Епоха Просвітництва

Поштовхом до переходу до епохи Просвітництва у всіх країнах стала відмова від феодального способу життя і перехід до більш демократичного строю.

У чому ж виявляється його демократичність? По-перше, культура Просвітництва призначена не для якогось вибраного шару суспільства, не для багатої його верхівки, а для всього народу.

Мета Просвітництва – зробити весь народ більш освіченим.

Ось чому значення епохи Просвітництва в цілому для всього культурного процесу в світі дуже велике. Завдяки йому помітно розширилися культурні рамки, які до цього охоплювали лише незначний прошарок суспільства. Саме завдяки такому поняттю, як Просвещение, визначення “культурний” і “освічений” могли ставитися до будь-якого людині, що прагне до збагачення свого внутрішнього світу, навіть якщо ця людина володів малими засобами.

Рівність – ось що привнесло Просвітництво в життя.

Якраз поняття рівності і стало ключовим для подальшого культурного розвитку. Той факт, що всі люди спочатку рівні між собою і мають однакові права на свій подальший розвиток як особистостей, і послужив основою для створення ідеалів епохи Просвітництва. Хто ж був ідеалом даної епохи, яку часто називають “століттям Розуму”? Звичайно ж людина, яку і відрізняє від тварини здатність розумно мислити. Саме він володіє не тільки фізичної, а й духовної міццю.

На думку багатьох мислителів, Просвітництво – це головний двигун суспільного прогресу.

Приміром, німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804) писав, що “Освіта – це вихід людини зі стану його неповноліття…”. А “неповноліття” ж “є нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого”. На думку І. Канта, в цьому неповноліття людина “знаходиться з власної вини”, виключно через “брак рішучості і мужності користуватися” самостійно власним розумом.

Це прагнення до самостійності, участі кожної людини в перебудові навколишнього світу за допомогою можливостей свого розуму і призвело до того, що кардинально змінилися релігійне уявлення і мислення народу. Одна з крайнощів цих змін – поява просвітителів-атеїстів, які заперечували релігійні уявлення та культи і всупереч цим уявленням понад усе ставили людини. Як наслідок – поява в епоху Просвітництва нової форми віри – деїзму.

Просвітителі-деїсти заперечували існування Бога як світового розуму, а також того, що саме він є першопричина світу. Тобто, на думку деїстів, Бог є творцем світу як якоїсь “машини”, якій він визначив закони її руху. Всяке подальше втручання Бога в пристрій цієї “машини” деистами відхиляється, тут на перший план виходить людина, яка і вносить свої корективи.

Варто відзначити, що епосі Освіти були властиві оптимістичні настрої, пов’язані з вірою в те, що людину можна змінити в кращу сторону. Недарма існувало ще одне визначення епохи Просвітництва як “золотого століття утопії”.

Ця утопія ставилася насамперед до зміни в політичному і соціальному підвалинах.

Гармонійне суспільство, що живе по розуму, з почуттям відповідальності за кожної окремої людини, – це і є ідеальний суспільний устрій просвітителів-утопістів. Але незважаючи на величезне бажання отримати таке суспільство, багато утопісти, наприклад Жан Жак Руссо (1712-1778), мало вірили в його можливість.

Феодальний лад поступився місцем новому буржуазному увазі економічних відносин. Але перехід цей був не дуже гладким. Йому передували не просто поступові прогресивні перетворення, а справжні перевороти, що торкнулися різних сторін людського життя.

Епоха Просвітництва, що почалася з останньої революції в Англії (1689), вмістила в себе згодом відразу три революції:

  • промислову в Англії;
  • політичну у Франції;
  • філософсько-естетичну у Німеччині.

Але Просвітництво позначилося не тільки на соціальному устрої суспільства, а й на культурному розвитку.

У філософії намітилося лідерство раціоналізму, який прийшов на зміну метафізиці. Тобто саме розум став шануватися основою пізнання і поведінки людей. Тільки за розумом визнавалося вирішальне слово, як у житті, так і в науці, і навіть в релігії.

Хоча епоха Просвітництва і охопила безліч країн, для кожної з них були характерні свої риси, пов’язані насамперед з національною самобутністю.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія.

Навіть церква тут йшла не всупереч Просвітництва, а приймаючи його цінності та ідеали. Перебудову суспільства після революції і громадянських воєн, зміцнення правової держави з його прагненням до рівності зробило Англію певним еталоном, до якого прагнули і інші держави.

