Первісна культура на території сучасної України

Серед кола землеробських культур саме Трипільська (нині — село Трипілля Кагарлицького району Київської області) залишила найяскравіший слід у давній історії України. Це дало підстави деяким дослідникам поглибити коріння українського народу до часів існування цієї культури. Але такий підхід, на думку фахівців-археологів, є більшою мірою емоційним, ніж науковим. Хоча до його формування доклали зусиль і вчені. Річ у тім, що тривалий час у науці панувала автохтонна теорія, за якою коріння кожного етносу шукали на території його сучасного проживання. На ґрунті подібності рис археологічних культур, які змінювали одна одну в часі, створювалися етногенетичні ланцюги, що сягали глибини тисячоліть. Справді, певні риси подібності між попередньою і наступною культурами завжди можна віднайти, адже жоден народ, жодна культура не зникають безслідно. Проте за такого підходу якоюсь мірою ігнорувався той факт, що історичний процес не був безперервним у просторі: народи мігрували, змішувалися, унаслідок чого виникли нові етноси. Формування слов’янських народів відбулося значно пізніше й на іншому ґрунті. Що ж до носіїв Трипільської культури, то вони, очевидно, навіть не належали до кола індоєвропейських народів. Якісь риси цієї культури, відтворюючись тисячоліттями, в уже трансформованому вигляді дійшли до слов’янських часів (Бунятян та співавт., 1998).

Культура Трипілля, була культурою мідного віку. Свою назву вона отримала за назвою села (Трипілля, що поблизу Києва), на околицях якого Вікентій Хвой-ко наприкінці XIX століття зробив сенсаційне відкриття — віднайшов пам’ятки культури доби енеоліту. Трипільська культура генетично споріднена з культурами Балкан та Подунав’я. На території Румунії вона має назву культури Кукутені. Саме тому в науковій літературі здебільшого використовується її подвійна назва — трипільсько-кукутенська або ж Трипілля-Кукутені. За різних часів та певних соціокультурних умов окремі угрупування трипільського населення різнилися способами господарської діяльності, соціальної організації і культури загалом. Ареал її поширення на території України сформувався від лісостепової смуги Румунського Прикарпаття на заході до Середнього Подніпров’я на сході. Проте пам’ятки пізньотрипільської доби зустрічаються і на півдні, межа яких сягає території Північного Причорномор’я. У сучасній науковій літературі виділяють три періоди розвитку трипільсько-кукутенської культури:

1. Ранньотрииільський (перша половина V тис. до н.е.),

2. Середній (друга половина V тис. до н.е. – початок IV тис. до н.е),

3. Пізній період до якого відносять також культури софіївську (друга половина IV тис. до н.е – перша половина III тис. до н.е.) та усатівську (друга половина IV тис. до н.е – друга половина III тис. до н.е.).

Високий рівень матеріального виробництва сприяв піднесенню культури трипільців.

Характерні особливості трипільської культури:

— раціональна система планування поселень: оселі розташовувалися по колу або кількома концентричними колами; зведені близько одне від одного житла, повернені фронтальним боком назовні, утворювали своєрідну захисну стіну;

— переважання каркасно-стовпових житлових конструкцій — проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувалися ззовні і зсередини товстим шаром глини;

— розпис стін яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом;

— антропоморфізм та зооморфізм мистецтва — поширення й надання людських і тваринних рис предметам побуту тощо.

