✅Антична література

Антична література є плідним джерелом європейської літератури різних епох та напрямків, адже основні наукові і філософські концепції літератури й літературної творчості започатковані безпосередньо Арістотелем та Платоном.

Вони були взірцями літературних досягнень упродовж багатьох століть вважаються саме пам’ятки античної літератури; систему жанрів європейської літератури з чітким розподілом на епос, лірику і драму сформовано античними письменниками (причому вже з античної доби в драмі чітко виділяються трагедія й комедія, у ліриці -ода, елегія, пісня); стильову систему європейської літератури з розгалуженою класифікацією прийомів створено античною риторикою; система новоєвропейських мов осмислюється у категоріях античної граматики; система віршування новоєвропейських літератур оперує термінологією античної метрики тощо.

Отже, антична література — це література середземноморського культурного ареалу доби рабовласницької формації.

Це література Давньої Греції та Риму від Х-ІХ ст. до н.е. до IV-V ст. н.е. Вона посідає провідне місце серед інших літератур рабовласницької доби — близькосхідних, індійської, китайської. Втім, історичний зв’язок античної культури з культурами Нової Європи наділяє античну літературу особливим статусом преформи новоєвропейських літератур.

Періодизація античної літератури. Основними історичними етапами літературного розвитку античного суспільства вважаються такі періоди:

  • архаїчний;
  • класичний (рання класика, висока класика, пізня класика);
  • елліністичний, або елліно-римський.

Періодизація грецької літератури

  • Література доби родового ладу та його розпаду (від прадавніх часів до VIII ст. до н.е.). Архаїка. Усна народна творчість. Героїчний і дидактичний епос;
  • Література періоду становлення полісної системи (VII-VI ст. до н.е.). Рання класика. Лірика;
  • Література розквіту і кризи полісної системи (V – середина IV ст. до н.е.). Класика. Трагедія. Комедія. Проза;
  • Елліністична література. Проза елліністичного періоду (друга половина IV -середина І ст. до н.е.). Новоаттична комедія. Александрійська поезія.

Періодизація римської літератури

  • Література епохи царів та становлення республіки (VIII-V ст. до н.е.). Архаїка. Усна народна творчість;
  • Література періоду розквіту та кризи республіки (III ст.-30 р. до н.е.). Докласичний і класичний періоди. Комедія. Лірика. Прозаїчні твори;
  • Література періоду імперії (30 р. до н.е.-V ст. н.е.). Класичний та післякласичний періоди: література становлення імперії — принципат Августа (30р. до н.е.-14 р. н.е.), література ранньої (І-ІІ ст.н.е.) і пізньої (III—V ст. н.е.) імперії. Епос. Лірика. Байка. Трагедія. Роман. Епіграма. Сатира.

Провідні риси античної літератури

Змістовність: широке охоплення дійсності, зображення людини у розмаїтті її життєвих проявів.

Життєвість відтворення: література античного суспільства лише зрідка — вже в епоху його занепаду — була відірваною від життя.

Політична актуальність: роздуми над актуальними політичними проблемами, активне втручання літератури в політику.

Антична художня творчість ніколи не поривала зі своїми народними, фольклорними витоками. Образи та сюжети міфа й обрядових ігор, драматичні та словесні фольклорні форми відіграють провідну роль в античній літературі на всіх етапах її розвитку.

Антична література виробила великий арсенал розмаїтих художніх форм та стилістичних засобів. У грецькій та римській літературі вже наявні майже всі жанри літератури Нового часу.

Статус письменника у суспільстві, як і статус літератури в суспільній свідомості, суттєво змінювалися упродовж античності. Ці зміни були наслідком поступового розвитку античного суспільства.

На етапі переходу від первіснообщинного ладу до рабовласництва письмової літератури не існувало взагалі. Носіями словесного мистецтва були співці (аеди чи рапсоди), котрі створювали свої пісні для урочистостей і народних свят. Не викликало подиву, що вони “обслуговують” своїми піснями весь народ, заможний і простий, як ремісник — своїми виробами. Саме тому гомерівською мовою співець називається словом “деміург “, як коваль або тесляр.

В епоху полісів виникає писемна література; і поеми епіків, і пісні ліриків, і трагедії драматургів, і трактати філософів зберігаються уже в зафіксованому вигляді, але розповсюджуються поки усно: поеми декламують аеди, пісні співають на дружніх вечірках, трагедії розігруються на всенародних святах, учення філософів викладаються у бесідах з учнями.

