Біографії

С.Аверинцев наполягає на первісній “нетермінологічності” жанрової дефініції “біографія”, виходячи з того, що паратерміном “bios” давні греки позначали будь-яку історію життя — незалежно від того, чи це були зразки епідейк-тичного красномовства в жанрі енкомія (“Евагор” Ісократа, “Агесілай” Ксено-фонта), чи ранньоелліністичні діалогічні біографії, створені перипатетиком Сатиром, чи різні за обсягом і стилем біографії, що належали перу Діогена Ла-ертського, чи взагалі “Паралельні життєписи” Плутарха. В “Etymologicum Magnum”, ранньовізантійській переробці античного термінологічного та енциклопедичного матеріалу, bios переосмислено як “спосіб життя”. Головною особливістю функціонування жанрологічного маркера bios Аверинцев називає відсутність у ньому будь-яких формальних жанрових характеристик. Справді, ним не закріплюється жоден жанровий регістр, крім тематичного (“він вказує на те, що твір або викладає життєвий шлях певної реальної людини, або описує її побут, звичаї та спосіб життя, або ж об’єднує те й інше”): біографії можуть мати довільний обсяг, можуть бути написані віршами або прозою, навіть діалогами, адаптувати майже весь стильовий реєстр, — таким чином у біографії спростовується розуміння жанру як самототожної та самодостатньої “сутності” (“тематично будучи біографією, твір завжди може бути за своїми формальними ознаками повноцінним взірцем якогось іншого жанру, і це в жодному разі не свідчить ні про яку жанрову кризу, а, навпаки, відповідає нормі”; у даному випадку, на думку вченого, не можна вести мову про гібридну або проміжну жанрову форму, немає сенсу встановлювати статичну класифікацію, оскільки відсутня власне одиниця класифікування, оскільки при комплікації біографії з будь-яким іншим самодостатнім жанром обидва жанри не просто є взаємопро-никними, а взагалі відсутні перепони для їхньої взаємопроникності)1.

Традиція паралельних життєписів укорінена в римській філології: традиційний тип античної біографії, закріплений античною риторикою, передбачав спочатку художню рецепцію техніки риторичного портрета, коли автор “співвідносить вчинки героя з рисами його характеру”2 (“Анабасіс”, “Агесілай” та “Виховання Кіра” Ксенофонта), згодом “розташоване по рубриках зібрання відомостей про події життя і риси характеру героя”3 (тут за взірець може правити “Життя дванадцяти цезарів” Светонія). С.С.Аверинцев констатує наявність двох відгалужень у біографічному жанрі античних часів: це, з одного боку, річище, прокреслене Плутархом, і з другого — майже вся “греко-римська біографія нормального, неплутархівського типу, починаючи з “Евагора” Ісократа і “Агесілая” Ксенофонта аж до “Дванадцяти цезарів” Светонія і далі”4. Вододілом для цих відгалужень, на думку вченого, є поняття “синкрисис”, поетика якого була покликана створити ефект переходу від конкретного до абстрактного, і зрештою — до універсали!. У першому випадку, у “Паралельних життєписах” Плутарха (як і в пізніших “Паралельних життєписах” Амінтіана), синкрисис наявний та акцентований: “якщо у межах кожної біографії герою ще якось дозволено бути самим собою, то, як тільки-но справа доходить до синкрисису, одразу обидва герої перетворюються у щось інше — у двоєдиний інструмент для з’ясування певної спільної ситуації чи спільного морально-психологічного типу” К Отже, у “Паралельних життєписах” моральний ідеал з’ясовується на конкретному історичному матеріалі, відповідно “історична оповідь у біографіях Плутарха всебічно підпорядкована моральній проблематиці”2. У подальшій традиції біографічної літератури принципи синкрисису стають налагодженими художніми механізмами (інколи навіть художніми кодами) глорифікації будь-якою спільнотою своїх яскравих представників, закріплюючи стандартизовані параметри описання і фіксації біографічного матеріалу, що відповідає певним настановам. За принципом канонічних “паралельних життєписів”, обов’язковим є прийом “рубрикації”, описаний С.Аверинцевим у біографічних творах античної доби, і зміст рубрик, що були наявні у нормативах жанру: походження героя висвітлювало його етнічну приналежність, давало відомості про його рід і сім’ю, рубрика “діяння” передбачала параметри “душа”, “тіло” і “доля” і надавала можливість порівнювати наявність чи то відсутність сприятливих обставин для формування особливостей певного характеру, а також висвітлювати окремі вади і схильності. Інші рубрики теж передбачали, що героїв можна “порівнювати” за певними критеріями. “Якщо Светоній описує норов і поведінку своїх цезарів відповідно до уніфікованої схеми, вся пропонована ним панорама прокреслюється як синкрисис: будь-яка рубрика будь-якої біографії логікою композиції зіставлена з відповідними рубриками інших біографій”3, тож сам принцип такої схематизації і контекстуальні висновки, що випливають з неї, С.С. Аверинцев відносить до стилістичних особливостей античної характерології. Поступово біографічний жанр трансформується насамперед за рахунок розширення поля контекстуального синкрисису.

Посилання на основну публікацію