Релігія та культи

Релігійні вірування стародавніх народів Дворіччя ґрунтувалася на язичницьких уявленнях і брали своє походження від шумерів. Величезна плеяда богів, яких, за підрахунками сходознавців, нараховувалося близько тисячі, була уособленням сили, що часто ототожнювалася з явищами природи і несла блага смертній та слабкій людині. Жили вони на небі і допомагали людям, коли люди дбали про них, насамперед приносили великі жертви. Спочатку образи божків мали твариноподібний (зооморфний) вигляд, однак згодом з’явилися також людиноподібні (антропоморфні) риси. Поєднання антропо- та зооморфних рис у зображенні божества було характерною рисою як для культури Стародавнього Єгипту, так і для Месопотамії. Проте якщо для єгиптян здебільшого притаманним було зображення божка з тілом людини і головою тварини, то для месопо-тамців традиційно було навпаки. Довгий час єдиного цілісного пантеону не існувало. Як відомо, формування цивілізації стародавніх шумерів було тісно пов’язане з зародженням міської культури, то ж усіх божків умовно можна було розділити на чотири категорії. До першої слід віднести винятково місцеві божества, яким молилися і приносили жертви люди, що проживали на своїй території. До другої

— більш впливові, що вважалися покровителями великих міст. До третьої категорії можна було віднести божества, яких ушановували на усій території Месопотамії. Нарешті, у кожної людини був власний бог-охоронець ілу, якого той мав шанувати і йому молитися. Між людиною та його покровителем існували особливі зв’язки, що встановлювалися у момент зачаття й переходили від тіла батька до тіла сина, підкреслюючи таким чином значимість і силу роду в цій культурі.

Головними богами шумерського пантеону сім’ї богів були Ан, Енліль та Енкі.

Ан, що в аккадській традиції отримав ім’я Ану, був богом неба і вважався батьком усіх інших богів. Центром поклоніння Ана вважалося місто Урук. Вавилонський епос, відомий під назвою “Енума Еліш” (Коли ще зверху…) розповідає про те, що Ан з’явився на світ від бога Апсу, бога прісної води, та Тіамат

— богині морської безодні. Його священним числом вважалося “6”.

Інший бог — Енліль (від шумерського “єн” — “володар” та “ліль” — “буревій”). В аккадській традиції — Енліль, був богом вітру та повітря. Центром поклоніння бога Енліля було місто Ніпур. Енлілю поклонялися і як богу плодючості. Шумери вважали, що саме він подарував людям мотику. Його священним числом

вважалося “50”.

Бог Енкі, що пізніше став відомий як Еа (походить від шумерського “е” — “будинок” та “а” — “вода”), був богом океану й прісних вод, від яких залежав майбутній врожай, а отже, благополуччя родини і країни. Він також вважався богом мудрості та магії. В “Енума Еліш” Еа згадується як творець людини. Центром поклоніння Енкі вважалися міста Еріду, Ур, Ларса, Урук та Шуруппак. Його священним числом було “40”.

Інанна (“повелителька небес”) (мал. 6), а в аккадській традиції — Іштар, була донькою бога неба Ана (за іншими джерелами — донькою бога місяця Сіна) і вважалася покровителькою міста Урук. Як богиня плотської любові, родючості та водночас війни, Іштар нерідко зображувалася в образі жінки, яка сидить верхи на левиці. Показово, що шумери Мал. 6. Голова богині Інанни з Урука. поклонялися їй як заступниці людей перед Початок III тис. до н.е. іншими богами і водночас вважали покровителькою храмових блудниць. Саме тому Іштар ототожнювалася із планетою Венера, а її символом була зірка, вписана у коло. Чоловіком Іштар вважався Думузі.

Думузі, або ж аккадською — Таммуз, був сином бога Енкі і вважався богом рослинності, що кожного року вмирав та воскресав за аналогією до тих процесів, які відбуваються у природі. У західносемітській культурі він був відомий як Адо-най, а греки його називали Адонісом. Один з міфів розповідає про його мандри після смерті країною мертвих, подальше воскресіння, повернення на землю, а потім вознесіння на небо.

