Агон (змагання). Змагальний характер культури античності

Нарешті, є іце одна риса, що характеризує античну культуру, як грецьку, так і римську. Це дух змагання, або ж агоністика. Від самого початку агоністичний вимір культури був підпорядкований священному — релігійним обрядам та міфам.

Ідея рівності як загальнодоступності суспільних благ, що залежала від зусиль та здібностей кожної людини, безумовно, сприяла вияву прагнення античної людини до змагання у різноманітних формах та ракурсах. Цей аспект античної культури помітив ще Ф.Ф. Зелінський і з цього приводу доволі влучно сказав: “Агоністика (у стародавніх греків) є душею будь якої справи”.

Змагання проводилися між молодими дівчатами, що збиралися у гурти і водили танок. Змагання влаштовували між декламаторами та читцями; залучалися як хлопчики, так і дорослі, які виконували епічні твори, здебільшого з Гомера, на свята Апатурій та Панафіней. Були змагання і між скульпторами, ораторами, філософами. Діоген Лаертський згадує, що переможені у філософському змаганні з Сократом били його та тягали за волосся. Змагальний елемент був відчутний і в залах судових засідань. У давньогрецьких театрах (театронах) у формі змагання відбувалися вистави, в яких змагалися кілька хорів, що виконували ліричні пісні, актори, поети трагедій (на святах, що були присвячені богові Діонісу — так званих діонісіадах). Були і дещо дивакуваті форми, наприклад, хто першим вип’є за сигналом келих вина або гучніше за всіх закричить. У Геродота є згадка про агон, що проводився у день Фесмофорій, коли нагороду отримувала та жінка, яка народила у поточному році найпривабливішого малюка.

Змагальний початок був і в освіті. Спартанці акцентували увагу на “змаганні у доблесті”. Елемент суперництва був присутній у політиці, економіці, війні і, безперечно, у спорті. Першими змаганнями були Піфійські, що в Дельфах, потім Істмійські на Коринфі та Немейські.

Особливе місце належало Панеллінським спортивним змаганням, що проводилися в Олімпії з VII ст. до н.е. і до 389-393 pp. н.е. на честь Зевса Олімпійського. Вони проводилися кожні чотири роки, і будь-які війни, едо точилися на визначений агоном час, згідно з законом, припинялися. Як відомо, Греція подарувала сучасному світові п’ятиборство (пентатлон), що складалося з п’яти видів спорту: метання диска, метання списа, стрибків у довжину, боротьби та бігу на дві стадії. Переможця чекала винагорода, яка крім вінка мала ще й грошову форму. Наприклад, винагорода за перемогу в пентатлоні сягала 500 денаріїв, у бігу на довгу дистанцію — 750, у боротьбі — 2000, за біг у бойовому спорядженні — 500. Найбільше перемог за всю історію олімпійських змагань, як зазначає у своїй праці “Європа. Історія” Норман Девіс, здобула Еліда, що у Пелопоннесі, та Олімпія, і лише 4 нагороди зі 183 можливих отримал и афіняни, можливо, тому, що Афіни були “матір’ю мистецтв та красномовства”.

Стародавні греки вважали, що перемога на змаганнях давала релігійну санкцію високим фізичним якостям людини (арете) і наділяла її як героя владою над людьми. Яким чином пояснити цю тенденцію? Антикознавці схиляються до думки, що свідомість античної людини була здебільшого зорієнтована на визнання або невизнання того чи іншого вчинку співгромадянами, які, у свою чергу, орієнтувалися на суворий закон. Так формувалося почуття сорому, котре, на відміну від не надто розвинутого почуття совісті (коли осмислення вчинку, що скоїла людина, орієнтується на відповідність або невідповідність внутрішній системі цінностей), визначало особливості світогляду античної людини.

Нарешті, важливу роль у культурі античності відіграв культ слави. Змагання й проводилися задля слави. Жадоба слави, доблесть перебувають у центрі системи цінностей уже гомерівського епічного героя. Гектор мріє про славу, яку зможе отримати, убивши свого супротивника, і саме тому, що нащадки, коли будуть дивитися на могилу ворога, згадуватимуть саме переможця. Лише в чесному бою “або я йому, або він мені дасть можливість похвалитися”.

Мудрий Солон найвищим благом також вважав “любов до доброї слави”. Платон вважав, що прагнення до неї може примусити людей жертвувати собою. Аристотель в одній зі своїх численних праць (“Нікомахова етика”) визнавав, що не лише осуд, але й похвала є важливим регулятором соціальної поведінки в суспільстві.

Щоб отримати визнання, людина доби Античності була здатна здійснити навіть недостойний, протизаконний вчинок. Прикладів можемо знайти чимало. Один із найбільш вражаючих пов’язаний з історією Герострата, який заради слави спалив храм Артеміди в Ефесі. Не менш резонансною була й історія про Алквіада, який заради тієї ж мети відрубав хвіст одній із найгарніших собак в Афінах. Бажання стати відомим підштовхувало до критики і цинічного висміювання свого противника. Нерідко це закінчувалося трагічно. Уїдливі висміювання Архілоха призвели до самогубства доньок Ликамба, як і гострі та водночас дотепні вислови Гіпонакта на адресу скульпторів Бупала й Атеніса, що з тієї ж причини звели рахунки з життям.

Прагнення до слави будь якими засобами та шляхами відіграло важливу роль у розвитку риторики (як уміння ясно, чітко і красиво викладати власні думки) та адвокатури (особливо в Римі).

