Ораторська проза Греції

Красномовство і риторика тісно пов’язані з політичною та соціальною історією грецького світу. Виникали і розвивалися вони в обстановці багатолюдних народних зборів, а з падінням політичної незалежності Еллади втратили своє всеохоп-не значення і стали привілеєм обраних. Греки вважали ораторів, як і поетів, обранцями Муз та полюбляли слова Гесіода про те, що “Музи проливають на вуста своїх улюбленців солодку росу, і тоді з вуст ллються солодкісні промови”.

Перше цілісне, системне уявлення про античне красномовство дають джерела Древньої Греції часів правління Перікла. 40 років безупинно правив Перікл в Афінах, і цим він — видатний оратор — значною мірою був зобов’язаний силі впливу свого могутнього слова. Ще дитиною Перикл робить відкриття: перемоги досягають не тільки у відкритому бою, а й красномовством іноді можна домогтися більшого, ніж зброєю. Перікла називали “олімпійцем” за те, що на язиці в нього блискавки, якими він кидався подібно Зевсу-Громовержцю. Про виняткову популярність Перикла як державного і політичного діяча свідчить “Надгробне слово”, виголошене ним під час поховання афінян, які загинули в перший рік Пелопонесь-кої війни. Він виступав перед громадянами, матерями і вдовами загиблих — винуватець смерті дорогих їхньому серцю людей. Але спокійно й велично текла скорботна промова: він говорив про патріотичні почуття афінських громадян, котрі, воюючи до загину, захищають батьківщину, відстоюють свою свободу і незалежність, свій демократичний лад і своє щасливе життя. Він підкреслював етичне значення демократичної влади: адже демократія розвиває велич і шляхетність характеру, от чому афінські громадяни і воїни гідні поваги, ними можна й потрібно пишатися. Пафос промови Перікла сягнув апогею, коли він почав говорити про полеглих у битві: держава втратила свою молодість, рік утратив весну; загиблі, як боги, — вони невидимі, але про їхню присутність свідчать почесті, що їм віддаються… Ця промова збудила такий ентузіазм у народі, що матері і вдови урочисто пронесли Перікла містом, засипавши його квітами, із захватом цілуючи його одяг.

Арістотель визначає риторику як “спроможність знаходити можливі способи переконання стосовно даного предмета “. Він поділяє усі промови на три різновиди: дорадчі, судові та епідейктичні. Справа промов дорадчих — схиляти або відхиляти, судових — обвинувачувати або виправдувати, епідейктичних — вихваляти або лаяти. Тут же визначається тематика дорадчих промов — це фінанси, війна і мир, ввіз і вивіз продуктів, законодавство. З-поміж цих трьох жанрів публічної промови в класичній античності найбільш важливим був жанр дорадчий або, іншими словами, політичне красномовство. В епідейктичних промовах зміст часто відступав від жанрової форми, і деякі зі зразків цих промов є яскравим прикладом “мистецтва заради мистецтва”. Однак не всі епідейктичні промови були беззмістовними. Історик Фукідид включив у свій твір уже згадуване нами надгробное слово над тілами полеглих афінських воїнів, вкладене у вуста Перікла. Ця промова, котру Фукідид із таким мистецтвом вплів у тканину свого історичного твору, являє собою викладену у високохудожній формі політичну програму афінської демократії епохи розквіту. Вона є безцінним історичним документом, не кажучи вже про її естетичне значення як пам’ятки мистецтва.

Досить поширеним жанром у давніх греків були судові промови. У житті давнього грека суд посідав дуже значне місце, але давній суд мало походив на сучасний. Інституту прокурорів не існувало, обвинувачем міг виступити кожний. Обвинувачуваний захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки розжалобити, викликати симпатію до себе. Перед величезною, на наш погляд, суддівською колегією (в Афінах нормальне число судів було 500, а усього суд присяжных нараховував 6000 осіб!) довести до кожного суть логічних висновків було справою майже безнадійною: набагато вигідніше було у будь-який спосіб подіяти на їхні почуття.

Значне поширення мали апології — промови на захист себе або когось із підсудних. У суді справа часто зводилася до вдалої постановки питання і вдалої відповіді на питання супротивника. У судових процесах належало висвітлювати факти так, щоб справа ставала цілком зрозумілою для суддів. Не можна було і думати про успішне завершення судового розгляду, якщо громадянин не володів судовим красномовством. Тому необхідно було опанувати вміння виступати. Але не кожний афінянин міг скласти таку промову. Поступово в Афінах з’явилися “логографи”, тобто “ті, хто пише промови “. Головний обов’язок логографа полягав у написанні промови. Клієнт цю промову вчив напам’ять і виголошував у суді. Логографи зналися на праві, законах, народних рішеннях та допомагали одержувати подібні знання громадянам. Саме логографам належать перші спроби створити теорію судової промови, описати способи її побудови і типові прийоми аргументації. У Давній Греції користувалася популярністю притча про те, як один замовник одержав від логографа написану для нього промову і повернулася до нього засмучений. “Знаєш, — сказав він, — коли я прочитав цю промову вперше, вона видалася мені бездоганною; коли вдруге, то помітив певні її вади; а коли вп’яте, то бачу, що всі доводи тут шиті білими нитками”. — “Чудово!, — зрадів логограф, — адже судді слухатимуть її тільки один раз!”.