На даний час відкрито близько 3000 поселень та 200 поховань, що належать до трипільсько-кукутенській культури. Трипісьські поселення наприкінці IV тис. до н.е – перша половина III тис. до н.е. розростаються і плануються як по-селення-гігінти — так звані протоміста. Поселення набувають форми еліпсу з спланованими кварталами та вулицями у центральній частині. За археологічними розвідками останніх десятиліть більшість будинків трипільців були двоповерховими. Перший поверх використовувався для господарських потреб. Там тримали реманент і навіть худобу. А другий був житловим. За своєю площею протоміста могли сягати понад 100 га. Таких міст-гігінтів відкрито близько 20. Веселий Кут (150 га), Миропілля (200 га), Майданецьке (300 га, 1575 осель), Тальянка (360га, 2800 осель) проіснували понад тисячу років, але в них не було монументальних храмів, палаців правителів, адміністративних споруд, кварталів ремісників, громадських сховищ або складських приміщень. Названі риси є неформальними ознаками міста. Кожна з них засвідчує нову організацію життя, властиву місту та державі взагалі. Проте, трипільські поселення так і не перетворилися на міста з їх чіткою інфраструктурою, а процеси соціальної та майнової диференціації не набули незворотного характеру. Трипільські поселення були суспільно-економічними, культурними та військовими центрами. Основу їх економічного життя складали землеробство та скотарство. Сіяли жито, ячмінь, горох, пшеницю. З часом земля ставала “бідна” і чим раз давала гірші врожаї, що змушувало трипільців кожні 50-80 років спалювати свої житла і переселятися у пошуках родючої нової землі. В дорогу з собою вони забирали худобу, ужиткові (посуд, зброя, реманент, знаряддя праці, прикраси) і ритуальні предмети серед яких можна знайти і специфічні моделі трипільського житла, яке мало бути відбудоване на новому місці.

Особливо високого технічного і художнього рівня у трипільців досягає виготовлення кераміки, яка й сьогодні вражає своїм розмаїттям та досконалістю форм, незбагненою вишуканістю й декоративністю орнаменту. На ранніх етапах переважав посуд, прикрашений врізним орнаментом, канелюрами, штампом, інкрустованим білою фарбою та вохрою. У середньому періоді використовують у розписах посуду відразу три фарби: червона, чорна та біла. Домінуючою переважно була чорна (темно-брунатна), а червона та біла мали допоміжну роль.1 Без сумніву, кераміка трипільських племен мала не лише утилітарне, а й релігійно-магічне призначення, відбивала уявлення про походження та будову світу, яскраві ритуальні обряди. У ритуальних цілях використовувалися так звані “біноклевидні” кубки, які не мали дна. Окрім глини для виробництва ужиткових предметів використовували кремінь, кістку, ріг, пізніше почали використовувати мідь. Піктографічне письмо трипільців так і не трансформувалося в систему знакового письма. Знакова система як пульс культури певною мірою відображала стан суспільства й економіки, реагувала на зміни в них. Так, слабкі коливання у знаковій системі свідчать про відносну стабільність суспільства, яке нею користувалося, і навпаки, “знакова активність” припадала на час кризи трипільської цивілізації1.

Культуру III — початку II тис. до н.е. називають культурою пізнього Трипілля, або городсько-усатівською культурою. Особливості цієї культури вповні підтверджують тезу безперервності історичних і культурних процесів на території України. Пам’ятки її знайдені на Волині (Колодяжин, Райки, Білилівка та інші поселення). Ця культура має з Трипільською більше
відмінних рис, аніж спільних. Якщо у поселеннях трипільського періоду були відсутні оборонні споруди, то топографія городсько-усатівських селищ значною мірою змінюється. Поселення виносяться на високі берегові миси, оточені ярами; селище набуває ознак городища. Зміни відбуваються і в системі господарства. У Трипіллі майже не знали коня, а тут різко збільшується кінське поголів’я. Активна господарська роль коня дозволяє швидко пересуватися та призводить до мілітаризації суспільства. З’являється потреба в обороні селищ, тому змінюється їх забудова. У цей період розвивається мисливство, господарство потребує великої кількості знарядь праці, а його охорона — зброї. Починають використовуватися лук і стріли, причому лук стає головною зброєю чоловіків. Змінюється і характер житла: зводяться не великі, а малі будинки, подекуди напівземлянки. Деградує керамічне виробництво, втрачається його технічна досконалість, спрощується орнаментація, зникає розписна кераміка. Хлібороба заміняє вершник, мирного жителя – воїн.

