Письменство-єгипетська інтелектуальна еліта

У IV тис. до н.е. в Єгипті з’явилося малюнкове письмо (ідеограми — знаки, що відтворюють ціле поняття), на зміну йому прийшло ієрогліфічне (мал. 33). Пізніше склався алфавіт з 24 приголосних букв (голосні звуки в єгипетському письмі не передавалися). Єгипетські ієрогліфи вплинули на створення фінікійського алфавіту, який став прототипом грецького, латинського. Матеріалом для письма слугували папірус, кам’яні плити (мал. 34), дерев’яні дошки.

Поняттям “єгипетська література” об’єднано сукупність не тільки власне художніх творів, але й усіх текстів і фрагментів, наділених певними рисами художності, яким притаманний інтерес до людської особистості. До таких метахудожніх текстів, скажімо, належать автобіографічні написи єгипетських вельмож, царські надписи історичного характеру, вже згадувані фрагменти з “Текстів пірамід”, гімни богам (Амону, Атону), доповнення до заупокійних ритуалів тощо. У жанровому плані давньоєгипетські тексти досить різноманітні, тож можемо побіжно виділити далеко не повний реєстр їх жанрових різновидів:

1. Перероблені народні казки (казки папіруса Весткар, “Про двох братів”, “Про приреченого вельможу “).

2. Твори з описаннями реальних подій (оповіді Синухета і Ун-Амона).

3. Історичні написи царів і вельмож (біографія У ні).

4. Релігійні тексти (гімни богам: «Гімн Атону»),

5. Філософські твори ( “Пісня арфіста “, “Бесіда зневіреного з власною душею “).

6. Міфологічні сказання (боротьба Гора і Сета).

7. Байки.

8. Любовна лірика.

9. Театральні містерії та світські драми.

10. Розлога дидактична література у вигляді “повчань” ( “Повчання Птахотепа “).

11. Заупокійна література («Книга метрвих»),

У давньоєгипетській літературі поняття авторства існувало переважно у галузі дидактичної літератури: самі єгиптяни, очевидно, вважали повчальні твори найбільш цінними та суттєвими, адже вже на початку “повчань” стоять імена їх авторів — реальних чи фіктивних. Можливо, що інколи можна сумніватися в істинності авторства високих посадовців тодішньої єгипетської владної ієрархії, бо інколи їхні імена вставлялися у повчання для того, аби надати тексту більшого авторитету і суспільної ваги. У творах неповчального змісту імена авторів — велика рідкість (автобіографічні надписи, “Оповідь Синухета “, звіт про подорож Ун-Амона та ін.), більшість творів зберігає мовчання про власних авторів. У кращому випадку ми знаємо імена писарів, що переписували ці тексти. Писар в Єгипті — це мудрець. Писарі становили інтелектуальну еліту суспільства та обіймали привілейовані посади, а саме еліта в Єгипті керувала адміністративною й економічною діяльністю країни. Навіть високопосадовий вельможа завжди намагався підкреслити свій статус кваліфікованого писаря, цим званням не гребував і сам фараон. Поруч із палацами фараонів існував спеціальний інститут “Будинок життя”. У ньому писалися і переписувалися книги. У папірусі Анастасії говориться: “Будь писарем. Звільнений він від всіляких (фізичних) повинностей, захищений він від роботи всілякої. Позбавлений він від мотики й кирки”. Але в цілому єгиптяни дуже цінували навіть анонімних творців своєї літератури. Так, папірус Британського музею Честер-Біті IV містить прославляння писарів з озвученим; на берегах Нілу ще наприкінці II тис. до н.е. мотивом “пам’ятника нерукотворного”, фрагмент якого можна навести у перекладі — Б. Стельмаха:

Мудрі літописці що жили за влади ставлеників божих віщуни великі імена їх завжди славні й невмирущі у глибинах часу пам’ять загубила слід од стіп їх босих нікому згадати ликів їх натхненних смертні бо всі сущі

піраміди з міді бронзові надгробки це не їхня слава не лишили в спадок срібла-злота дітям ні дітей ні злота але їхній спадок нині нам відкрився у безсмерті слова у повчаннях мудрих то була їх вічна головна робота

їм бо їх писання за жерців служили небеса за храми їхні піраміди — це повчань пророчих

височенні стоси пера з очерету їх єдині діти з довгими ногами а дружина камінь що його білили опівнічні роси

двері і будинки де вони сьогодні скрізь самі руїни служб заупокійних де жерці суворі скрізь гроби запалі але імена їх досі долинають з дальної країни що у древніх згортках писаних писцями нам живе й надалі

слава літописцям стань у їхні лави дорівняйся з ними пам’ятай писання вищі за надгробки за фортечні мури писане постане пам’ятником вічним стінами міцними у серцях, що славлять віщих літописців притчетворців мудрих

(переклад Б. Стельмаха)

Автобіографічні надписи вельмож являли собою коротенькі записи на надгробках і пам’ятках, які спочатку містили коротенькі відомості про покійного — його ім’я, дати народження і смерті, посаду. Згодом надписи розширялися, і до суто ритуальних частин надписів почали додавати такі, які могли б звеличити людину і довести її унікальність. Завдяки цьому надписи поступово перетворилися на розгорнуті біографії, і деякі з них стали справжніми художніми перлинами. Процес такого перетворення засвідчував зростання естетичних потреб і духовних запитів єгипетського суспільства та довів, що єгиптяни вже наприкінці Давнього Царства почали усвідомлювати, що їхня земна поведінка має значення для потойбічного життя — у їхню обрядовість поряд із ритуальномагічними принципами проникає принцип етичний. Наявність цього принципу засвідчує і дидактична література, завдяки якій доба Давнього Царства у подальшому розвитку Єгипту сприймалася як “вік мудрих”.