Першим сформулював програму англійського Просвітництва, якої дотримувалися і у Франції, філософ Джон Локк (1632-1704). У своєму творі “Досвід про людське розуміння”, написаному в 1689, він виділив три основних права людини, які відносяться до “невідчужуваним правам”:

  • право людини на життя;
  • право людини на свободу;
  • право на власність.

Результат прийняття цих трьох прав Д. Локк бачив у “правовому рівність індивідів”.

Велике значення Д. Локк приписував людській праці. На його думку, саме праця і визначає, який власністю буде володіти людина.

Ідеї рівності дотримувався і інший англійський просвітитель, філософ Томас Гоббс (1588-1679). Він вірив у те, що всі люди рівні від природи, а нерівність є причина багатьох бід, таких як конфлікти, війни і т. Д. А щоб уникнути цих бід, вважав Т. Гоббс, кожній людині потрібно позбутися його егоїстичних пристрастей.

Але були мислителі, які дотримувалися абсолютно протилежної думки.

Так народився новий напрям у філософії, назване етикою самолюбства або розумним егоїзмом. Його послідовниками були англійський мислитель і письменник Бернард Мандевіль (1670-1733), а також англійський філософ і соціолог Єремія вентилі (1748-1832). На думку прихильників етики самолюбства, егоїзм є рушійна сила культурної та морального життя людей.

Серед шотландських просвітників варто виділити економіста і філософа Адама Сміта (1723-1790). Він висунув свою новаторську ідею громадянської поведінки і соціальних відносин, в якій велику роль відводив ринку. Саме завдяки ринку, на думку А. Сміта, людина і зміг скинути з себе кайдани феодалізму. Свобода ж людини визначається насамперед його роллю в економічних відносинах.

Іменами великих мислителів прославилася епоха Просвітництва у Франції. Насамперед:

  • Вольтер;
  • Жан Жак Руссо;
  • Дідро;
  • Шарль Луї Монтеск’є.

Одним з прихильників деїзму у Франції був письменник і просвітник Вольтер (1694-1778), справжнє ім’я якого Марі Франсуа Аруе. Уже в ранніх його творах простежувалося його обурення щодо абсолютизму, він всіляко висміював феодальне суспільство з його принципами і моральними цінностями.

Критиці феодально-абсолютистської системи присвячені такі твори, як “Філософські листи”, написані в 1733 р, і “Філософський словник”, написаний в період з 1764 по 1769 рр. Але творчість Вольтера охоплювало не тільки філософсько-політичні теми. Його проза була присвячена досить різноманітним темам, написана в різних жанрах: від трагедії і комедії до віршів і романів. Ідеї Вольтера зіграли не останню роль у розвитку світової думки. Зокрема, в Росії дуже великого поширення набуло вольтер’янство, яке асоціювалося з вільнодумством, релігійним скептицизмом, поваленням авторитетів.

Ще одним критиком абсолютизму був сучасник і співвітчизник Вольтера правознавець і філософ Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755). Його основні твори – “Перські листи”, написані в 1721 р, і книга “Про Дух законів”, написана 1748 В них Ш. Л. Монтеск’є міркує про причинності виникнення тієї чи іншої форми державності, бачить вирішення проблем, пов’язаних з законністю, у поділі влади.

Непримиренним з релігійними ідеями, а також абсолютизмом у владі впродовж всього життя залишався великий французький письменник і філософ Дені Дідро (1713-1784). Він був матеріалістом, тобто прихильником тієї ідеї, що саме матерія первинна, а всяке мислення і свідомість є лише властивостями цієї матерії. Одне з найбільших досягнень Д. Дідро – ідея створення “Енциклопедії” (1751-1780 рр.). Він був не лише її натхненником, а й творцем і редактором.

“Енциклопедія” складалася з тридцяти п’яти томів.

Жан Жак Руссо (1712-1778), французький письменник і філософ, який, як і решта просвітителі, з недовірою і навіть з обуренням ставився до офіційної церкви. У його творах простежується основна ідея епохи Просвітництва – ідея загальної рівності. Ця тематика характерна для таких його творів, як “Міркування про початок і підставах нерівності” (1755), “Про суспільний договір” (1762). У них він критикує абсолютизм і крайній деспотизм влади.

На думку Ж. Ж. Руссо, більшість проблем людини є наслідком її зіпсованих звичаїв.

