Риси світогляду, що визначили характер культури Месопотамії

Риси світогляду, що визначили характер культури Месопотамії:

  • 1) міфологічність;
  • 2) матричність (асоціативність мислення, мислення за аналогією);
  • 3) синкретичність;
  • 4) традиціоналізм (відсутність змін);
  • 5) канонічність (“потік традицій” за Л. Оппенгеймом);
  • 6) законослухняність.

Варто розглянути кожну з цих рис більш детально у відповідному порядку.

1. Культура Месопотамії, власне як і культура Стародавнього Єгипту, належить до типу культур, основаних на міфологічному світосприйнятті. Міфологічний тип мислення, добре досліджений сучасними науковцями, визначається насамперед як мислення предметно-чуттєве, образне. Воно характеризується слабким розвитком абстрактності, уповільненістю у напрацюванні нових словосполучень, понять, що могли б характеризувати новий тип досвіду стародавніх людей. І.П. Вейнберг у своїй праці “Людина в культурі стародавнього Ближнього Сходу” (1986) згадує, як приклад, про використання шумерами словосполучення ік-кід (“штовхнути двері”) навіть тоді, коли йшлося про відкриття нового торгового шляху. У Старому Заповіті для того щоб передати таку емоцію, як гнів, використовували слова Харон ап, дослівне значення яких — “жар ніздрів”. Подібна тенденція спостерігалася під час визначення міри покарання злочинця, який окремо засуджувався за те, що “поламає руку”, “виб’є зуба”, ” розіб’є голову” тощо.

Причинно-наслідкові зв’язки людина Стародавнього світу сприймала не як безособистісні явища, що основані на законах розвитку природи та суспільства, а винятково у значенні тієї сили, що має волю і відповідний вплив на людину та навколишнє середовище. Пошук причини спонукає відповідати на питання не “як”, а “хто”. Саме тому у давньоєгипетському медичному трактаті Еберса ( XVI ст. до н.е.) можемо прочитати дещо дивні, як на сучасника, слова: “…у мене (тобто лікаря) вислови, що були створені вседержителем, щоб прогнати хворобу, що від бога та богині, смерть жіночу та чоловічу. Мене стосується сказане: “Я захищаю його (тобто хворого) від ворогів…”.

2. Пошук такого типу причин орієнтується на зовнішню аналогію, зв’язок цілого з частиною або ж зв’язок за подібністю об’єктів. Тому особливістю міфологічного світосприйняття буде його асоціативність. На асоціаціях у стародавніх була основана добре розвинута практика гадання. Гадання основувалося на спостереженні явищ природи, руху світил, обрисів печінки принесеної у жертву тварини (гаруспікація), особливості аномалій під час народження дітей або тварин. Прикладом може бути згаданий І.П. Вейнбергом у його книзі зразок шумерських віщувань: “Якщо вівця народить трьох ягнят, то країна зазнає щастя, а справи у господаря цієї вівці підуть добре, будинок його розшириться. Якщо вівця народить чотирьох ягнят, на країну нападуть вороги, заберуть увесь врожай…”1. Асоціативність міфологічного мислення, або ж мислення за аналогією, називають матричністю. Усе нове обов’язково подібне до добре відомого, старого. Саме на цій ідеї оснований пошук аналогій.

3. До сказаного слід лише додати, що асоціативність мислення не дає підстав сучасним науковцям тлумачити світогляд стародавніх як такий, що сприймав світ як певну невпорядкованість. Радше навпаки. Світ сприймається як чітка упорядкованість, основана на повторюваності та нерозривних зв’язках усіх сфер суспільної діяльності людини, яку науковці називають синкретичністю. Мистецтво, релігія, витоки наук, включаючи медичні знання, свята, обряди, звичаї не співіснують самі по собі, а складають єдине ціле. Наприклад, функція скульптури не зводилася до естетичного милування нею, а була своєрідним замінником

– образом тіла, який знаходив місце у храмах, похоронних камерах або інших сакральних (священних) місцях, що безпосередньо пов’язувало скульптуру з релігією. На скульптурах та стінах храмів традиційно зустрічаються написи священних текстів. Таким чином, скульптура, священні тексти, храм у витоках свого формування були тісно взаємопов’язані і одне через одного самовиражалися. Крім того, для міфологічного світосприйняття характерною особливістю є також розуміння світу як деякої ієрархічно упорядкованої цілісності, основаної на бінарних опозиціях, тобто протилежностях. Бінарність міфологічного мислення достатньо досліджена вченими, серед яких варто виділити ім’я Клода Леві-Стросса (1994). Первинними зразками бінарних опозицій є такі, як верх — низ, лівий — правий, малий — великий. За їх допомогою людина визначала свою просторово-часову орієнтацію, своє місце у світі. Сам світ, що сприймався як завершене ціле, пізнавався і визначався іншими опозиціями: земля — небо, північ

