Історичні етапи осмислення поняття “культура”

Антична доба. Для того щоб виділити силу, що протистоїть варварству, греки вживали слово “пайдейя”, яка й ототожнювалася з культурою. Водночас пай-дейею називали і єдину навчально-педагогічну систему греко-римського світу, що була основана на ідеї гармонійного поєднання фізичного і духовного аспектів розвитку людини. За тлумаченням М.Гайдегера, греки визнавали можливість духовного переродження людини, яке, попри все, не зводилося лише до виховання та освіченості, але ґрунтувалося на них. Пайдейя формує нову, перероджену філософським словом людину, що з подивом, віднайшовши у собі сили, відкрила нові грані буття, отримала новий духовний досвід. “Пайдейя означає звернення усієї людини у сенсі призвичаюваного перенесення з кола найближчих речей, з якими вона зіштовхується, в іншу область, де суще існує саме по собі. Це перенесення можливе завдяки тому, що все попередньо відкрите людині, і той спосіб, яким стало воно їй відоме, стає іншим”2 . Невипадково, що освітньо-виховна програма греко-римського світу складалася з трьох частин. Вона включала:

— орфографію, граматику;

— риторику, право;

— філософію, що, у свою чергу, включала фізику, етику, діалектику.

Поліс постійно дбав про виховання свого громадянина, який би добре знався на законах, був здатний оцінити красу і велич істини. Епоха Середньовіччя. З появою християнства грецька пайдейя стала “провідником пайдейї Христа”3. Уже апостол Павло, дискутуючи з епікурійця-ми та стоїками, проповідував християнство і, раціоналістично аргументуючи його, спирався на сократівську методологію. Він був одним із перших, хто вказав на майбутню точку перетину християнської ідеї та зародженої в язичницькому світі філософії, що в переосмисленні стане ядром християнського богослов’я.

“Мужі афінські! — промовляв в ареопазі першоаггостол, єврей за походженням, римлянин за громадянством, грек за стилем мислення — із цього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертовника, що на ньому написано: “Незнаному Богові”. Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую Вам” (17, 22-23).

Пізніше Климент Олександрійський у “Строматах” скаже про апостольську промову як про свідчення богообраності грецької філософії, що стала шляхом раціонального осмислення Божого слова і викристалізувалася в християнських догмах семи Соборів. “Єдиний і істинний Бог еллінам був відомий по-язичниць-кому, євреям по-єврейському. Але нам — новим, духовним чином. Цей самий Бог… дав еллінам філософію…” (Стромати VI, 7-42,1).

Не менш цікавою є для нас інша робота Климента Олександрійського — “Педагог”, що демонструє факт трансформації елліністичного світогляду на християнський. Антична пайдейя як ідеал переосмислюється і стає засобом християнського життя. Сутність “Пайдейї Христа” потребує і нового витлумачення слова “педагог”. Якщо язичники-греки “педагогом” називали раба, що супроводжував хлопчика по дорозі до школи, то через боговтілення у християнському світі педагогом називатимуть того, хто сам був розіп’ятий, подібно до раба, і воскрес, “смертю смерть поправ”. Слово, ставши плоттю, скеровує на шлях уподібнення Слову — Божественному Логосу. Звідси поява у середньовічному лексиконі слова “преподобний”. За часи життя і діяльності Афанасія Великого (293-373 pp.) і кападокійців (св. Василя Кесарійського (330-373 pp.), св. Григорія Назіанзіна (330-390 pp.), св. Григорія Ниського (332-395 pp.)) ця ідея стала основою “Символу віри”. Істинне преображения людини можливе лише через Христа і у Христі. Таке розуміння культури в сучасних дослідженнях отримало назву провіденційного і теологічного.

“Шлях Христовий” стає центральною темою роздумів Середньовіччя. Таємниця шостого дня творення, призначення людини і праведність її життєвого шляху спонукають до появи як “Сповіді” Аврелія Августина (354-430 pp.), так і праці Григорія Ниського “Про улаштування людини”. Вислів: “Не знати Писання — не знати Христа”, як вважається, належав Іероніму Стриденському (342-420 pp.). А лікар у світському житті, євангеліст Лука єдиноістинним цілителем людських душ визнає Христа, бо ж “коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе і хай візьме свого хреста та за Мною йде. Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже” (9, 23-24).