Десь на середину-третю чверть III тис. до н.е. трипільські поселення припиняють своє існування. Причини занепаду Трипільської культури крилися передусім в екстенсивному характері землеробства. Погіршення клімату було додатковим дестабілізувальним чинником, який, певно, прискорив цей процес. Переорієнтація діяльності в бік скотарства призвела до повної перебудови життя та переоформлення матеріальної культури таким чином, що в наступних культурах риси трипільської не простежуються.

За енеоліту в степовій смузі України на противагу землеробському світу (представленому, зокрема, Трипільською культурою) було вироблено своєрідну господарську систему, орієнтовану значною мірою на екстенсивне скотарство, що визначило рухливо-осілий спосіб життя. Пріоритет рухливого скотарства в степу засвідчує поява курганів. Серед широкого загалу існує хибна думка про те, що степові кургани насипано запорозькими козаками. Насправді ж найпізніший з них було споруджено майже за два тисячоліття до появи першого козака — коли ще не було не тільки козацтва, не тільки українства, але й слов’янства як такого. Так само, до речі, ніколи не існувало і “сторожових” могил — усі кургани, великі й малі, є поховальними спорудами. Останні були не просто насипами над могилами, — здіймаючись над одноманітним степовим ландшафтом, вони позначали території окремих груп населення та шляхи пересування скотарів, яке не було безсистемним. Без його регулювання тут панували б ворожнеча та безперервні війни. Кургани символізували зв’язок з пращурами, а через них — із зв’язок з певною територією, минулого — з сьогоденням. Вони були також своєрідними храмами. У кургані як частці космогонічної системи давніх скотарів у світлі індоєвропейської проблеми дослідники вбачають міфічний первісний пагорб — символічний початок організованого всесвіту, а сама форма кургана, безумовно, пов’язана з культом Сонця (порівняймо з ідеєю Світового пагорба). Ритуал поховання під курганом передбачав для небіжчика досягнення вічного блаженства або його відродження у новому світі. Сама поховальна споруда символізувала вічне житло, в якому забезпечувалися умови для відродження. Біля курганів від часу до часу збиралися общини, щоб ушанувати пращурів, обговорити події та вирішити справи, принести жертви богам, справити свята. На верхівках окремих споруд розташовувалися святилища, і частина з них, на думку дослідників, виконувала роль своєрідних первісних обсерваторій. З появою курганів ритуальне життя виходило за межі поселень, тому скотарі велику увагу приділяли поховальним обрядам. За тисячі років, які пройшли від часу їх спорудження, кургани так злилися зі степовим пейзажем, що тепер без них важко уявити сам степ.

Прив’язка головних подій до курганів викликала появу кам’яної антропоморфної скульптури — яскравої риси скотарських культур. Найпростішою формою був менгір — видовжений і встановлений вертикально камінь, що здалеку нагадував людську постать. З часом з’явилися і справжні антропоморфні скелі. Звичайно вони дуже примітивні — ледь намічено голову, плечі, але деякі з них густо вкриті викарбуваними знаками, сценами, орнаментом, за яким криється складна символіка тогочасного життя.

Щоб уявити тло, на якому розгорталися подальші історичні події на теренах України, слід мати на увазі тогочасні зрушення в інших куточках Старого Світу, а вони були досить суттєвими. На межу VI—III тис. до н.е. припадає виникнення перших держав. Відтоді людство ділиться на два світи — цивілізацію і первісність (першу репрезентують Шумерська в Передній Азії та Єгипетська в Африці). Цивілізації були принципово новим щаблем у розвитку людства, тому з цього часу нерівномірність суспільного розвитку, властива усій історії людства, проступає чіткіше і зростає на порядок вище. Оскільки цивілізації представляють регіони прискореного розвитку, історики називають їх центрами, а навколишні первісні суспільства — периферією. Це протиставлення відбиває новий етап взаємодії суспільств давнини. Звичайно, первісні суспільства, за поодиноким винятками, також не розвивалися ізольовано. Але поява цивілізаційних центрів надала їх взаємодії нового змісту, оскільки ці суспільства перебували на різних рівнях розвитку, що й визначало домінуваль-ний вплив держав на первісні народи. У різні періоди та за певних умов це мало різні наслідки для обох сторін, головним з яких є, певно, прискорення історичного процесу і вихід на державний рівень дедалі нових і нових суспільств. Інтенсивний вплив перших цивілізацій на ближню периферію досить швидко призвів до розширення їх меж. У II тис. до н.е. цивілізаційний процес досяг півдня Європи (Критська і Мікенська цивілізації), але за межі теплої смуги не вийшов. Населення помірної смуги Європи у III тис. до н.е. становило дальню периферію цивілізації, чий стимулювальний вплив тут був мало відчутним. Тому воно розвивалося насамперед за рахунок внутрішніх резервів.