Ця зіпсованість йшла від поганого виховання і нерівності. Тому вихід бачився Руссо у викоріненні всякого нерівності, в правильному вихованні людей, які б могли служити на благо суспільства. Ось чому одним з найвідоміших творів Ж. Ж. Руссо є його роман “Еміль, або про Виховання”, присвячений педагогічним проблемам в системі виховання. Головна мета освіти, на думку Руссо, – розвиток в людині внутрішньої свідомості добра і захист його моральних почуттів від розтлінного впливу суспільства.

Не стояло на місці і Просвітництво. Складне становище, в якому перебувала Німеччина, її роздробленість і економічна нестабільність наклали свій характерний національний відбиток на німецьке Просвітництво.

Серед німецьких філософів-просвітителів варто виділити Іммануїл Кант його сучасників:

  • Готхол’да Ефраїма Лессінга;
  • Йоганна Готфріда Гердера.

Основною ідеєю німецького філософа, теоретика мистецтва і драматурга Готхол’да Ефраїма Лессінга (1729-1781) було політичне оновлення, яке він бачив у єдності людського роду. Мета цього оновлення – завершальний етап розвитку людської цивілізації, “епоха нового, вічного Євангелія”.

Прихильником гуманістичних ідей був інший німецький філософ-просвітитель, критик і естетик Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803). Він виступав за самобутність в мистецтві, за національні відмінності і різноманітність. Одними з найбільш значущих його творів, пронизаних ідеями гуманізму, були твір “Ще одна філософія історії для виховання людства”, а також “Листи для заохочення гуманності” (1793-1797 рр.).

І. Канту належала своя концепція Просвітництва, згідно з якою Просвітництво є звільнення людини від моральної та інтелектуальної залежності. У цьому плані варто відзначити такий твір І. Канта, як “Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного”. Прекрасне і піднесене – дві головні категорії згідно І. Канту. Всі почуття людини І. Кант спостерігає тільки через призму цих категорій.

І якщо прекрасне і піднесене, швидше, належить до світу мистецтва і творчості, то існували й інші теми, яких торкався І. Кант у своїх творах. Його хвилюють багато соціальних питань. Приміром, такі близькі до мистецтва питання, як розвиток культури, створеної людиною, закони цього розвитку. Причиною всякого розвитку І. Кант бачить природну конкуренцію людей в прагненні до їх особистої свободи, самореалізації, досягнення значущості своєї особистості.

Важливим поняттям у філософії І. Канта є поняття “річ в собі”.

Це поняття означає річ, розглянуту з боку таких її якостей, які від людини ніяк не залежать. Цікаво, що в першому виданні свого твору “Критика чистого розуму”, написаного в 1781 р, І. Кант заперечує всяке існування “речі в собі”. А вже в другому перевиданні доводить протилежне, що “річ в собі” може бути реальною.

Значення філософії І. Канта для подальшого розвитку філософської думки величезне. Саме І. Кант був засновником німецької класичної філософії.

Для мистецтва Просвітництва були характерні свої стильові та жанрові особливості. Можна виділити три основних напрямки, характерних для європейського мистецтва.

  • Класицизм, від латинського слова classicus, що означає “зразковий”.
  • Романтизм, від французького слова romantisme.
  • Сентименталізм, від французького слова sentiment, що означає “почуття”.

Саме сентименталісти створили характерний для епохи Просвітництва культ природи. На їхню думку такі природні зони, як сади і парки, є найбільш сприятливими місцями для людини, яка прагне до свого розвитку і вдосконалення.

Тут парки не просто місця з природною або посадженої рослинністю. Вони включають в себе різні культурні будівлі, такі як музеї, бібліотеки, театри, картинні галереї та храми і т. П. Звідси можна зробити висновок, що мистецтво епохи Просвітництва досягло величезних висот.

Мистецтво у Франції пов’язано насамперед з таким новим поняттям, як рококо. Для нього характерна асиметрія, грайливість і химерність, розкіш і манірність.

Прикладом рококо є роботи французького живописця Франсуа Буше (1703-1770), такі як:

  • “Венера, втішаєш Амура” (1751);
  • “Сніданок” (1750);
  • “Купання Діани” (1742);
  • “Ранок” (1745);
  • “Туалет Венери” (1751) та ін.