Богом сонця шумери називали Уту (аккадською — Шамаш), що перекладається як “сонце”. Тому цей бог вважався джерелом світла та справедливості. Сонце дарувало тепло, воно було джерелом енергії, а отже, життя. Проте упродовж спе-котного літа, коли його сила ставала безжалісно караючою, міг вигоріти увесь урожай. Головним символом вважався крилатий диск, а священним число “20”. Центрами поклоніння богові Шамашу та його дружині Айї були міста Сіппар і JIapca.

Нергалу поклонялися як богові підземного царства та чуми. Центром поклоніння богу Нергалу було місто Кута, що знаходилося поряд із містом Кіш.

Нінурт, син Енліля, був у стародавніх шумерів богом війни, буревію та полювання. Але особливо його шанували за часів панування ассирійців. Емблемою цього бога вважався скіпетр, що був увінчаний двома левиними головами. Центром поклоніння вважалося місто Кальху. Дружиною Нінурта була богиня Гула, якій поклонялися як богині-цілительниці. Однак на світанку становлення шумерської культури з її ім’ям асоціювалася богиня смерті.

Нінхурсаг у шумерській міфології поклонялися як богині-матері. Вона була відома і під іншими іменами: Ніпмах (“Велика пані”), Нінту (“Пані, що дає народження”), Кі (“земля”). Згідно з давнім міфом саме від бога неба Ана та ма-тері-землі Кі з’явилися усі інші боги шумерського пантеону. Згідно з іншим міфом Нінмах-Нінхурсаг допомогла Енкі створити з глини людину.

Однак найбільше в шумеро-аккадський період поважали Мардука — центрального бога-покровителя міста Вавилон. На карті зоряного неба з ним асоціювалася планета Юпітер. Дружину Мардука звали Царпаиіту. Головний храм поклоніння Мардуку у Вавилоні отримав назву Е-темен-ан-ки, що у перекладі означало “будинок основи небес та землі”. Поблизу храму було зведено грандіозну храмову вежу, руїни якої на власні очі нібито бачив грецький історик Геродот. Проте ця приголомшлива історія будівництва вежі, більш відомої як Вавилонської, знайома іще за біблійними переказами. На початку формування шумерського пантеону Мардук не входив до списку богів, які користувалися великою повагою. Проте ситуація змінилася за часів піднесення Вавилону. Давня міфологія була скоригована з урахуванням нових соціально-політичних змін, що відбулися у цьому регіоні, і культ поклоніння Мардуку став центральним, загальнодержавним. Згідно з епічним твором, написаним на міфологічний сюжет і відомим під назвою “Енума Еліш” (“Коли ще зверху…”), особливий статус Мардука як царя усіх інших богів закріпився після кровопролитного протистояння з богом Апсу та його дружиною праматір’ю Тіамат. Поема починається рядками, які за традицією дають назву твору:

Коли ще зверху у неба не було ймення, А земля знизу була безіменна, Апсу первородний, всесотворитель Та праматір Тіамат, що все породила, Води свої докупи мішали…

Апсу як прабатько богів мав силу і владу. Проте його діти, які займалися пустощами та багато галасували, розгнівали Апсу, і в нього з’явилося бажання знищити своїх доньок та синів. З-поміж богів знайшовся один на ім’я Ейя (у шумерів — Енкі), який за допомогою хитрощів убив свого батька. Отримавши престол і владу, Ейя сам стає засновником нової династії — батьком нової плеяди богів, серед яких своєю силою, мудрістю і волею виділяється Мардук. Коли ж розлючена Тіамат оголошує війну богам, виступити проти неї у двобої погоджується лише Мардук, але за умови, що в разі його перемоги він має очолити пантеон. Під час битви Мардук убиває Тіамат — з верхньої її частини він створює небо, а з нижньої — землю. Повертає богам їх втрачений статус, а потім створює людину із крові убитого помічника Тіамат — чудовиська Кінгу та глини. Кров зберу я, зміцню кістками, Створю істоту і назву її “людиною “… Нехай богам послугує, поки ті відпочинуть.

Створення цілісного пантеону, на чолі якого стояв Мардук, дозволило зосередити владу у руках царя, яку він попередньо ділив із жерцями. Щоправда їх вплив на соціально-політичне життя так і залишався вагомим упродовж останніх етапів розвитку культури цього регіону. Язичницький культ та віра у ідольських богів як образів обожнених явищ природи визначили характер та особливості світогляду стародавніх народів Месопотамії, що формувалися на основі специфічної системи життєвих цінностей.

Посилання на основну публікацію