За доби бронзи (III—II тис. до н.е.), панівною галуззю діяльності давнього населення України, як, до речі, й загалом для значних територій Європи та Азії, стає скотарство. Його активізація була виходом, який дав людям змогу вижити. Але з погляду перспективи це призвело до певної застійності цих суспільств, їх архаїзації, визначило сповільнення темпів розвитку. Спад землеробської діяльності означав, по-перше, повернення якоюсь мірою до екстенсивного шляху розвитку, що унеможливлює накопичення досвіду; по-друге — акцентування уваги на худобі та рухливо-осілий спосіб життя відволікали людей від ремісничої діяльності, спрощували побут і не спряли накопиченню інших багатств. Пасторалізація побуту й культури знайшла вираз у розповсюдженні підкурганного обряду поховань, мегалітичних споруд (з великих кам’яних брил), геометричних мотивів в орнаментації посуду. Проте ця доба характеризується насамперед винайденням технології першого штучного металу — сплаву міді з оловом, свинцем або арсеном. Винахід було зроблено передньоазійським населенням у V тис. до н.е., поступово він став надбанням інших народів. На території України власне бронзоливарне виробництво виникло у 2 тис. до н.е. Через дорожнечу металу його значною мірою використовували для виготовлення зброї. На цей час Європа вже була досить густо населеною. Подальше впровадження бронзових знарядь праці стає кроком до повернення на перспективний шлях розвитку інтенсивного землеробства, яке було запорукою розвитку й інших галузей господарства та подальшого поступу суспільства загалом. Це яскраво демонструє наступний історичний відрізок — доба залізного віку та панування культур скіфського кола1.

Початок І тис. до н.е. пов’язаний із відкриттям заліза та освоєнням технології його виробництва. Приблизно в VII ст. до н.е. залізо стає найпоширенішим із металів. Така “технічна революція” особливо вплинула на розвиток військової вправи та господарства. Тоді ж у степах Північного Причорномор’я відбувається остаточний перехід населення до кочового скотарства, а в лісостепових районах поширюється орне землеробство, яке стає основою економіки місцевих племен. Наслідком цього було остаточне виокремлення у межах цих природно-географічних регіонів двох різних культурно-історичних областей з різним способом життя, побутом та звичаями, тенденція до чого простежується ще з епохи енеоліту та бронзи.

Лісостепова зона за скіфських часів була заселена різноетнічними племенами. Античні автори називають деякі, мабуть найбільші: неври на Правобережжі, меланхлени2, гелони і будини3 — на Лівобережжі. За даними мовознавства (гідро- і топоніміки), які співвідносяться з даними археології та повідомленнями давніх авторів4, етнічна ситуація мала приблизно такий вигляд: у північній смузі лісостепу жили праслов’яни, балти, фіни (останні — на Лівобережжі), а в південній — фракійці, іллірійці та іранці. У середині V ст. до н.е. після підкорення лісостепу новою хвилею кочовиків, у південній частині лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси — скіфи-орачі та скіфи-землероби.