— південь, захід — схід, життя — смерть, чоловіче — жіноче, ми — вони тощо. Тож не випадково, що в Месопотамській міфології, як і в давньоєгипетський, первинна трійця богів (батько — мати та їх син або донька) ґрунтувалася на бінарності. Велика дев’ятка богів Стародавнього Єгипту демонструє космологічну картину творення світу саме за такою схемою: Атум сам із себе породжує Землю та Небо. Земля та Небо породжують повітря та вологу, і вже ця пара богів породжує відразу дві: Осиріса й Ізиду, Сета на Нефтиду. При цьому Сет є породженням сил зла, образом пустелі, а Осиріс — добра, життєстверджуваль-ного начала. Бінарність опозицій є і в історії протистояння вавилонського бога Мардука, що бореться з Тіамат. Таких прикладів можна знайти багато.

4. Єдність протиріч породжує традиціоналізм культури. Традиція, у свою чергу, живиться і ґрунтується на минулому, прокладаючи шлях у майбутнє. У минулому стародавні шумери, аккадці, єгиптяни шукали відповіді на запитання, яким буде майбутнє, і теперішнє звіряли з майбутнім. Досвід предків та усталені традиції сприймалися стародавніми месопотамцями, як і єгиптянами, як абсолютна істина і своєрідний еталон, ідеал для наслідування. Саме традиція здатна забезпечити стабільність, поступальність, що так поціновувалося у культурах Стародавнього Світу. Цією рисою мислення стародавньої людини визначалася прихильність до стандартів, стійких стереотипів поведінки, мовних зворотів, мотивів та форм образотворчого мистецтва. Цією обставиною пояснюється стійкість жанрів та сюжетів стародавньої літератури шумеро-аккадського періоду. Міфологічна основа шумерського народу стала підґрунтям для культури аккаду і, незважаючи на визнання Мардука центральним божеством нової столиці імперії, міфологеми про формування світу, створення людини, потоп, як і за часів шумерів, визначали вектор міфології Вавилону.

5. Звернення до прообразу веде до утвердження канонічності як ще однієї риси мислення людини культури Стародавнього Сходу. Власне, в мистецтвознавстві під каноном (від грецького kanon — закон, правило) розуміють систему стилістичних та іконографічних норм тлумачення художнього образу, що панує у мистецтві відповідного історичного періоду і сприймається як зразок для наслідування. Для такого типу стародавніх культур, як месопотамська та єгипетська, орієнтування на канон, тобто закон, було характерним не лише для мистецтва, але й усіх інші сфер соціального досвіду стародавньої людини. Тому загальноприйняті правила організації життя мали для усіх членів суспільства догматичний характер, тобто сприймалися як аксіома. Орієнтація на минуле, наслідування та відтворення досвіду предків визначали одну з характерних особливостей культури стародавніх і закріплювали силу закону, нездоланність долі й волі богів у світогляді єгиптян та месопотамців. Саме такий зміст мають слова, які, за шумерським текстом, батько адресував синові: “Ти, хто без діла вештається по людних майданах, чи хотів би досягнути успіху? Тоді зглянься на покоління, що були до тебе…Сину мій, подивись на попередні покоління, запитай у них поради”1. Додавало ваги закону й те, що згідно з уявленнями ще стародавніх шумерів закони природи та організації суспільного життя були створені богами. Ця ідея знайшла своє втілення в одному з численних шумерських міфів, який розповідає про турботливе ставлення богині Інанни до громадян міста Урук. Згідно з тією міфологічною історією Інанна вирішила віддячити громадянам Урука за щедрі жертви, за допомогою хитрощів викравши у бога Енліля закони справедливості.

6. До законів справедливості, що були відомі під назвою “Me”, стародавні шумери відносили обряди, священні закони та божественний порядок. Створені богами, вони невблаганно вказували на їх волю визначали долю усього сущого на землі. За міфологічним переказом шумерів, який було частково скориговано в космогонічній поемі про створення світу “Енума Еліш”, людина була створена богами для того, щоб працювати, а тлумачити священні тексти і знати волю богів могли лише жерці. Лише жерці мали знання та право викликати й заклинати духів, гадати, визначати майбутнє за рухом небесних світил (сонце, місяць, зірки, затемнення, комети) і спілкуватися з богами, передавати їх волю простим смертним. Цю ідею можна сформулювати такою тезою: неухильне дотримання закону — запорука успіху. “Думки старанного прагнуть до багатства, а всякий квапливий несе збитки” — говорить шумерська приказка. Відчуття повної залежності власного життя від волі богів, жерців та царя формувало одну з найбільш шанованих чеснот стародавнього суспільства — покору. Так, можна виділити базові цінності культури стародавніх, що проживали на території Месопотамії.