Серед представників грецького судового красномовства було чимало видатних людей. Так, основи античної риторики заклали Коракс, Лісій і Горгій. Ко-ракс першим поділив ораторську промову на частини: вступ, пропозиція, виклад, доказ, боротьба, завершення. Учень Коракса Лісій (близько 445-380 р. до н.е.) слухав курс риторики у відомих софістів. Усього йому приписувалося в античності до 400 промов, але до нас дійшло тільки 34, причому не всі з них автентичні. Лісій заклав основи жанру судової промови, створивши своєрідний еталон стилю, композиції і самої аргументації — наступні покоління ораторів багато в чому його наслідували. Головна особливість промов Лісія — вдале створення образу клієнта, його психологічної, моральної, інтелектуальної характеристик. Головним способом викладання риторики Лісій вважав завчення напам’ять показових промов судових ораторів.

Зі школи Лісія вийшов Горгій із сицілийского міста Леонтини. У 427 р. до н.е. він прибув до Афін, і його влучні промови привернули загальну увагу. Традиція зберегла дещо з творчої спадщини Горгія. Відома, наприклад, порада оратору: “Серйозні доводи спростовуй жартом, жарти — серйозністю”. Стіни Афін, за Горгієм, були зведені силою промов Фемістокла — афінського державного діяча і полководця. Ораторське мистецтво Горгія містило чимало нововведень: симетрично побудовані фрази, пропозиції з однаковими закінченнями, метафори, порівняння, ритмічне членування промови і навіть рими наближали його промову до поезії. Горгій був одним із перших ораторів нового типу — не тільки практиком, але й теоретиком красномовства. “Промова, — стверджував Горгій, — переконуючи, обманює душу”. Промову він розглядав як “чаклунство”, “заклинання”, що “зачаровує” слухача. Найважливішим засобом зачарування служить для Горгія стиль промови, у якому він дійсно намагається звести ряд прийомів фольклорного заклинання в художній принцип.

Зі школи Горгія вийшов Ісократ (бл. 436-338 pp. до н.е.), що посідав особливе місце серед афінських логографов. У 392 р. до н.е. він відкриває в Афінах школу красномовства, де викладає сам майже 40 років. По суті, це був перший університет, де крім красномовства вивчалися правознавство, політика, філософія, мистецтво. Риторика за Ісократом — найважливіша загальноосвітня дисципліна, що вивчає основи моралі і державної мудрості; вона не тільки містить в собі теорію стилю та ораторської промови, але й уводить у сутність тих питань, про котрі переважно говорять оратори. Ісократ — майстер святкового, урочистого красномовства. Він розробив техніку доказів та оформлення їх у вигляді струнких, ритмічно побудованих періодів, прикрашених великою кількістю образів. Старанно готував логограф кожну свою промову. Над деякими з них він працював роками. “Панафінейську промову” Ісократ написав за 3 роки, а “Панегірик” — вершина ісократівської творчої майстерності — виношувався 10 років!

Найвидатнішим оратором Давньої Греції був Демосфен (384-322 pp. до н.е.). Він походив із заможної сім’ї. Дуже рано Демосфен осиротів, майно його потрапило до рук опікунів, які виявилися нечесними людьми. Самостійне життя Демосфен почав із процесу, в якому виступав проти розкрадачів. Не відразу Демосфен став справжнім оратором. Змолоду він був недорікуватим. Перша його політична промова закінчилася дуже сумно. Коли він, людина маленька на зріст, зі слабким голосом, уперше виступив, то промова не справила на слухачів ніякого враження: афіняни навіть не дали закінчити йому виступ. Демосфен мав істотні фізичні вади: слабкий голос, погану дикцію, хекання, нервове посмикування плеча. Існує притча, як за порадою свого друга — відомого грецького актора Сатира Демосфен почав щоденну роботу, спрямовану на подолання своїх фізичних вад. Щоб навчитися говорити розбірливо і голосно, він оселився у печері на березі моря, поголив собі півголови, щоб не повертатися до людей, поки не відросте волосся, і тут тренувався у красномовстві. Демосфен набивав рота камінцями, щоб сильніше рухався язик. Він говорив на березі моря, намагаючись перекричати гуркіт прибою, говорив, йдучи вгору, щоб навчитися правильно дихати. Щоб позбутися посмикування плеча, він підвішував до стелі величезного списа так, щоб вістря торкалося тіла; як тільки він смикав плечем, спис боляче його колов.

У результаті Демосфен вийшов переможцем і довів до досконалості ораторську техніку. У літературній спадщині Демосфена (до нас дійшла 61 промова, але не всі, очевидно, є автентичними) саме політичні промови визначають його місце в історії грецького ораторського мистецтва. Вони дуже відрізняються від промов Ісократа. Так, наприклад, вступ у промовах Ісократа завжди розтягнутий; навпаки, оскільки промови Демосфена торкалися животрепетних питань й оратор повинен був відразу привернути увагу, вступ у його промовах здебільшого стислий та енергійний. Головною частиною промови Демосфена є розповідь — викладення суті справи. До сили слова Демосфен приєднував схвильовану жестикуляцію, якій надавав величезного значення щодо впливу на слухачів. Коли Демосфен і його головний суперник, оратор Есхін, зійшлися у суді на вирішальному процесі, то Демосфен одержав таку більшість голосів, а Есхін таку меншість, що останньому, згідно із законом довелося покинути Афіни і піти у вигнання. Він виїхав на острів Родос. Допитливі родосці попросили його повторити перед ними свою промову. Есхін повторив. Вражені родосці запитали: “Як же ти після такої чудової промови виявився у вигнанні?”. Есхін відповів: “Якби ви послухали Демосфена, ви б про це не питали”.

З кінцем грецької демократії політичне красномовство поступається місцем урочистому, панегіричному, а багатство художніх засобів вироджується у надмірну пишноту.

Посилання на основну публікацію