Навіть історик Геродот читає свою працю на Олімпійських горах.

Саме тому літературна творчість ще не сприймається як специфічна розумова прайсі — це лише одна з допоміжних форм суспільної діяльності людини-громадянина. Так, в епітафії батька трагедії Есхіла, улюбленого трагедійного поета Греції, говориться, що він брав участь у переможних битвах з персами, але навіть не згадується, що він писав трагедії.

В епоху еллінізму та римської експансії писемна література стає, нарешті, провідною формою словесності. Літературні твори пишуться і розповсюджуються як книги. Створюється стандартний тип книги — папірусний сувій або пачка пергаментних зшитків загальним обсягом приблизно біля тисячі рядків (саме такі книги мають на увазі, коли говорять, що “твори Тіта Лівія складалися з 142 книг”).

Налагоджується організована система книговидавництва та книготоргівлі — відкриваються спеціальні майстерні, в яких групи кваліфікованих рабів під диктовку наглядача виготовляли водночас по кілька примірників книжкового тиражу; книга стає доступнішою. Читаються книги, навіть прозові, так само вголос (звідси — виняткова важливість риторики в античній культурі), але вже не публічно, а кожним читачем окремо.

У зв’язку з цим відстань між письменником і читачем зростає.

Читач уже не ставиться до письменника як рівний до рівного, громадянин до громадянина. Він або дивиться на письменника зверхньо, як на ледацюгу і марнослова, або пишається ним, як пишаються модним співцем чи атлетом. Образ письменника починає роздвоюватися між образом натхненного співрозмовника богів та образом пихатого дивака, підлабузника і жебрака.

Цей контраст значно посилюється у Римі, де аристократичний практицизм патриціату тривалий час сприймав поезію як заняття для ледацюг. Такий статус літературної праці зберігається до кінця античності, доки християнство з його презирством до всілякої мирської діяльності в цілому не замінило цього протиріччя на інше, нове (“Спочатку було Слово…”).

Соціальний, класовий характер античної літератури в цілому одноманітний.

“Літератури рабів” не існувало: лише умовно до такої можна віднести, наприклад, надгробні надписи рабам, створені їх близькими або друзями. Окремі видатні античні письменники були за походженням із колишніх рабів:

  • драматург Теренцій;
  • байкар Федр;
  • філософ Епіктст.

Але в їхніх творах цього майже не відчувається: вони повністю асимілювали погляди своїх вільних читачів. Елементи ідеології рабів відбито в античній літературі лише опосередковано, де раб або колишній раб виступає дійовою особою твору (у комедіях Арістофана або Плавта, в романі Петронія).

Політичний спектр античної літератури, навпаки, доволі строкатий. Уже з перших кроків антична література тісно пов’язана з політичною боротьбою різних верств і груп серед рабовласників.

Лірика Солона чи Алкея була знаряддям боротьби аристократів і демократів у полісі. Есхіл уводить у трагедію розлогу програму діяльності афінського ареопага — державної ради, про місію якої точилися запеклі суперечки. Арістофан виступає з прямими політичними деклараціями майже в кожній комедії.

Із занепадом полісного ладу та диференціацією літератури політична функція античної літератури слабшає, переважно концентруючись у таких галузях, як красномовство (Демосфен, Цицерон) та історична проза (Полібій, Тацит). Поезія ж поступово аполітизується.

Для античної літератури в цілому характерні:

  • міфологізм тематики;
  • традиціоналізм розробки;
  • поетична форма.

Міфологізм тематики античної літератури був наслідком спадкоємності первісно-родового та рабовласницького ладу. Адже міфологія — це осмислення дійсності, властиве й докласовому суспільству: всі явища природи одухотворяються, а їхні взаємні зв’язки осмислюються як сімейні, на людський кшталт. Рабовласницька формація приносить нове осмислення дійсності — тепер за явищами природи вбачаються не сімейні зв’язки, а закономірності. Новий і старий світогляди перебувають у постійному двобої. Напади філософії на міфологію починаються ще з VI ст. до н.е. і тривають упродовж усієї античної доби. Із галузі наукової свідомості міфологія поступово відтісняється у галузь свідомості художньої. Тут вона є основним матеріалом літератури.

