності, тварин і врятувався, а все людство “знову стає глиною”. Згубивши людей, боги, засмучені власним вчинком, дорікають Енлілю за влаштований потоп: вони дивляться на спорожнілу землю, відчуваючи провину, аж раптом помічають вцілілого Ут-Напішті. Аби залагодити власну провину перед загиблим людством, вони платять за своє необдумане рішення, даруючи вічне життя уцілілій людині. Таким чином, Ут-Напішті отримує безсмертя неочікувано, і засмучений його розповіддю Гільгамеш це усвідомлює. Дружина Ут-Напішіті умовила чоловіка розповісти Гільгамешу велику таємницю про квітку вічної молодості і про те, наскільки небезпечною можуть бути її пошуки. Герой знову долає численні перешкоди, здобуває з морського дна омріяну квітку та подумки уявляє, як він принесе її в рідний Урук, своєму стражденному народові. Але, стомлений і зморений, на зворотному шляху Гільгамеш пірнув у ставок з холодною водою. Квітку тим часом поцупила змія, котра одразу помолодшала, скинувши стару шкіру (відтоді змії щороку скидають стару шкіру, а людина не може повернути собі молодість), а потім на другому кінці землі обернулась на розвеселену богиню Іштар. Як бачимо, боги не схотіли випускати з-під своєї влади людське безсмертя, а людину на землі чекають важка праця і покора. Через те хоробрий та мудрий Гільгамеш, усвідомивши марноту власних шукань, розридався:

Побачив Гільгамеш ставок з холодною водою, Пірнув у нього, занурився у воду. Змія квітковий відчула запах; З нори піднялася, квітку вкрала, Коли тікала, скинула шкіру. Тим часом Гільгамеш сидить і плаче, Щоки його зросили сльози. Звернувся він до перевізника Уршанабі: “Для кого ж, Уршанабі, трудились мої руки? Для кого ж крівцею стікає серце? Собі самому не зробив добра я, Зробив добро я змію земляному І Такий сюжет має ця найдавніша чарівна казка людства, яка підносить високі почуття дружби, любові, самопожертви і водночас спонукає людину до болісних роздумів про життя та смерть.

Шумерські сказання про Гільгамеша не були цілісним твором. Аккадський епос про Гільгамеша не просто поєднав розрізнені тексти єдиною ідеєю: його автор продумав та чітко структурував відомий йому матеріал, підпорядкував його етичному задуму, надавши літературній пам’ятці глибинного філософського сенсу. З цією ж метою до цілісного епічного тексту було включено легенду про потоп, яка в шумерській традиції функціонувала як самостійна пам’ятка. Головного героя в аккадській версії показано не статично, як в шумерській, а в процесі складного становлення, тобто ми можемо говорити про певну трансформацію його образу. У шумерський пам’ятках Гільгамеш — герой, який стоїть вище над рештою смертних тільки через те, що він — нащадок богів і цар. Так само своїми подвигами шумерський Гільгамеш переважно зобов’язаний або богам, або чаклунським засобам, отриманим від богів. Образ шумерського Гільгамеша статичний, він є героєм лише за призначенням, тому він скоріше персонаж чарівної казки, аніж епічного твору. Аккадський Гільгамеш, навпаки, проходить чітко визначені етапи становлення. На початку поеми — це богатир, наділений надзвичайною силою і обов’язковим фольклорно-міфологічним буйством (подібні дитинство і юність мають Добриня Микитич та Давід Са-сунський, вірменські Санасар і Багдасар, грузинський Амірані та багато інших епічних героїв: усі вони дуже сильні, але спочатку не знають, куди спрямувати власну силу, тому нерідко пиячать, б’ють однолітків, скоюють ганебні вчинки). Потім Гільгамеш стає героєм-воїном і водночас культурним героєм, який прагне побороти світове зло (персоніфіковане Хумбабою). Кульмінаційний рівень еволюції образу — це філософські роздуми над сутністю життя і смертю, які надихають Гільгамеша на змагання з волею богів, поразка героя і гірке визнання цієї поразки. Наприкінці твору перед нами вже не просто сильний та могутній богатир, а мудрий герой, який пізнав усі примхи світу і прагне гідно прожити рештку років. Так само змінюється й образ Енкіду: у шумерських текстах він є малопомітною постаттю — по суті, лише слуга (“помічник”) Гільгамеша, а в аккадській версії — названий брат (“близнюк”), щирий друг героя, а також функціонально необхідна для розвитку епічного сюжету підмінна жертва.

Посилання на основну публікацію