Культура 19-го століття

Початок XIX в. характеризується великими змінами в суспільно-політичному житті. У багатьох країнах спалахують буржуазні революції. Люди прагнуть позбутися політичного гніту і всякої несправедливості.

Крім змін в структурі суспільства, перетворення торкнулися і наукової сторони життя. Спостерігаються перші ознаки індустріального суспільства. Це пов’язано насамперед з промисловою революцією, науковими відкриттями і т. П.

Ось лише деякі вчені, що зробили помітний вплив на розвиток науки: німецький натураліст і лікар, який сформулював закон збереження енергії, Юліус Роберт Майєр (1814-1878); експериментально довів закон збереження енергії англійський фізик Джеймс Прескотт Джоуль (1814-1878); творець термодинамічної теорії хімічних процесів, теорії вихрового руху рідини і аномальної дисперсії, німецький вчений Герман Людвіг Фердинанд Гел’мгольц (1821 1894). Величезних результатів досягла біологія, завдяки таким німецьким вченим, як Теодор Шванн (1810-1882) (“Мікроскопічні дослідження про відповідність у структурі і зростанні тварин і рослин” (1839)) і Матіас Якоб Шлейден (1804-1881). Разом вони створили клітинну теорію. Грандіозне еволюційне вчення впровадив у біологію англійський натураліст Чарльз Роберт Дарвін (1809-1882). Його головна праця – “Походження видів шляхом природного відбору” (1859 р).

Фізика XIX в. змогла подолати кордони і перейти в область мікросвіту і в світ великих швидкостей. В першу чергу це заслуга двох найвидатніших умів XIX століття: німецького фізика-теоретика, засновника сучасної фізики, творця теорії відносності Альберта Ейнштейна (1879-1955) і німецького фізика, основоположника квантової теорії Макса Планка (1857-1947).

У мистецтві XIX в. продовжували розвиватися два основні стилі: класицизм і романтизм.

Класицизм почав сформіровиваться ще в XVII в. Для нього було характерне повернення до досягнень античного світу.

Основними принципами класицизму були філософський раціоналізм, розумність, закономірність, облагороджена краса. Важлива роль відводилася вихованню. При цьому громадська ставилося вище особистого. Герої класицизму боролися зі своїми пристрастями на благо суспільства, боргу і т. П.

У літературі класицизм відбився в творах таких майстрів, як німецький поет, драматург Йоганн Фрідріх Шиллер (1759-1805) (“Марія Стюарт”, “Орлеанська діва”, “Вільгельм Телль” та ін.), Французький поет і драматург Марі Жозеф Шеньє (1764-1811) (“Карл IX, або Урок королям”, “Кай Гракх” та ін.), його брат, поет і драматург Андре Марі Шеньє (1762-1794) (цикл “Ямби”).

Класицизм в живописі пов’язаний насамперед з французьким живописцем Жаком Луї Давидом (1748-1825). Перейнявши античний приклад, він створив справжні шедеври живопису класицизму: “Клятва Гораціїв” (1784), “Смерть Марата” (1793), “сабінянки” (1799), “Андромаха біля ліжка Гектора” (1783 ), портрети “Лікар А. Леруа” (1783), “зеленщіци”, “Старий у чорному капелюсі” та ін.

Учнем Ж.-Л. Давида був прекрасний портретист, французький художник Жан Огютс Енгр (1780-1867) (“Портрет художника” (бл. 1800), “Портрет Бертена” (1832), “Мадам ДеВосом” (1807)).

Музичне мистецтво класицизму у зв’язку з Великою французькою революцією придбало декілька нових форм. Насамперед це пов’язано з появою нових ідеалів, прагненням до масовості. Виникнення нового музичного жанру “опера порятунку” було можливо завдяки двом композиторам цієї епохи: Франсуа Жозефу Госсеку (1734-1829) (опера “Тріумф Республіки, або Табір при ГРАНПРОМ”, 1793) і Етьєну Мегюля (пісні для революційних свят, опери “Стратоніка” (1792 р), “Йосип” (1807) та ін.).