Основою філософії культури Аврелія Августина стала ідея співіснування “двох градів” або “двох держав” — “граду божественного” (civitas Dei) і “граду земного” (civitas terrena). Перший, “град божественний”, — є світом праведників, що живуть “по Духу”. То є світ істинних християн та духовних сил вірних Господу, як то ангели. Другий — є світом грішників, що живуть “по плоті”. Ці два світи, від Адама і до Страшного Суду, живуть у постійній ворожнечі, яка і складає основу світового історичного процесу. Культура, як результат діяльності людини, що являє себе у “граді земному” лише шляхом “стяжания Благодаті” є явищем історичним і тому тимчасова на відміну від “граду божественного”, що перебуває у вічності. Усю історію Аврелій Августин поділив на сім етапів, або ж віків: перший — від Адама до потопа, другий — від потопу до Авраама, третій — від Авраама до Давида, четвертий — від Давида до переселення у Вавилон, п’ятий — від переселення до Різдва Христового, шостий — Від Різдва Христового і триває на цей час і, нарешті сьомий — майбутній вік, як вік з апо-каліптичним присмаком (XXII, ЗО).

Ренесансне тлумачення поняття культури. Зі зміною життєвих орієнтацій у добу Відродження відбувається і переосмислення розуміння сутності культури. Культ власного “Я”, навіяний античністю, яка сама стає культом поклоніння, виношує тезу самотворення, ідею людини-творця. Вона, в інтерпретації представника Ренесансу, як “творіння невизначеного задуму” у Божих настановах отримала право постати в центрі світобудови вільною істотою, що здатна пізнавати світ і насолоджуватися його красою. “Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний майстер, сформував себе в образі, якому віддаси перевагу. Ти можеш переродитися у нижчі, нерозумні істоти, але можеш переродитися за велінням своєї душі у вищі, божі”1. У пошуках гармонії між тілом і духом, природою і творінням рук людських, розумом і почуттями утверджується ідея “священного миру”, за яким “діалектика заспокоїть розум”, “природна філософія угамує суперечки і боротьбу думок”, а “теологія вкаже нам шлях до миру та поведе як провідник”(9, 253). Не відкидаючи ідеї месіанства Сина Божого Ісуса Христа, ренесансне віровчення у зверненні до античного платонізму переосмислюється, ґрунтуючись на бажанні “нікому не присягаючись на вірність, пройти шляхами усіх учителів філософії, усе дослідити, вивчити усі школи” (9, 259). В особах М.Фічино, Піко дела Мірандола, Еразма Роттердамського культура західноєвропейського Ренесансу виявляє зацікавленість темою створення “всесвітньої релігії” у сенсі пантеїстичного розуміння абстрактного бога, звернення до “нового засобу філософствування за допомогою числа”, до греко-перської магії, відомої у колі гуманістів як іще один шлях до “тлумачення і пошани бога”. Тому в основу ренесансної антропології покладено:

— ідею пріоритетності духовного початку, закладеного у людині творцем, над земним, який здатний піднести її до божого;

— принцип самопізнання як саморозкриття людиною свого духовного світу. Цей принцип можна виразити словами Еразма Ротердамського, що перефразував добре відомий з античних часів вислів, який звучить так: “Нічого не знає той, хто про себе нічого не знає”. І ось, відкидаючи вимогу піднесення земного творіння над гріхом у спасінні душі, ренесансний світогляд орієнтує на мрію збудувати Небо на Землі. Віднині тілесна краса освячується і стає джерелом натхнення. Так культура набуває гуманістичного характеру і визнається у самоутвердженні людського генія, власного стилю життя, стилю мислення.

Друга половина XVI століття приносить у Європу розчарування. Велика мрія перетворилася на утопію. Підсумком минулих століть стануть слова великого французького скептика Мішеля Монтеня (1533-1592): “Ми усі позбавлені цінності і складаємося з окремих шматочків, кожен з яких у кожний конкретний момент відіграє свою роль”. З часом на життєвій сцені Ренесанс, відігравши свою роль, поступається місцем добі “Культу розуму”.