Життєві цінності

У сучасній науковій літературі виділяють декілька ключових принципів (цінностей), що визначили характер та світогляд цієї культури.

1. Земне життя понад усе. Земне життя вважалося лише відбитком небесного, було його блідою копією. На відміну від єгиптян, шумери, ассирійці і вавілоняни вважали, що вічна душа не має шансу потрапити у світ, що буде кращим за земний. “Країна, звідки немає вороття” позбавлена радощів, світла. Там панує суцільний морок. Тому реалізувати себе, залишивши по собі добру пам’ять, людина здатна лише у своєму “земному” житті.

2. Віра у надприродню силу богів язичницького пантеону. Долати труднощі земного буття самостійно людина не здатна. Про допомогу зверталися до язичницьких божків. Велику увагу звертали на усілякі гадальні практики: гаруспіка-ції (гадали на нутрощах принесеної у жертву тварини), астрології (рух небесних світил), звертали увагу на політ птахів, появу комет, сонячних та місячних затемнень тощо.

3. Закон та порядок. Шанування богів включає у себе не лише принесення щедрих жертв, але й суворого дотримання порядку, закону.

4. Створення та піклування про сім’ю як одну з умов виконання закону, бо діти мають продовжити справу батьків і підтримувати далі той порядок, що був створений богами. Сім’я, що не мала дітей, вважалася проклятою богами, і традиційно такий чоловік зі своєю дружиною не користувалися повагою у суспільстві. Інша справа, коли сім’я мала багато синів. Батьки могли розраховувати на деякі переваги свого становища у потойбічному світі, бо буде кому помолитися за них і подати заупокійні пожертви. Між світом живих та мертвих у віруваннях народів Месопотамії існував нерозривний тісний зв’язок. Живі дбали про мертвих, а мертві допомагали порадами у тих чи інших життєвих ситуаціях живим. Це пояснює, чому під підлогою будинку традиційно ховали найбільш шанованих родичів або ритуально вбитого первістка, якого приносили у жертву богам, розраховуючи на їх прихильність до сім’ї.

Закон та покарання. Поява перших кодексів

Прагнення зафіксувати систему законів, які б регламентували відносини у суспільстві між представниками різних верств та соціальних класів населення, уперше в історії людства було зроблено у Месопотамії. Порушення закону каралася нещадно, проте розмір покарання залежав від того, до якого соціального класу належав порушник і той, кого скривдили. Першу кодифікацію права у шумерській культурі сучасні науковці приписують Урукагіну (XXIV ст. до н.е.). Залишив по собі розлогі кодекси правитель шумерського міста-держави Лагаш цар Гудеа та правитель міста-держави Ур Шульга (XXII ст. до н.е.). Проте особливої слави зажив знаменитий кодекс царя І Вавилонської династії Хаммурапі (час правління — 1848-1806 pp. до н.Х.) (мал. 7). Три з половиною тисячі років тому поблизу храму вавилонського міста Сіппара стояв високий базальтовий стовп, який зараз знаходиться в одній з невеликих музейних зал Лувру. Донизу стовп розширюється, а зверху прикрашений рельєфним зображенням двох фігур. Одна з них представляє вавилонського бога сонця Шамаша, який сидить на престолі і протягує жезл та обруч, що були ознаками царської влади й достоїнства, вавилонському царю Хаммурапі, фігура якого знаходиться з лівого боку стели. Рельєфне зображення ніби оповідає і визнає за істинну ідею богообра-ності царя, який отримав владу і закони з рук самого Шамаша. За цими законами й мають жити усі підлеглі: “Хаммурапі, славного та богобоязливого царя, який дав справедливість країні, щоб згубити беззаконних та злих, щоб дужий не кривдив слабкого, щоб право захищало сиріт та вдів…щоб скривдженому виправити кривду”, — як записано про нього на цьому стовпі. Кодекс складався з 282 параграфів і крізь призму тогочасних норм відображав ; ; суспільно-економічні стосунки у вави- vJ! донській державі. Приватна власність була під охороною закону, тому крадіжки та грабунки суворо каралися. Не були поза увагою і родинні права, права та обов’язки тих, хто підписував торгівельні угоди. 12 параграфів кодексу регламентували стосунки між лікарями та їх пацієнтами. Окремим блоком виділені параграфи, що стосуються обов’язків громадян щодо держави: сплати податку, служби в армії, утримування зрошувальних каналів тощо. Головним принципом покарання був уже відомий “око за око, зуб за зуб”. Наприклад, у §196 можемо прочитати: “Якщо людина виб’є людині око, — виколоти їй око” або у § 200: “Якщо людина виб’є зуб рівній собі людині, — вибити їй зуб”. Щоправда, карати злочинця мали право не потерпілий або його родичі, а лише державні органи, що карали ім’ям царя.

Посилання на основну публікацію