Важливий історичний чинник культурно-історичного розвитку населення Північного Причорномор’я з’являється у VII-VI столітті до н.е., коли на північному узбережжі Чорного моря було засновано цілу низку поселень грецьких колоністів. Виникає унікальна контактна зона, де взаємодіяли три різні за своєю природою світи — степових кочівників, осілих землеробів Лісостепу та мешканців античних центрів. Зокрема, у рамках Північного Причорномор’я поступово складається своєрідний симбіоз різних господарчих систем та культур1. Одним із найяскравіших прикладів такого симбіозу є Велика Скіфія — одне з перших державних утворень Східної Європи, що об’єднало під владою іраномовних кочових скіфів різні за походженням племена та народи, серед яких були й предки східних слов’ян.

Головні етапи розвитку скіфської культури пов’язані з етапами формування держави та етносу. Час виходу скіфів на історичну арену й розселення на широкому просторі східної та, частково, середньої Європи вважають періодом “пасіонарності”, або “молодості”, етносу2. У цей час відбувалося складання й розмежування головних культурних ареалів у Євразії, формування культур нового типу з яскраво вираженою індивідуальністю.

Кочові скіфи були народом мудрим (завдяки мудрості виграли війну з персами та отримали славу нездоланних)3, волелюбним і разом з тим, як діти свого часу, не відрізнялися особливою толерантністю. За свідченням грецьких істориків, скіфський воїн пив кров першого забитого ним ворога. Тих, хто ще не мав власної жертви, не допускали до святкового столу. Богові війни призначався кожен сотий полонений. Метою скіфських походів було отримання данини та пограбування — саме такий спосіб життя вважався гідним воїна-кочівника, який з презирством ставився до ремісництва і хліборобства. Виняткове значення війни в житті скіфського суспільства не могло не позначитися на розвиткові зброяр-ства. Особливої слави у всьому світі зажив скіфський лук: за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою він не мав на той час собі рівних4. Знаменитими були також металеві захисні обладунки для людей і коней.

За житла скіфам правили великі повстяні кибитки, у які впрягали іноді по кілька пар волів. У кибитках мешкали жінки, діти та старі. Уявіть собі перекочування скіфського племені: степом на колесах рухалося ціле місто, що складалося із сотень великих і малих кибиток. Там були й житла, і комори, і майстерні, адже все необхідне для життя — одяг, зброю, знаряддя праці, речі домашнього вжитку — скіфи виготовляли самі. Усе життя чоловіків проходило на коні, недарма ця тварина була в них найулюбленішою. Біг коня символізував рух сонця. Скіфський цар Атей навіть сказав, що кінське іржання для нього дорожче, ніж звуки флейти. Не дивно, що Атей сам чистив свого коня, з чого вкрай дивувалися зманіжені греки1.

Скіфське суспільство поділялося на кілька великих племінних об’єднань, кожне з яких очолював цар. Влада була спадковою. Панівне становище в країні належало так званим скіфам царським, які вважали решту населення своїми рабами. Влада поступово зосереджувалася у руках знаті, яка мала величезні багатства — худобу, майно, коштовності. Гіппократ називав скіфських багачів найбільш благородними й могутніми у країні. Деякі з них були ще й власниками кількох десятків кибиток. Скіфи, які володіли лише однією кибиткою, що її перевозила пара волів, називалися “восьминогими”. Але деякі не мали навіть кибитки, проте мали волю. Остання категорія населення — це раби, з якими поводилися досить жорстоко. Суспільство з такою складною ієрархічною структурою, безперечно, мусило мати серйозне ідеологічне обґрунтування. Всесвіт, за їхніми уявленнями, складався із трьох сфер, кожна з яких, у свою чергу, мала потрійну структуру. Такій системі відповідав розгалужений пантеон божеств, кожне з яких мало строго визначену функцію. Геродот, називаючи їх імена, зіставляв скіфських богів з грецькими. Так, наприклад, верховну скіфську богиню Табіті він порівнює з Бестією, Папая — із Зевсом, Arn — з Геєю, Гойтосіра — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою, Фагімасада — з Посейдоном. Двоє божеств — Apec та Геракл — просто названі грецькими іменами. Міфологія скіфів, свідчення про яку зберегли античні автори, в цілому подібна до міфології стародавніх іранців. Скіфська космологія оформлює власні уявлення про впорядкований Всесвіт. Всесвіт, на відміну від невпорядкованого хаосу, має форму квадрата, південною межею якого є океан, а північною — Ріпейські гори, що сягають небес (очевидно, йдеться про Уральські гори). За горами, біля північного моря, знаходилася “обитель блаженних”. Модель Всесвіту мала й інші просторові характеристики: в горизонтальній площині чотири сторони Всесвіту охоронялися окремими божествами. По вертикалі Всесвіт розпадався на три космічні зони, з якими співвідносилися: верхній світ (світ богів), середній світ (людей) та нижній (підземний). Відповідно до космологічних уявлень, потрійну структуру мали і суспільні та політичні організації скіфів (три суспільні стани, три царства під владою трьох царів тощо)2.