Розуміння культури мислителями Нової Доби. Проголошене ще Ф.Беконом (1561-1626) “знання як сила” репрезентує Нову Добу, квінтесенцією якої стає афоризм “Я мислю, отже я існую”. Цей вислів належав перу колишнього вільнонайманого офіцера французької армії у Нідерландах, філософа, визнаного батька новоєвропейського мислення, Рене Декарту (1596-1650). Він як учень колегії єзуїтського ордену Ла Флеш отримав чудову освіту, що включала не лише гуманітарний блок (вивчення стародавніх мов, філософського доробку античних мислителів), але й математичний (геометрія, арифметика, навігація тощо). Його критичний раціоналізм у пошуках нового методу теорії пізнання орієнтується на чіткість математичних аксіом.

Р.Декарт вважав, що чуттєве сприйняття світу, сповнене протиріч і оманли-вості, не може стати основою метафізики достовірності. Чотирикутна башта на відстані здається округлою, а опущений у стакан з водою олівець здається зламаним. Навіть математичні істини нерідко сприяють утвердженню хибності поглядів. Тому єдине, що виявляється безсумнівним, — це сам факт сумніву. Якщо людина сумнівається, вважає автор роботи “Міркування про метод”, вона вже мислить. Так, шлях пізнання “книги природи” пролягає через індивідуальну самосвідомість. Звідси випливає, що людська свідомість являє собою дещо кардинально відмінне від зовнішнього світу, а сама людина є вмістилищем двох субстанцій — матеріальної, тобто тіла, і духовної, мислячої субстанції, тобто розуму.

Появою світу, як і можливістю його пізнання, людина має завдячувати Пер-шотворцеві. Інша річ, що, за Декартом, функція Бога окреслюється лише двома діями: по-перше, це створення матерії і, по-друге — надання першоімпульсу її руху (в чому відчувається коперниківський вплив). Філософ розмірковував так: отримавши імпульс, частинки матерії стають здатними передавати рух іншим частинкам. За законами механіки відбувається процес перерозподілу руху, що поширюється і на вчення про живий організм, “бо ж закони Механіки тотожні законам Природи”. Доволі показово, що систему кровообігу він називає “фабрикою серця”. Сама ж людина визнається ще недостатньо вивченим складним механізмом, що приховує у собі чимало нерозгаданих таємниць. Тому, роздумуючи над благами людськими, на медичну науку Декарт покладав великі надії. До речі, медицину він вивчав в університеті міста Пуатьє у 1615-1616 pp., переконавшись, що “… все відоме у ній ніщо порівняно з тим, що ще маємо дізнатися, і ще можна було б урятуватися від багатьох хвороб як тіла, так і духу, а можливо, навіть від старечих слабкостей, якби ми мали достатньо знань про їх причини і про ті ліки, якими забезпечила нас природа”1 .

Ідея автоматизму дії живого організму Декарта не була забута і знайшла свій розвиток у роботі Ж.О. де Ламетрі (1709-1751) “Людина-машина”, що була надрукована у 1747 році. Вчення про дедуктивний метод і досвідне знання були переосмисленні Б.Спінозою (1632-1677) та Г.В. Лейбніцем (1646-1716).

Навіть прискіпливий критик теорії “вродженних ідей” Дж.Локк (1632-1704) до дедукції та інтуїції Р.Декарта ставився прихильно. А епоха Просвітництва, орієнтуючись на “Cogito” (тобто “мислю”), створює власну модель культури, яка приверне до себе і нашу увагу.

Не маючи можливості зупинитися на творчому доробку всіх найбільш знаних представників епохи, ми зосередимося на поглядах тих, хто справив найбільший вплив на подальший розвиток філософсько-культурологічної думки.

Головною ідеєю, на реалізації якої наполягали представники Просвітництва, було визнання людського розуму. “Причина усіх бід і нещасть людей полягає у неуцтві. Перебороти своє сумне становище, вийти з нього люди зможуть лише через просвітництво, а ріст його нездоланний”1 — вважає представник французького просвітництва К.А. Гельвецій (1715-1771).

З того часу культура і культурність оголошуються здобутками розуму людського і збагачених знань про світ, а також про саму людину як частинку цього світу. Наступним кроком стає визнання уже явного протистояння культури цивілізованого суспільства (що сприяє розвиткові наук, мистецтв, ремесел) дикості первісних народів.