Характерною рисою римського агону була його практичність та видо-вищність. Якщо давній грек нерідко шукав слави заради самої слави (для того, щоб прославитися), то римлянин шукав зиск і насамперед для того, щоб отримати владу. Тим більше, що, починаючи з І ст. н. е., усі політичні процеси були тісно пов’язані із судовими. Саме промови на судових засіданнях принесли ім’я та славу Цицерону як авторові твору “Про оратора”. Свої промови оратори нерідко проголошували, орієнтуючись на широку аудиторію, і робили їх доступними для публіки. Чудово збереглися промови Демосфена та Есхина. Доволі популярною була й публіцистика. Згодом з’явилися політичні памфлети, панегірики. Хто ж із представників політичної еліти не володів на належному рівні мистецтвом слова, то просив про послугу друзів. Так, достеменно відомо, що Гаю Юлію Цезарю панегірики писали вірні йому офіцери — талановиті публіцисти Авл Гірций та Корнелій Бальб. Шанс отримати популярність серед народу честолюбні римські громадяни відвойовували будь-яким шляхом, використовуючи навіть похорони своїх найближчих родичів. Прикладом .можуть бути гладіаторські битви з дикими тваринами, влаштовані Квінтом Галлом на похоронах власного батька.

Гладіатор — це слово бере своє походження від слова “гладіус”, що перекладається як “меч” і, поза сумнівом, увійшло до римської культури як спадок від культури етрусків (мал. 39). У культурі етрусків гладіаторській бій мав яскраво виражений релігійний характер і був пов’язаний з похоронними іграми. Підтвердженням може бути первинна назва гладіаторів, раніше відомих як бустуарії; назва веде своє походження від слова “бустум” — могила, або багаття (вогнище), па якому спалювали тіло небіжчика. За старими звичаями, над домовиною знатного воїна приносилася кривава жертва богам підземного царства. Здебільшого вбивали полонених або засуджених. Під час другої Пунічної війни в іберійців римляни запозичили меч — gladius, який у руках гладіаторів став символом не лише римських розваг, але й непереможності Риму.

У Римі перший бій було проведено між трьома парами гладіаторів у 264 р. до н.е. на міському базарі, що був добре відомий як форум Бика, бо там продавали м’ясо. Для вшановування пам’яті своїх батьків улаштовували бої гладіаторів сини Луція Юнія Брута, Квінта Цецилія Сципіона, Корнелія Сулли.

Починаючи з 105 р. до н.е., бої гладіаторів у Римі були проголошені частиною публічних видовищ. Вони стали настільки популярними, що для їх проведення стародавні римляни навіть створили спеціальний тип приміщення, відомий як амфітеатр. Як писав давньоримський історик Светоній (70-140 pp.), дійшло до тощо, що одного разу “простолюд не випускав з площі процесію, що несла прах старшого центуріона, доти, аж поки силою не змусив спадкоємців витратити більше грошей на гладіаторські видовища, аніж малося”.

До І ст. н.е. бої гладіаторів поступово перетворилися виключно на видовище, шокуючи глядачів кількістю учасників кривавого дійства. Наприклад, за ініціативи Октавіана Августа на спеціально підготовленій арені пара за парою вступали у двобій 600 гладіаторів. Через чотири століття, після перемоги над Дакією, імператор Траян улаштував свято, що тривало кілька місяців, упродовж яких жертвами гладіаторських побоїщ стали близько 10 тис. людей і 11 тис. тварин. Урочистою процесією гладіатори йшли на арену крізь браму Життя і вітали імператора вигуками: “Ave Caesar! Morituri salutamus” (“Цезарю! Йдучи на смерть, вітаємо тебе”). Якщо під час бою на арені гладіатор падав поранений, його долю вирішував імператор або призначений голова ігор. Піднятий догори великий палець означав для нього помилування, а опущений донизу — смерть, і тоді бідолаху добивали. Тіла переможених витягували м’ясними гаками крізь браму Смерті (Н.Девіс, 2001). Поступово створювалися справжні гладіаторські школи, в яких під наглядом тренерів гладіатори отримували спеціальну підготовку. Такі школи були не тільки в Римі, але й у Капуї, Цезар відкрив школу в Равені.

У перші століття після Різдва Христового римські розваги були доповнені цькуванням християн, що тоді були в опалі і переслідувалися за своє віросповідання, дикими й голодними тваринами. Збереглося чимало докладних оповідей, що увійшли також до життєписів святих і мучеників першохристиянської ери, про те, як християн палили живцем, розпинали на хресті, кидали до голодних левів або на дірявому човні до арени, що була заповнена водою і кишіла крокодилами. Практикували також бій рабів з розлюченими биками — прообраз іспанської кориди. Знадобилося більше аніж півстоліття від події офіційного визнання християнства для того, щоб покласти край таким кривавим видовищам. Це сталося лише у 404 р. н.е. за вимогою імператора-християнина Гонорія.

Таким чином, поєднання агоністичного (змагального) початку, пошуку слави, демократичних засад, антропоморфізму і героїзму, які були просякнуті ідеєю долі у культурі Стародавньої Греції, з мілітаристичним, видовищним та практичним елементами у культурі Риму складало систему цінностей античної культури, що, у свою чергу, формувала і визначала особливості її мистецтва.

Посилання на основну публікацію