Культура новітнього часу

XX ст. – Новітній час в культурі. Для XX в. характерний постійний прогрес, він намітився у всіх сферах життя.

Ще один характерний для XX в. показник – постійне прагнення до об’єднання, інтернаціоналізації. Якщо раніше культура мала більш чіткі і певні національні кордони, виражені в культурних відмінностях між різними державами, то для новітнього часу ці кордони стали все менш і менш суворими і виразними. Головна причина такого міжнаціонального об’єднання – науково-технічна революція, яка дозволила налагодити більш тісний контакт між країнами. Звичайно ж це взаємопроникнення культур різних держав не завжди було спокійним і мирним. Варто згадати політичні конфлікти, що призводять до світових воєн та іншим протистоянь. І, якщо простежити за ходом історії, видно, що найбільш проблемні взаємини між державами були характерні для першої половини XX ст. Друга ж половина виявилася більш спокійною і безтурботною, в результаті чого і інтернаціоналізація йшла набагато швидше і прогресивніше.

Глобальні зміни в життя людей, пов’язані з переходом до нового виду суспільства – капіталістичного, а також величезний стрибок у розвитку наукових знань та інші фактори не могли не позначитися на культурі. Як реакція на ці зміни – поява нових культурних форм.

Для прикладу звернемося до живопису. З’явився ряд нових, дуже часто абсолютно оригінальних форм, таких як:

1) набізм (від французького nabis – “пороки” і від давньоєврейського наби – “пророк”);

2) фовізм (від французького fauve – “дикий”);

3) кубізм (від французького cubisme, від cube – “куб”).

Набізм виник в Парижі близько 1890 Його творцями були художники Моріс Дені (1870-1943), П’єр Боннар (1867-1947) та ін.

Набісти, відштовхуючись від модерну, з’єднали воєдино літературний символізм, музикальність ритмів і декоративну узагальненість форм.

З 1905 по 1907 проіснувало інша течія в живописі – фовізм. Воно, як і набізм, з’явилося у Франції під впливом таких живописців, як Анрі Матісс (1869-1954), Альберт Марке (1875-1947), Жорж Руо (1871-1958), Рауль Дюфі (1877-1953), Моріс де Вламінк (1876-1958). Для фовізму було характерно прагнення до емоційності в передачі художнього зображення, динамічність і колірна інтенсивність.

У першій чверті XX в у Франції починається розквіт кубізму, який пізніше з’явився і в інших країнах. Найбільш відомий його представник – Пабло Пікассо (1881-1973). У 1907 р він разом з французьким живописцем Жоржем Браком (1882-1963) створив напрямок, для якого було властиво висунення на перший план формальних експериментів, таких як об’ємні форми на площині, геометричні фігури (куля, куб, циліндр та ін.). Для кубізму характерний якийсь аналіз, т. Е. Розкладання складних форм на більш прості. Пікассо, використовуючи нейтральні тони, різноманітно комбінуючи геометричні форми, створює абсолютно радикальні твори мистецтва (“Королева Ізабо”, “Дама з віялом” (1909); “Портрет А. Воллара” (1910); “Дріада”, “фермерша “,” Три жінки “(1909-1910 рр.)).

Кубізм мав дві стадії розвитку:

1) аналітичну (1907-1909 рр.);

2) синтетичну (з 1913 р).

Синтетична стадія кубізму відрізняється від аналітичної більшою кольоровістю форм, плоским зображенням об’єктів.

Але Пікассо не стояв на місці, він постійно шукав нові форми для виразу. Внаслідок чого на початку 20-х р приходить до нового напрямку – сюрреалізму (“Метаморфози” (1930)).

Сюрреалізм (від французького surrealisme – “сверхреализм”) вибрав в якості джерела художніх образів сферу підсвідомого. Сюрреалісти використовували інстинкти, свої сновидіння і галюцинації.