Розчарування у революції, соціальні катаклізми призвели до зміни ідеалів. Відраза до буржуазного ладу з його раціоналізмом і просвітою призвели до того, що класицизм почав себе зживати. На зміну йому прийшло новий напрямок – романтизм. Романтики стали відмовлятися від об’єктивності на користь суб’єктивного творчої уяви.

Серед письменників романтизму варто виділити Жана Поля (1763-1825), засновника романтичної етики, автора романів “Геспер”, “Зібенкез” та ін., А також романтика, блискучого німецького письменника Ернста Теодора Гофмана (1776-1822) (“Еліксир диявола” , “Золотий горщик”, “Володар бліх”, “Маленький Цахес”, “Ундіна”, “Записки кота Мурра” та ін.).

Вершиною англійського романтизму став лірик Джордж Ноель Гордон Байрон (1766-1824). Для його творів характерний протест. Головний герой, бунтар і індивідуаліст, прагне до свободи, часто песимістичний. Найбільш відомі його твори: поеми “Паломництво Чайльд Гарольда”, “Манфред”, “Каїн”, східні поеми “Лара”, “Корсар”, “Гяур” та ін.

У XIX ст. у Франції став виділятися прогресивний романтизм. До його послідовникам відносяться письменники Віктор Гюго (1802-1885) (“Собор Паризької Богоматері”, “Людина, яка сміється”, “Знедолені” і ін.) І Жорж: Санд (1804-1876) (“Індіана”, “Валентина” , “Гріх пана Антуана”, “Консуето”, “Орас” идр.).

Серед композиторів-романтиків особливе місце займають Ф. Шуберт, К. М. Вебер, Р. Вагнер, Г. Берліоз, Н. Паганіні, Ф. Шопен, Ф. Ліст.

Австрійський композитор Франц Шуберт (1797-1828) є творцем романтичних пісень і балад, йому належать кілька вокальних циклів, симфоній, ансамблів. Його по праву називають найбільшим представником раннього романтизму.

Основоположником німецької романтичної опери є композитор і диригент, а також музичний критик Карл Марія фон Вебер. Він написав десять блискучих опер, серед них “Чарівний стрілець” (1821), “Евріанта” (1823), “Оберон” (1826).

Нововведення в оперу привніс інший німецький композитор і диригент Ріхард Вагнер (1813-1883). У своїх операх (“Рієнцо” (1840), “Летючий голландець” (1841), “Трістан та Ізольда” (1859 р), “Парсифаль” (1882 р) та ін.) Він до музичної основі додав поетично-філософський зміст.

Новатором в музичній справі був і французький композитор-романтик, а також і диригент Гектор Берліоз (1803-1869) – творець романтичної програмної симфонії.

Говорячи про романтизм в музиці, не можна не згадати про великого польського композитора і піаніста Фредеріка Шопена (1810-1849). Його любов до батьківщини дуже сильно відбилася на його творах. Вони мають національний відтінок, фольклорний відбиток. Ф. Шопену належать 2 концерти, 3 сонати, балади, скерцо, ноктюрни та етюди, а також інші твори для фортепіано.

Романтизм відобразився і на образотворчому мистецтві.

У Франції романтизм пов’язаний насамперед з живописцем Теодором Жеріко (1791-1824). Його твори відрізняються драматичною напругою, психологізмом. Головне, що Т. Жеріко знаходить свої сюжети в буденному житті, використовує побутові сцени. Найбільш відомі його роботи: “Пліт Медузи” (1818-1819), “Дербі в Епсомі” (1821).

Ще один живописець-романтик – співвітчизник Т. Жеріко ЕженДелакруа (1798-1863), твори пройняті духом волелюбності, напругою, схвильованістю (“Сирота на кладовищі”, “Смерть Сарданапала”, “Греція, вмираюча на руїнах Миссолунги”, “Різанина на Хіосі “,” Свобода на барикадах “). Вплив Делакруа на наступні покоління величезне.