Родоначальником ж стилю рококо по праву вважається французький художник і живописець Антуан Ватто (1684-1721). Його роботи, від побутових сцен до галантних свят, виділяються своєю яскравістю, вишуканістю, барвистістю. Найбільш відомі його картини:

  • “Суспільство в парку” (1716-1719 рр.);
  • “Танець” (1710-1720 рр.);
  • “Меццетен” (1717-1719 рр.);
  • “Закохані на відпочинку”;
  • “Паломництво на острів Киферу “(1717-1718 рр.).

Але найпершим живописцем-просвітителем був англієць Вільям Хогарт (1697-1764). Саме він став першим впроваджувати світські теми в живопис, тоді як раніше переважали твори мистецтва з релігійною тематикою. Для картин У. Хогарта була характерна сатира, він за допомогою живопису висміював пороки аристократії. Прикладом тому можуть послужити його картини “Кар’єра повії” (1730-1731 рр.), “Кар’єра марнотратника” (1732-1735 рр.), “Шлюбний контракт”, “Вибори” (бл. 1754 р) та ін.

Його співвітчизник, живописець епохи Просвітництва Томас Гейнсборо (1727-1888) був одним з найбільш видатних портретистів. Його портрети (“Автопортрет” (1754 і 1758 рр.), “Портрет дами в блакитному” (1770), “Дівчинка з поросятами” (1782), “Ранкова прогулянка” (1785) та ін.) одухотворені, поетичні, сповнені ліризму і душевної витонченості.

В Італії, а саме у Венеції, в XVIII в. зародився новий напрям живопису – ведута.

Ведута (від італійського слова veduta) – це міський архітектурний пейзаж. Представниками цього напрямку були венеціанські живописці-просвітителі:

  • Джованні Каналетто (1697-1768) (“Портелло і канал Брента в Падуї”, “Двір каменотеса”, “Площа святих Іоанна і Павла у Венеції”, “Церква Санта-Марія делла Салюте у Венеції” , “Площа Сан-Марко у Венеції”);
  • Франческо Гварді (1712-1793) (“Вид площі з палацом”, “Капричо на набережній Венеціанської лагуни”, “Відплиття дожа на” Бученторо “до церкви Сан-Ніколо на Лідо”, “Вид на Венеціанську лагуну з вежею Мальгера”).

Чи не стояло на місці і літературне мистецтво епохи Просвітництва. Багато в чому це пов’язано з розквітом театрального мистецтва. Адже недарма епоху Просвітництва називають “золотим століттям театру”.

В Англії це пов’язують з ім’ям драматурга Річарда Брінслі Шерідана (1751-1816). Він прославився своїми сатиричними комедіями:

  • “Суперники” (1775);
  • “Поїздки в Скарборо” (1777);
  • “Школа лихослів’я”.

Високий розвиток отримало театральне мистецтво у Венеції. Тут, у невеликому за розміром місті, існувало сім театрів. Венеціанські театри існували в чому завдяки заслугам видатних драматургів:

  • Карло Гольдоні;
  • Карло Гоцці.

Найбільш відомі твори Карло Гольдоні (1707-1793) – “Хитра вдова” (1748 р), “Трактирщица” (1753 р), “Слуга двох панів” (1745-1753 рр.). Завдяки своєму дотепності і іскрометного гумору К. Гольдоні отримав широку популярність у всьому світі.

Його сучасник Карло Гоцці (1720-1806) писав казки (фьяби) для театру, які ґрунтувалися на фольклорі:

  • “Любов до трьох апельсинів” (1761);
  • “Король – олень” (1762);
  • “Турандот” (1762 м) та ін.

І якщо К. Гольдоні відмовився від методу комедії дель арте (імпровізації на основі сценарію), то К. Гоцці, навпаки, продовжував широко використовувати цей метод.

Більших висот комедії моралі досягли у творчості французького драматурга епохи Просвітництва П’єра Огюстена Бомарше (1732-1799). Герої його творів намагалися всіляко протестувати і висміювати існуючий режим. (“Севільський цирульник” (1775) і “Одруження Фігаро” (1784)).

В епоху Просвітництва в Німеччині з’явився “універсальний геній”, основоположник німецької літератури, письменник Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832). Його твори пройняті антифеодальними настроями, в них описуються проблеми людських взаємин, пошук змила життя (п’єса “Егмонт” (1788 р), трагедія “Фауст” (1803-1832 рр.), Автобіографічна книга “Поезія і правда” та ін.) .

Посилання на основну публікацію