Цікавою пам’яткою давньоєгипетської повчальної літератури є дидактичний твір “Повчання Птахотепа “. Ми не знаємо, якою мірою цей твір відображає реальну історичну дійсність, але у повчанні йдеться про те, що Птахотеп, який називає себе візиром фараона V династії, постарішав і прохає царя призначити його спадкоємцем сина, Птахотепа-молодшого. Він обіцяє наставити його на справжній шлях і навчити вірно служити фараонові. Приймаючії відставку старого вельможі, фараон зауважує, що молодий сановник потребує повчання, “адже ніхто не народжується знаючим”. Повчання та поради батька сину дуже конкретні, більшість із них уводиться фразою “Якщо ти…” Дидактична частина “Повчання” здається сучасному читачеві досить безсистемною. Рекомендації високого ґатунку чергуються із міркуваннями буденними, а також з порадами, продиктованими здебільшого суто утилітарними потребами. За тих прадавніх часів Птахотеп вважав необхідним для процвітання у бюрократичному середовищі порекомендувати:

— “Вигинай спину перед начальниками своїми… і процвітатиме оселя твоя. < … > Коли не згинається рука для вітання, кепсько це є для того, хто таким чином протиставив себе начальнику”.

— “Якщо ти перебуваєш у передпокої царевої зали, завжди поводься відповідно до рангу, в який тебе возвели першого дня… Лише цар висуває вперед, але не повисять тих, кому допомагає інша рука”.

— “Якщо ти поважна людина і перебуваєш за радника у свого володаря, будь якомога стриманішим. Мовчи, це ліпше, аніж безглузді балачки. Говори лише тоді, коли усвідомив сутність справи. Речник на раді – майстер. Розумне слово важче за будь-яку працю!”

— “Приховуй свої думки; контролюй свого рота. Коли щось скажеш суттєве, най подивуються розумні люди, що слухали тебе: “Наскільки чудово речуть його вуста!”

Думка Птахотепа часто набуває зверхності над побутовим життєвим практицизмом єгиптян, і він звертається до сина із такими словами, досить дивними в устах поважного сановника: “Не будь пихатим через знання своє і не вельми сподівайся на себе тільки через знання. Порадься і з тим, хто знає, і з тим, хто не знає, — адже вмінню немає меж, і немає майстра, що збагнув абсолютно все. Приховані вислови дивні щільніше від смарагдів коштовних, але часом знаходимо їх у рабинь при жорнах”.

Із “Повчання Птахотепа” очевидно, що для нього існує певний ідеал чиновника його часу, якому його син має відповідати, тому мусить бути обізнаним, мудрим і справедливим, не сміє нехтувати спілкуванням із найбезправнішими й пригнобленими. Ось чому він дає синові пораду:

— “Якщо ти начальник, будь стриманим, вислуховуючи слова відвідувача: не відштовхни його, перш ніж він звільнить душу від того, що він прагнув сказати тобі”.
Продовження цієї поради подивовує нас тонким викінченим знанням людської душі та людської психології:

— “Людина, прибита горем, прагне вилити свою душу навіть більше, ніж добитися сприятливого рішення з власного приводу”.

Ідеал чиновника, згідно з Птахотепом, передбачає і наявність такої якості, як порядність:

— “Не обмов нікого, ані великого, ані малого: для ка це бридко”.

— “Не переповідай плітки — навіть не чуй їх. Розповідай, що бачив, а не чув”.

Порядність Птахотеп вбачає і в тому, що високий сановник ніколи не мусить

зазіхати на чужу дружину:

Якщо шануєш дружбу дому де ти як брат як гість почесний коли б туди лиш не зайшов чужих жінок остерігайся запанібрата з ними бути це збутись всіх своїх чеснот людей чимало поплатилось за це лукаве панібратство жіночих тій. фаянс принадний нас прохолодою чарує щоб через мить запломеніти білогарячим сардоніксом жіночим тілом володіти це в сні короткому забутись жіночу сутність осягти це значить вмерти безвоскресно…

(переклад Б. Стельмаха)

Зрештою, варто згадати ще одну славнозвісну пораду Птахотепа: “Якщо ти начальник і віддаєш розпорядження багатьом людям, прагни всілякого добра, щоб навіть у думках твоїх не було лиха. Найвеличнішою є справедливість, а незмінним — добро. Невід’ємні вони з часів бога Озіриса, і каратимуть боги відступників”.

Єгипетську літературу доби Середнього Царства вважають класикою. До найкращих її взірців належать: папірус “Той, що пережив корабельну катастрофу”, “Казки папіруса Весткар”, “Пісня арфіста”, “Бесіда зневіреного з власним ка”, “Оповідь Синухета”.

Папірус “Той, що пережив корабельну катастрофу” та “Оповідь Синухета” сповнені мандрів і пригод — у першому випадку казково-фантастичних, у другому — реалістичних. їхні автори виявили чудову майстерність у створенні динамічних картин, описань, передачі душевного смутку героїв.

Посилання на основну публікацію