Але і романтизм не опинився вічним. Настав час, коли він повністю себе вичерпав. Тоді йому на зміну прийшло нове напрям мистецтва – реалізм. Він почав сформіровиваться в тридцяті роки XIX століття. А вже до середини сторіччя стає чільним напрямком у мистецтві Нового часу. Для нього характерна передача правди життя.

У літературі реалізм досяг свого піку у творчості французького письменника Опорі де Бальзака (1799-1850). Основне його твір – епопея “Людська комедія”, що складається з 90 романів та оповідань. У своїх творах О. Бальзак малює реалістичні картини, відображаючи в них суспільні звичаї і протиріччя.

Інший письменник-реаліст, француз Проспер Меріме (1803-1870) по праву вважається майстром новели. Його твори (“Кармен”, “Коломба”, “Хроніка царювання Карла IX” та ін.) Витончені, лаконічні, володіють відточеною формою.

Найбільшим реалістом в Англії вважається письменник Чарльз Діккенс (1812-1870), родоначальником нового напряму – критичного реалізму. Описуючи різні верстви англійського суспільства, він висміює його вади і недоліки.

У музичному мистецтві для реалізму характерна поява нового напрямку – веризму. Його представниками є італійські композитори, основоположники веризму в опері Руджеро Леонкавалло (1857-1919), П’єро Масканьї (1863-1945). Помітно розширив рамки оперного веризму інший італійський композитор Джакомо Пуччіні (1858-1924). Йому належать такі опери, як “Тоска”, “Турандот”, “Мадам Батерфляй”, “Манон Леско”, “Богема”, “Дівчина із Заходу”, “Чіо-Чіо-сан”.

Після революції зміцнив своє становище реалізм в образотворчому мистецтві. Одним з геніальних художників-реалістів вважається Франсиско Хосе де Гойя (1746-1828). Його твори пронизує тема волелюбності. Вони відрізняються насиченістю, пристрасністю, яскравою емоційністю. Прикладом тому служать такі його твори, як “Капрічос”, “Бій биків”, “Сатурн пожирає одного зі своїх дітей”, “Паніка (Колос)”. Дуже часто картини Гойї пройняті національним духом, незважаючи на свою неповторність.

До кінця XIX в. починають складатися нові напрямки в мистецтві:

1) символізм;

2) натуралізм;

3) імпресіонізм.

Для символізму характерна передача образів з використанням різних символів. У літературі яскравими представниками символізму є французькі поети Артюр Рембо (1854-1891), Стефан Малларме (1842-1898).

Символістом в живописі можна назвати англійської рисувальника Обрі Вінсента Бердслі (1872-1898) (“Печера Сплін”, 1895-1896, “Туалет Саломеї”, 1893, “Лісістрата”, 1896).

Для натуралізму була характерна об’єктивна передача реальності, причому науковому предпочиталось художнє сприйняття.

Прихильником натуралізму в літературі був французький письменник Еміль Золя (1840-1902). Основне його твір, присвячений життю однієї сім’ї, – “Ругон-Маккари”, написане в період з 1871 по 1893, що складається з двадцяти томів. У своїй книзі “Експериментальний роман” (1880 р), виступив як прихильник натуралізму в мистецтві.

У передачі скороминущих вражень, змін у реальному світі великих успіхів досягли імпресіоністи. З’явився імпресіонізм у Франції в творіннях таких живописців, як Едуард Моне (1832-1883) (“Сніданок на траві”, “Бар Фолі-Бержер”, “Морський пейзаж”, “На лавці”) і П’єр Огюст Ренуар (1841-1919) (“Бал в Мулен де ла галет”, “Околиці Ментона”, “Дівчина, яка грає на гітарі”).

Провівши аналіз культури Нового часу, ми побачили, наскільки вона різноманітна за своїм стилях і жанрах. Дуже часто під впливом зовнішніх чинників, таких як політичні та соціальні зміни, форми і методи мистецтва мінялися прямо на очах.

Найбільше значення для наступних поколінь мало що склалося в XIX в. реалістичний напрямок у мистецтві.

Посилання на основну публікацію