Концепція А.Д. Тойнбі

Багатотомну працю англійського історика і соціолога А.Д.Тойнбі (1889-1975) можна вважати одним з яскравих зразків соціологічного підходу вивчення динамічних процесів розвитку цивілізацій, яких, за попередніми підрахунками автора “Дослідження історії” (видання у 12 томах, 1934-1961), нараховується 21. Пізніше Тойнбі виділяє ще п’ять, додаючи їх до вже описаних. Попередній список включає шумерську, хетську, єгипетську, вавилонську, си-найську, давньокитайську, мінойську, індійську, сирійську (цивілізація семітських народів Близького Сходу), андську, мексиканську, юкатанську, цивілізацію Майя, еллінську (тобто греко-римську), дві далекосхідні, арабську, іранську, західноєвропейську, візантійську православно-християнську і російську православну. На відміну від романтиків, Тойнбі в основу дослідження поклав не національне, а соціальне. Цивілізації з’являються, проходять етапи росту, надлому і, зрештою, починають розпадатися.

Виникає питання — що спонукає до появи у досить об’ємному списку англійського автора чергової цивілізації? Це поклик життя, що є основою зародження будь-якої спільноти. Однак поява цивілізації зумовлена наявністю двох чинників: придатного для подальшого росту середовища і “творчої еліти”, що здатна зорганізувати інертну більшість . Середовище має бути сприятливе для життя, але й не без переборюваних перешкод, що виникають з необхідністю організуватися, зібратися з силами, повірити у майбутнє, що є завданням еліти.

Кволість розвитку полінезійської цивілізації пояснюється сприятливими умовами проживання, що, первинно задовольняючи основні життєві потреби населення, в результаті гальмували її нормальний розвиток. Конкретика історичних фактів дає приклад поразки Ганнібала у його боротьбі з Римом. Окупована ним Капуя, багата на дари і розкоші, сприяла деморалізації армії, розкладаючи її зсередини. Однак і постійна напружена боротьба людини за виживання в умовах частої посухи, сильних вітрів, злив або пекучих морозів у ще не зміцнілої цивілізації забирає багато життєвих сил, яких у результаті не вистачає на цивілізаційний прорив. Цивілізація ескімосів у постійній боротьбі з природними силами ніби застигла у своєму розвитку, не маючи життєвої наснаги йти вперед. Окрім згаданих полінезійської та ескімоської цивілізацій, на думку А.Тойнбі, до “застиглих” належать ще три: кочова, спартанська та отаманська.

Ні географічний чинник з кліматичними, топографічними особливостями, ні етнічний, расовий (залежність особливостей розвитку цивілізацій від приналежності людини до однієї з чотирьох наявних рас), за концепцією Тойнбі, вирішальної ролі у становленні цивілізації не відіграють. Найдавніші цивілізації з відомих нам (Китаю та Єгипту) сформувалися на берегах річок: перша — Янцзи, друга — Нілу, однак це не дозволяє вважати їх бодай подібними одна до одної. Цивілізації, що з’явилися на гористій місцевості Анд і Тибету, досить різняться за етнографічними ознаками, належать до різних мовних груп. Вижити і сформуватися цивілізаціям допомагає орієнтація суспільного життя на акумулювальну сублімацію цінностей.

Лише за наявності потягу до духовного сходження, переосмислення ціннісних орієнтирів від примітивних фетишизму та анімізму до більш досконалих форм, у релігійному осмисленні Сущого, виникають підстави говорити про подальшу життєздатність цивілізацій. Особливе місце тут посідає релігія.

На відміну від О.Шпенглера, англійський дослідник у коловороті цивілізацій бачить більше оптимізму, аніж його попередник. Незважаючи на фатальну приреченість кожної цивілізації, майбутнє людства бачиться Тойнбі у перетворенні, у творчій теодицеї, через утвердження єдиної релігії майбутнього.

Шлях до суперцивілізації царства Божого пролягає через неминуче згасання локальних цивілізацій. З перерахованих 26 лише 10 залишаються живими. З них кочова і полінезійська вже на смертному ложі, а більшість інших, потрапивши під вплив західної цивілізації, вступили у фазу надлому і розпаду.

Смерть цивілізації обумовлена її власною неспроможністю знаходити відповіді на запитання, що ставить життя. Якщо фаза росту визначається подоланням буденних проблем шляхом добору правильних відповідей, то в передсмертний час у результаті дезинтеграції (втрати суспільством соціальної єдності) або ж надлому творчої сили меншості (знищення творчої інтелігенції, створення умов, сприятливих для її занепаду тощо) і небажання більшості наслідувати обране кінець буде неминучим. На цивілізацію чекає смерть або ж, у кращому випадку, “скам’яніння”, перетворення живого тіла цивілізації на мумію, своєрідний музейний експонат.

З появою перших томів “Дослідження історії” з’явилися і перші рецензії, більшість з яких викликала досить критичний настрій як серед істориків, так і соціологів. Частина з них не була позбавлена упередженості, уїдливості на адресу “власного порівняльного методу Тойнбі”, де те, що в роботі “гідне схвалення, не являє для нас нічого особливо нового. А що у (ній) і є нового, не становить особливої цінності”1.

Якщо в істориків критичні зауваження спрямовані на еклектичність, суб’єктивізм оцінки історичних подій і явищ, нечіткість визначення цивілізації у її характеристиках та методології дослідження, то в соціологів вони зосереджені на ядрі концепції — філософії історії. В основу історичного дослідження А.Тойнбі покладено цивілізацію, однак визнання цивілізації як цілісної системи, елементи якої пов’язані між собою і взаємозалежні як органи живого організму, призводить до підміни конгломератів культури (механічного об’єднання різнорідних явищ) системою. Незрозуміло, на яких підставах (відкидаючи географічні, антропологічні, технологічні чинники) англійський дослідник об’єднує римлян з греками і виділяє в окрему цивілізацію, хоча й надламаною, спартанську. Відсутність виразного критерію відбору складових цивілізації та її самої посилюється визнанням неприйнятної для історика і соціолога моделі розвитку цивілізацій (народження — розвиток — занепад, що веде до смерті, за аналогією до росту живого) як єдино можливої.

 

Посилання на основну публікацію