Після появи “Перських листів” Монтеск’є (1721) і “Філософських листів” Вольтера (1733) найбільш гучною подією у Європі стало видання “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”. Упродовж майже тридцяти років (1751-1780) головний редактор епохального видання ДДідро (1713-1784) разом з Ж.Л. Д’Аламбером спромоглися створити постійно діючий центр, що об’єднав навколо себе передусім французьке Просвітництво. Місцем зустрічі деякий час був будинок філософа-просвітника Гольбаха. За представниками просвітницького руху закріплюється ще одне ім’я – енциклопедисти.

Ідеї механістичного матеріалізму, відвертого атеїзму впливають на подальшу долю європейської культури. В одній з останніх так і не закінчених робіт Дідро “Елементи фізіології” закріплюється думка про саморозвиток природи, природне походження життя та еволюції, яка пізніше в роботі учня Канта, німецького просвітника Г.Гердера (1744-1803), доповнювалася визнанням історичного розвитку суспільства як продовження розвитку природи.

“Нема нічого менш конкретного, аніж слово “культура”, і нема нічого більш оманливого, як застосувати його до цілих віків і народів”, — констатує І. Гердер2. Тут же він ставить питання: чи сприяє культура утвердженню щастя людини? Позитивна відповідь випливає із розуміння сутності культури та її місця в організації світобудови, частиною якої є людина. У концепції німецького дослідника виділяються сім етапів розвитку усього сущого: 1. Організація матерії — тепла, води, світла, повітря, вогню, землі, всесвіту, електричних і магнітних сил.

2. Організація Землі за законами руху, різноманітні притягання і відштовхування.

3. Організація неживих речей — каміння, солі.

4. Організація рослин — коріння, листя, квітки.

5. Організація тварини — тіло, відчуття.

6. Людини — розсудок, розум.

7. Світова душа — все”1.

Однак “…мертва матерія, усі породи живих істот … з дня творення залишилися тим, чим були; людину ж Бог зробив богом на землі, заклавши в неї принцип самостійної діяльності”… при цьому урахувавши … “внутрішні і зовнішні потреби природи людини”2. Із цього положення випливає теза, орієнтована на утвердження прогресивності розвитку суспільства. Людина у змозі і повинна змінювати як себе, так і навколишній світ. Орієнтуючись на принцип “божого закону природи”, філософ був упевнений, що людство є таким, яким воно “хотіло б і в силах було б бути”.

За часів Гердера уявлення про “людину природну” доповнюється визнанням сутності людини як “істоти творчої”. Синонімом творчої людини стає слово “культурність”. Мова визнається засобом у побудові гуманного суспільства, оскільки “будь-який розум, будь-яке мистецтво людини починається з мови”3, а метою стає культура, що ототожнюється з просвітництвом як світлом людського розуму.

Так, у розвитку європейської думки відбувався антропологічний переворот. Свій внесок у нього зробив і І.Кант (1724-1804). Увесь творчий доробок цього німецького філософа поділяють на кілька періодів, останній із яких отримав назву критичного. Саме в цей час з’являються три найбільш вагомі праці, які складають основу кантівської системи трансцендентального ідеалізму, орієнтованого на людину як активного суб’єкта діяльності. Цей поворот в історії філософії увійшов до неї під назвою “коперниківський переворот”. Основні принципи і перспективи науки були розкриті Кантом у першій “Критиці чистого розуму” (1781). Другою з’являється “Критика практичного розуму” (1788), де розглядаються умови, природа і мета пізнання, що визначають основний принцип етики І. Канта — категоричний імператив, оснований на почутті обов’язку. Нарешті, у 1790 р. з’являється третя робота – “Критика здатності судження”, — що стала тим містком, який пов’язує дві попередні в єдине ціле. Орієнтація на кантівську метафізику дозволяє визнати людину суб’єктом пізнання у сформульованому Кантом питанні: “Що я можу знати?”, суб’єктом моральним, орієнтованим на свободу вчинку, що відповідає на питання: “Що маю я зробити?”, і людиною, яка здатна переживати почуття задоволення і незадоволення, що є рефлективною здатністю судження та окреслюється питанням: “На що я маю надіятися?”.

У той час на філософській ниві розгорталася дискусія навколо проблеми протистояння природи і культури, що отримала назву “другої природи” як штучний, створений людиною світ, який виникає у творчому процесі її перетворень.

Посилання на основну публікацію