Кожен період античності дає свій варіант провідних міфологічних сюжетів:

  • для доби розпаду первісно-родового ладу таким варіантом був Гомер та кіклічні поеми;
  • для полісної доби — аттична трагедія;
  • для епохи великих держав — творчість Аполлонія, Овідія, Сенеки.

Порівняно з міфологічною тематикою будь-яка інша в античній художній літературі посідає другорядне місце. Історична тематика обмежена спеціальним жанром історії, а в поетичні жанри допускається досить умовно. Побутова тематика проника в поезію, але тільки у “молодші” жанри (у комедію, але не в трагедію, в епіллій, але не в епос, в епіграму, але не в елегію) і майже завжди розрахована на сприйняття у контексті традиційної “високої” міфологічної тематики. Публіцистична тематика також допускається у поезію, але тут так само засобом “піднесення” оспівуваної сучасної події лишається та ж сама міфологія — починаючи від міфів в одах Піндара по пізньолатинських віршових панегіриків включно.

Традиціоналізм античної літератури був зумовлений загальним уповільненим розвитком рабовласницького суспільства.

Не випадково найменш традиційною і найбільш новаторською добою античної літератури, коли зазнали оформлення провідні античні жанри, був період бурхливого соціально-еко-номічного розвитку VI-V ст. до н. е. Система літератури видавалася стабільною, тому поети наступних поколінь прагнули наслідувати своїх попередників. Кожний жанр мав свого засновника, котрий дав його викінчений взірець:

  • Гомер — для епосу;
  • Архілох — для ямба;
  • Піндар та Анакреонт — для відповідних ліричних жанрів;
  • Есхіл, Софокл, Еврипід — для трагедії тощо.

Міра досконалості кожного нового твору чи то поета визначалася залежно від того, наскільки вони були наближеними до взірців. Особливого значення така система ідеальних взірців набула в римській літературі: по суті, всю історію римської літератури можна розділити на два періоди:

  • I — коли ідеалом для римських письменників були грецькі класики (наприклад, Гомер або Демосфен);
  • II — відколи було визначено, що римська література вже зрівнялася з грецькою у своїй довершеності, а ідеалом для римських письменників стали вже римські класики (а саме — Вергілій і Цицерон).

Наголосимо, що антична література знала також періоди, коли традиція усвідомлювалася як тягар, натомість високо цінувалося новаторство (наприклад, ранній еллінізм). Літературне новаторство виявлялося не стільки у спробах реформувати старі жанри, скільки в апеляціях до новітніх жанрів, ще вільних від авторитету традиції (ідилія, епіграма, мім тощо).

Остання хвиля літературного новаторства в античності датується приблизно І ст. н.е., а потім свідоме панування традиції стає тотальним. Які прояви мало панування літературної традиції?

  • від давніх поетів переймали теми й мотиви: виготовлення щита для героя ми спочатку зустрічаємо в “Іліаді”, пізніше — в “Енеїді”, а потім у поемі “Пуніка” Сілія Італіка, причому логічний зв’язок епізоду з контекстом раз від разу все більше слабшає;
  • наслідуються мова і стиль: гомерівський діалект стає обов’язковим для усіх подальших творів героїчного епосу, діалект перших ліриків — для хорової поезії тощо;
  • запозичуються навіть окремі вірші та піввірші: вставити рядок із поезії свого попередника в нову поему таким чином, аби цитата природно прозвучала і по-новому сприймалася у даному контексті, було шляхетним поетичним досягненням.

А поклоніння перед давніми поетами доходило до того, що із Гомера у пізній античності брали уроки військової майстерності, медицини, філософії, а Вергілій у кінці античної доби сприймався уже не лише як мудрець, але й як чаклун і чорнокнижник.

Традиціоналізм, змушуючи сприймати кожен образ художнього твору на тлі всього його попереднього функціонування, оточував літературні образи ореолом багатопланових асоціацій і тим самим безмежно збагачував їхній зміст.

Домінування віршової форми було наслідком дописьмового ставлення до віршової мови як до єдиного засобу зберегти в пам’яті достеменну словесну форму усної оповіді.

Навіть філософські твори у ранній період грецької літератури пишуться у віршах (Парменід, Емпедокл). Тому Арістотелю на початку “Поетики” доводилось пояснювати, що поезія різниться від непоезії не стільки метричною формою, скільки вигаданим змістом.

Поетична форма давала письменникам численні засоби ритмічної і стилістичної виразності, якої була позбавлена проза.

Посилання на основну публікацію