На початковому етапі сюрреалізм служив як якесь відображення тієї абсурдної реальності, який представлявся післявоєнний світ. І якщо витягнути підсвідоме назовні, то, на думку художників, таким способом можна поліпшити світ. Найбільшою фігурою в світі сюрреалістичної живопису став іспанський живописець Сальвадор Далі (1904-1989). Його твори (“Поезія Америки” (1943 р), “Портрет Пікассо” (1947), “Мадонна порту Льїгат” (1949), “Сон, викликаний польотом бджоли навколо граната, за секунду до пробудження» (1944 м), “Атомна Леда” (1947) та ін.) відрізняються сміливістю, безмежною фантазією, віртуозністю у виконанні, а також безліччю протиріч і поєднанням, здавалося б, непоєднуваних речей і предметів.

Але сюрреалізм торкнувся і інших видів мистецтва (літератури, театру, кіно).

Якщо перехід в XX в. позначився на живопису, то на літературу помітного впливу він не надав. Літературне мистецтво продовжувало розвиватися, але без кардинальних змін.

Початок XX століття пов’язане з появою величезного числа талановитих письменників. У Франції варто виділити Марселя Пруста (1871-1922), АндреЖіда (1869-1951), Жоржа Бернаноса (1888-1948), Франсуа Моріака (1885-1970) та ін. На цей час припадає розквіт французького роману, який стає більш напруженим, несамовитим і відвертим.

В англійській і німецькій літературі намітилася тенденція слідування класичним традиціям. Прикладом можуть послужити твори англійського письменника-романіста Джон Голсуорсі (1867-1933), німецького письменника Томаса Манна (1875-1955).

Незважаючи на проходження класичним традиціям, в літературі XX в. дуже помітно вплив модернізму. Цей вплив простежується в романі Марселя Пруста “У пошуках втраченого часу”, творах австрійського письменника Франца Кафки (“Процес”, “Америка” та ін.), Ірландського письменника Джеймса Джойса (1882-1941) (“Дублінці”, “Улісс”, “Портрет митця замолоду”). Багато письменників у своїх творах користуються новим творчим принципом, характерним для західноєвропейської літератури початку XX ст., – “Потоком свідомості”. Вперше цей термін вжив американський філософ і психолог Вільям Джеймс у своїй книзі “Наукові основи психології” (1890). Під цим принципом розуміється передача процесів душевного життя, якийсь “внутрішній монолог”. Це змушує при прочитанні книги повірити в свою присутність в умовах, описуваних автором, сильніше співпереживати героям.

Друга світова війна позначилася не тільки на життя людей, а й на культурі. У філософії та літератури виділилося новий напрямок – екзистенціалізм (від позднелат. Exsistentia – “існування”). Основна тема екзистенціалізму – людське існування з його проявами (страхи, турботи, совість та ін.).

Екзистенціалізм має дві гілки:

1) релігійний екзистенціалізм (німецький філософ Карл Ясперс, французький філософ і драматург Габріель Оноре Марсель та ін.);

2) атеїстичний екзистенціалізм (французький письменник Жан Поль Сартр, французький письменник і мислитель Альберт Камю).

Напевно, одне з найбільш значущих подій в історії культури XX в. – Поява нового (“сьомого”) виду мистецтва, кінематографа. На початковому етапі це було німе кіно, але в 1927 р кіно стає звуковим. Кіномистецтво не можна розглядати як окремий вид мистецтва, адже воно є синтезом літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва та ін. На початковому етапі свого існування кіно асоціюється з такими іменами, як Рене Клер, Жан Ренуар, Жан Кокто і Марсель Карне. Ці видатні французькі режисери зробили кінематограф незалежним.

Кіно післявоєнного періоду – це насамперед фільми Жан Люка Годара, Франсуа Трюффо, Роберто Росселіні, Луїса Бунюеля, Фредеріко Фелліні та ін.

Перші два десятиліття після закінчення Другої світової війни лідирує проблемне кіно “нової хвилі”. На зміну йому приходить розквіт комедії. З’являються фантастичні фільми, мелодрами, пригоди, бойовики та багато інших жанри. Величезну роль у кіномистецтві відіграють США. Особливе значення має Голівуд. Саме тут до 50-х рр. перебувала основна частина американської кінопромисловості. В американському кіно з’являється новий національний жанр – вестерн. Поступово США стають лідерами в кіномистецтві. Тут з’являється найбільша кількість фільмів і кінозірок. Голлівуд стає зачинателем американської естетики і стандартів масової культури в США, вплив якої на весь інший величезне.

Посилання на основну публікацію