Наочним символом могутності скіфського об’єднання є так звані царські кургани — величні поховальні пам’ятки його володарів та вищої скіфської знаті. Близьких за масштабами споруд та багатством начиння немає, мабуть, серед старожитносте?! Європи. Більшість з них відкрито в Нижньому Подніпров’ї – це Чортомлик, Огуз, Солоха, Козел, Гайманова могила, Олександропільський, Товста Могила тощо. Розкопки виявили величезну кількість неперевершених ювелірних виробів: золоті та срібні чаші, пекторалі, курильниці, золоті оздоби парадних уборів заможних скіфів та скіф’янок. Ушанування пращурів відігравало значну роль у практиці скіфів. За отчі кургани воїни готові були негайно стати до битви. “Скіфи пишаються своїми могилами”, — підтверджував римський історик Плутарх. Ще й тепер у степу височать кургани скіфських царів майже 20-метрової висоти. Науковці часто порівнюють їх з книгами, і це порівняння зовсім не надумане. Незважаючи на тісні контакти з високорозвинутими греками, скіфи так і не опанували писемності, адже, за винятком грецьких написів, не було знайдено жодного слова, написаного рукою скіфа. Значною мірою це було зумовлене вимогою суворого дотримання скіфами усталених прабатьківських звичаїв1. Натомість їхні могили — справжні скарбниці, де археологи знаходять тисячі різноманітних речей — посуд, зброю, залишки одягу, прикраси, деталі кінської збруї тощо, — все те, чим скіфи користувалися за життя і, згідно зі своїми переконаннями, мали користуватися у потойбічному світі. І коли пригадати, якого листа вони надіслали Дарієві, то скіфські могили з повним правом можна називати своєрідними книгами, безписемними листами у вічність.

Мислення та світосприйняття скіфів було образним і символічним, що й відобразилося на їх мистецтві. У його основі був так званий скіфський “звіриний” стиль, який розвинувся у Скіфії під впливом культур Переднього Сходу і Греції. Його ще називають “примітивний імпресіонізм”. Характерною його ознакою є високий ступінь стилізації образу тварини, визначальні властивості якої передано через відпрацьовані століттями, вже до певної міри канонічні, пози: хижак родини котячих, який згорнувся клубком, олень з підібганими під себе ногами, що ніби завмер у найвищій точці свого стрибка. Хоча ці пози не відповідають поведінці реальних тварин, такі перебільшення додають зображенням великого динамізму, наповнюють їх свіжим подихом життя. Деякі дослідники вбачають в образах скіфського “звіриного” стилю підсистему розгорнутої картини світу, де кожен образ посідає певне усталене місце в маркуванні тієї чи іншої сфери Всесвіту, а кожне зображення є своєрідною цитатою з міфологізованого тексту буття. Окремі образи звіриного стилю, корені яких сягають ще тотемістичних уявлень, переосмислені та пристосовані до нових умов ієрархічно-станового суспільства. Також рельєфне зображення сюжетів і сцен зі скіфського життя у поєднанні з високою античною традицією ювелірної майстерності засвідчують народження нового культурного явища, яке вийшло далеко за межі іраномовних степових поселенців України.

