Основні принципи розвитку архітектури Месопотамії

У долинах Тигру та Євфрату крім глини як одного з перспективних матеріалів для будівництва нічого не було. Камінь був майже відсутній, а деревина настільки рідкісна та цінна, що, будуючи новий будинок, збіднілі сім’ї забирали старі рами для вікон та двері для свого нового помешкання.

Звичайно житлові будинки будувалися з необпаленої цегли, що сохла просто неба на сонці або на вогнищі, та спеціального будівельного розчину. Стіни робили товсті, тому щілин, через які могло потрапити до кімнати світло, не було. За цих обставин внутрішній простір помешкання чітко орієнтувався на дворище під відкритим небом, що було обов’язковим елементом месопотамської архітектури, і містився у центрі споруди. Такого типу проект дозволяв потрапити через двері до кімнат, які оточували дворище, хоч трохи світла. Щоб захистити будинок від надмірної вологості, їх зводили на терасах. Стелю робили, використовуючи стовбури пальм, що пояснює традицію будівництва вузьких, але довгих кімнат1.

Храмова (сакральна) архітектура мала свої особливості та еволюцію. Перші храми будувалися за проектами сімейного помешкання, тому, як і житлові будинки, вони мали прямокутний фундамент. Проте якщо з часом фундамент житлового будинку набув форми квадрату, то храмовий і надалі залишався простим прямокутником, у центрі якого був алтар для пожертвувань. Алтар богів знаходився у кінці храмової зали. Рівна поверхня храмової стіни переривалася рівномірним чергуванням контрфорсів, що виконували не лише опорну, але й декоративну функцію. Контрфорс (від фр. Contreforce — протидіюча сила) — це вертикальний виступ, що зміцнював основну конструкцію, здебільшого зовнішню стіну. Такого типу храмові споруди (близько 18) археологи знайшли на території одного з найдавніших шумерських міст, що отримало ім’я Еріду (Ереду). Первинно відвідати храм мала змогу будь-яка вільна віруюча людина.

З появою на географічній карті цього регіону перших міст-держав храми почали будувати в центрі міста, вони виконували функції не лише суто релігійні, але й соціально-економічні. Через жерців храми отримали право розпоряджатися майном міста і перетворилися на найбагатшу та найвпливовішу структуру держави. Ця обставина не могла не вплинути на план храмової споруди. Яскравим прикладом новацій може бути храм у місті Урук. Храм було присвячено богові неба Ану та його доньці Іннані. Серед нововведень найбільш цікаве те, що святилище храму розміщувалося вище від рівня землі, а зовні споруджувалися платформи, що піднімалися. Функціонально храм сприймався як місце, в якому жив бог. Ця обставина пояснює необхідність поділу внутрішнього простору на невеликі приміщення, що були призначені для жертвоприношень. Були там і зали для різноманітних церемоній. Навколо центральної храмової зони розміщувалися допоміжні приміщення та зали: складські, житлові (невеликі кімнати, в яких мешкали жерці), майстерні.

З часом відчутно змінюється функціональне призначення храму, що призводить до змін у його структурі. Якщо за старих часів храмовий простір був спільним як для скульптур божества (ідолів), так і для віруючих, які прийшли до храму, щоб принести жертву, то на початок III тис. до н.е. між простими громадянами та залою, де знаходилися ідоли, з’явилася стіна. Зрештою, прості громадяни позбулися вільного доступу всередину храму, навколо якого згодом почали зводити мури, відокремивши таким чином внутрішній священний (сакральний) простір від мирського (зовнішнього). Отже, потрапити до святилища могли лише посвячені: жерці, цар та його найближче оточення.

Яскравим зразком подібних змін може бути так званий Білий храм, який було збудовано в місті Урук. Споруджений він на широкій платформі так, що здіймався над раніше збудованими спорудами і нагадував багатоярусну башту, на вершині якої знаходилося святилище. Стіни святилища були ретельно побілені, а потрапити до нього можна було лише по сходах або пандусах, розміщених з обох боків; вони з’єднували між собою усі тераси. Чи мала розписи ал-тарна частина інших храмів, науковцям важко дати відповідь, оскільки нестійкі фарби швидко облуплювалися і слідів їх не лишилось. Єдиним винятком, характерним для стародавніх часів, став храм у Телль-Укайрі, де алтарна частина його, внутрішні стіни та колони було покрито поліхромними розписами (а не в техніці фрески); таким чином, храм міг припинити виконувати одну з функцій, притаманних йому раніше, а саме — сховища міських припасів, а приміщення, які розміщувалися в межах храмової стіни, використовувалися винятково для пожертвувань громадян.

Типовою архітектурною спорудою культури цього регіону стали і зиккурати. Перші споруди у формі башти, що мали декілька платформ та отримали назву зиккурат (мал. 9), з’являються уже в III тис. до н.е. З часом зиккурат стає обов’язковою складовою храмового комплексу. Будували їх на території, де знаходився храм, що був оточений стіною. Зрештою зиккурат стає головним і типовим храмом на території Месопотамії для всіх етнічних груп, що проживали там до кінця стародавнього періоду. Символічно зиккурати були пов’язані з уявленнями месопотамців про “священну гору”, що перебувала в центрі Всесвіту, або ж вісь світобудови. На її вершині знаходилися ворота до неба, тому “священна го-ра-зиккурат” була джерелом життя, де народжувалися плоди та води. Там приносили жертви богам, у тому числі й людські, віщували, досліджуючи рух небесних світил. Так на Сході зародилася астрологія. Обов’язковими елементами шумерського зиккурату були:

1) будівництво 3, 5, а пізніше — 7 ярусів-терас, що надбудовувалися одна над одною: верхні (порівняно невисокі) опиралися на найбільшу нижню, що нагадувала зрізану піраміду;

2) уздовж терас піднімалися сходи, що частково звужувалися догори й вели до центрального святилища;

3) обов’язковим елементом був внутрішній храмовий двір;

4) кожен ярус зиккурату зовні мав вигляд ніш та виступів, що чергувалися.