Щодо матеріальної культури, то слід зазначити, що праслов’янське населення Лісостепу практично повністю сприйняло увесь комплекс скіфської матеріальної культури і за цією ознакою, а отже і за зовнішнім виглядом не відрізнялося від кочівників-скіфів. Не випадково Геродот називає ці племена також “скіфами”, хоч і з додатком “орачі”. Тривале та тісне співіснування предків східних слов’ян зі скіфами-іранцями мало відчутні наслідки. Східна половина слов’янської праро-дини міцно увійшла в широке поле “скіфської культури”, яка вплинула також і на мову та релігійні погляди східних слов’ян. Іранський за походженням корінь “don” (вода) простежується у назвах майже всіх основних річок України — Донець (притока Дону), Дніпро, Дністер, Дунай. З іранської мови прийшли до нас такі важливі для суспільного життя поняття, як “Бог” та “цар”. Відгуки мотивів скіфського “звіриного” стилю й досі присутні у народному мистецтві східних слов’ян.

Своєрідним продовженням скіфської культури була сарматська. Сармати теж вели кочовий спосіб життя, так само, як і скіфи, мали воєнізоване суспільство, наслідували міфологію, звичаї, релігійні уявлення та мистецтво скіфів. Вони вірили у потойбічне життя, тому споряджали небіжчиків на той світ із їжею, знаряддями праці, зброєю і прикрасами.

Скіфи і сармати тісно взаємодіяли з античним світом через міста-держави у Північному Причорномор’ї (Ольвію, Херсонес, Пантикапей), а також; із численними грецькими поселеннями, що входили до складу цих держав. Високий рівень розвитку античної культури не міг не позначитися на рівні розвитку сусіднього варварського світу. Це добре помітно на скіфо-сарматському етапі, але ще рельєфніше проступає на наступному етапі — черняхівському, коли на історичну арену вийшли слов’яни.

Черняхівська культура (II-V ст. по н.е.) сформувалася під впливом Риму та його провінцій. Цей етап позитивно позначився на економічному, соціальному і культурному розвитку слов’янських племен території України. На цей час припадає демографічний вибух. Черняхівське суспільство, вже втягнуте у товарно-грошові відносини римського світу, вирізнялося високою культурою обробітку землі завдяки знайомству з важким римським плугом, воно стояло на порозі класоутворення і політичної організації. Надто високого рівня досягає гончарне виробництво з його незбагненно вишуканими і різноманітними керамічними формами, виготовленими на гончарному крузі. Орнаментальний декор кераміки IV століття оздоблюється календарною та хліборобською символікою.

Варто закцентувати увагу ще на одному історичному факті: коли в усій Європі панувала римська експансія і було ліквідовано всі народні мови (замість них офіційною мовою проголошувалася латина), черняхівці зберегли свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто зберегли свою культуру.

Розгром варварами Римської імперії, безперечно, негативно позначився на економічному і культурному розвитку східних слов’ян. їх матеріальна культура у VI-VII столітті занепадає. Ціла низка досягнень попереднього періоду (гончарний круг, горно, плуг) виходять з ужитку. Східнослов’янськими землями прокотився і спустошливий смерч гунів, що також не сприяло піднесенню економіки та культури. Однак, незважаючи на такі випробування долі, східні слов’яни консолідуються у племінні союзи і вдруге підходять до порогу державотворення. Названі у “Повісті минулих літ” племена полян, древлян, сіверян, уличів, волинян та інших (всього 14 племен) утворювали великі міжплемінні об’єднання, мали структуровану політичну організацію і керувалися князями. У різних регіонах східнослов’янського світу виникають укріплені центри, окремі з яких згодом переростають у справжні міста, а також ремісничі осередки.

Посилання на основну публікацію