Сирцеві тераси ще за часів шумеру фарбувалися у різні кольори, виражаючи

їх символіку. Перший, найнижчий, рівень класично мав чорний колір і був покритий бітумом. Наступний ярус був червоним (колір жертовної крові та вогню), облицьованим обпаленою цеглою. Останній — верхній — білився. Використовували також жовтий та блакитний кольори. Не виключено, що тераси озелешовали, прикрашали квітами. Найкраще до наших днів збереглися зик-курати в Урі (зиккурат царя Ур-Намму кінця III тис. до н.е.) (мал. 10), в Чога-Замбіле (збудований в Еламі всередині II тис. до н.е.) та в Борсиппі (збудований поблизу міста Вавилон всередині І тис. до н.е.). Велетенський пагорб, що залишився на місці триярусного зиккурату в Урі, нині має висоту лише 20 м. Перший ярус має 15 м висоти з прямокутною основою у плані 46 на 65 м1. Типовим зиккуратом був і Вавилонський, відомий як Бабельська (Вавилонська) Башта, що описується у Біблії. Коли на землі ще була лише одна мова, племена синів Ноєвих прийшли на землі Сеннаар, оселилися там і вирішили: “Наробимо цеглин та обпалимо їх вогнем. І стали у них цеглини замість каміння, а земляна смола — замість вапна. І сказали вони: збудуємо собі місто та башту з вершиною до небес; і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по всій землі” (Буття 11, 3-5). Та не сподобалося це Господу, і змішав він язики (тобто мови), і не змогли добудувати задумане люди. Вавилонська башта отримала назву Етеменанки, що у перекладі означає “будинок — фундамент неба та землі”. Вона мала сім ярусів, що спиралися на квадратну фундаментну платформу розміром 90 на 91 м з такою ж приблизно висотою. Зиккурат було збудовано з необпаленої цегли, покритої шаром глазурованого матеріалу, що, відповідно, на кожному наступному ярусі міняв свій колір. Семирівневий зиккурат символізував семирівневий Всесвіт, як сприймали його стародавні. Тому лише на останньому, сьомому, рівні розміщувалося святилище головного бога Вавилону — Мардука. Споруду було обнесено стіною, що мала 12 дверей і кілька приміщень з південного боку та декілька складських — зі східного.

У боротьбі із загарбниками велике значення завжди мали оборонні споруди. З появою шумерських міст-держав у IV тис. до н.е. формується модель міста з оборонними спорудами, у яких башти мають зубці (в європейській традиції вони отримали назву мерлонів). Яскравим зразком містобудівництва II тис. до н.е. може бути місто Ніппур, план якого було знайдено археологами на одній з глиняних табличок. Місто мало форму прямокутника і було оточене оборонною стіною. Потрапити до нього можна було через кілька вхідних воріт. Найбільшим міським поселенням було, безперечно, місто Вавилон. Останній етап його розвитку, що збігався у часі з VII—VIII ст. до н.е., демонструє нам прямокутне місто з площею, обнесене подвійною цегляною стіною, що мала безліч башт. Увійти до міста можна було через вісім воріт, котрі використовувалися за своїм призначенням, що залежало від роду діяльності. Висота їх сягала близько 25 м і на поверхні цегли, з якої їх збудували, було зображено тварин, виконаних із глазурі. Усередині міста, за міськими мурами, доволі широкі, як на той час, вулиці (до 7 м) тягнулися перпендикулярно одна до одної і складали своєрідну мережу. Головним був Шлях Процесій, що пов’язував дві найбільш шановані сакральні споруди міста: у південній частині міста знаходився головний храм Вавилону, присвячений Мардуку, а в північній — храм Етеменанки та зиккурат Мардука. Шлях було викладено плитами з червоного вапняку, що мав білі прожилки. Під час святкування Нового року він перетворювався на центр міських гулянь та розваг.

Із середини III тис. до н.е. правителі Межиріччя починають будувати собі палаци, що мають кілька внутрішніх дворів та кріпосні стіни. Яскравим зразком шумерського періоду може бути так званий палац А, що був збудований у місті Кіш. Поєднання світської споруди з фортецею, яка своїми оборонними стінами захищала його володаря як від ворогів, так і від громадян міста (в разі бунту), дозволяла мешканцям палацу відчувати себе у повній безпеці. Від помешкання знатної особи, яка мала статки, палац відрізнявся розмірами і розкішшю. Зрештою палаци перетворилися у велетенські архітектурні комплекси — своєрідне місто в місті. Зайти до палацу можна було лише через одні ворота.

Палац ділився на два сектори: приватний та публічний. Приватний виконував функцію управління та забезпечення необхідних для цього потреб. На території цього сектору розміщувалися не лише зали для прийому послів, відвіду-вачів-прохачів, а й складські приміщення, майстерні та помешкання самих майстрів. У палацах будували кілька зал з колонадами галерейного типу. Зали та кімнати прикрашали мозаїками і розписами. Приватний сектор був призначений для царської сім’ї та її челяді. Крім розкішних кімнат у палацах були ванні кімнати, бібліотеки, камінне опалення, а світло потрапляло через двері з внутрішнього двору, яких у палаці було безліч. Такою розкішшю міг похвалитися господар палацу в Мари, який було збудовано у XVIII ст. до н.е. у період правління Зімрі-Ліма. Палац було зруйновано Хаммурапі, проте до наших днів дійшли фрагменти чудових розписів його стін та архівні матеріали.

Посилання на основну публікацію