Зовнішня політика Росії

Основні напрямки зовнішньої політики держави в 1990-х рр. визначалися Президентом Росії. На чолі Міністерства закордонних справ були А.В. Козирєв (1990-1996), Є.М. Примаков (1996-1998), І.С. Іванов (1998-2004). З березня 2004 зовнішньополітичне відомство очолює С.В. Лавров.
Російська дипломатія прагнула до створення сприятливих зовнішніх умов для здійснення реформ в країні. З країнами СНД створювалися умови для інтеграційних процесів, налагодження добросусідських відносин. У 1993 році був прийнятий Статут СНД. Країни Співдружності уклали понад 800 угод у різних сферах спільної діяльності. Однак з них виконувалися не більше 30%.
У 1996 році Росія і Білорусія утворили Співдружність, а в наступному році уклали договір про Союз держав. Росія, Білорусія, Казахстан і Киргизія з 1996 р утворили Митний союз. У 1997 році завершився багаторічний розділ Чорноморського флоту між Росією та Україною, був підписаний двосторонній договір про дружбу і співробітництво. Російська Федерація здійснювала активну миротворчу місію у врегулюванні конфліктів в Абхазії, Придністров’ї, Таджикистані, Нагірному Карабасі.
Активна зовнішня політика проводилася і в Європі. У 1996 році Росія стала членом Ради Європи. Було підписано Угоду про партнерство з Європейським союзом. Продовжувалося співробітництво в рамках програм ОБСЄ. У травні 1997 р в Парижі відбулося підписання Основоположного акту про взаємні відносини, співпрацю і безпеку між Росією і НАТО.
На новий рівень відносин Росія вийшла з Китаєм, Японією, Індією, країнами Перської затоки, Близького Сходу. Миротворчі зусилля Росії сприяли подоланню криз на території колишньої Югославії, на Близькому Сході між Палестиною та Ізраїлем. Налагоджувалося економічне співробітництво з країнами АСЕАН.
Розширення зв’язків і поглиблення співпраці відбулися з провідними західними країнами. З 1994 року президент Росії бере участь у політичних самітах глав провідних в економічному відношенні країн світу (США, Англія, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Канада). Ці зустрічі показали значиму роль Росії в сучасному світі. Західні країни зацікавлені у співпраці з країною з багатими природними ресурсами, з високоосвіченим народом, багатої духовної культурою і багатовіковою історією.
Виступаючи за багатополярність сучасного світу на тлі західного зарозумілості, ісламської нетерпимості та китайського самоствердження, Росія перейшла до формули гідною і послідовної зовнішньої політики.
З метою надання реальної допомоги нашим співвітчизникам, не по своїй волі опинилися відокремленими від Росії, уряд РФ у травні 1996 р прийняв постанову «Про програму заходів з підтримки співвітчизників за кордоном».
Активний інтеграційний процес в СНД вже з середини 1990-х рр. почав переходити в практичну площину; чітко окреслилася багатоярусна структура взаємодії нових держав.
1. Росія, Білорусія – найбільш глибока форма спільноти із загальними національними, в тому числі політичними, структурами управління.
2. Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія – поглиблена, передусім економічна, інтеграція, що базується на Митному і Платіжному союзах.
3. Країни – учасниці СНД – склалися після розпаду СРСР міждержавні об’єднання 12 колишніх республік СРСР.
Кожна з цих систем була оголошена відкритою для вільного виходу, прийому нових членів і контактів з іншими міждержавними світовими транснаціональними утвореннями.
Глибоко символічно, що саме Білорусь і Росія першими зробили реальні кроки назустріч один одному. Дві держави мають єдині слов’янські корені. У них спільна багатовікова історія, і трохи є в світі народів, людські долі яких були б настільки тісно переплетені.
У той же час слід враховувати, що можливі спроби форсувати інтеграцію країн – учасниць СНД можуть не тільки дискредитувати саму ідею, а й дати зворотний результат. Намітилося зближення держав пострадянського простору куди менш стрімко й інтенсивно, ніж передував йому розпад. Але цілком очевидно, що СНД може трансформуватися в якісно нову геополітичну, соціально-економічну та національно-культурну інфраструктуру, аналогів якої не було у світовій історії.
Масштаби і швидкість реінтеграційних процесів значною мірою будуть визначатися тим, які політичні сили виявляться при владі і які тенденції візьмуть гору в політиці Росії. Але взаємного тяжіння і волі народів до єднання не зупинити.
Відносини Росії з іншими республіками колишнього СРСР складаються часом дуже непросто. Багато що залежить від лідерів нових держав, від того, наскільки міцні їхні позиції у власних країнах, наскільки щирі їхні прагнення до посилення СНД.
Які основні причини невдач Співдружності в тому вигляді, в якому воно існувало досі?
По-перше, криза СНД обумовлений генетично: Співдружність було створено в 1991 р в якості заміни ліквідованого Союзу РСР, але в основу його не було покладено принципово нової концепції. У цих умовах всі проекти інтеграції – самі по собі надзвичайно різнорідні – пропадали даремно (наприклад, ідея Б.Н. Єльцина про співтоваристві «з різними швидкостями», Н.А. Назарбаєва – про «Євразійському союзі»). Росія з її перспективами зростання поки що не має матеріальними ресурсами для здійснення нової інтеграції і не чинить досить привабливого політико-культурного впливу на своїх партнерів.
По-друге, СНД не вистачає єдиної «несучої» ідеї, воно не є ні спільнотою цінностей, ні спільнотою інтересів. У міру зміцнення власної державності інтереси і політика держав-членів неминуче розходяться все далі в галузі зовнішньої політики і політики безпеки, так само як і у зовнішньоекономічних і культурних зв’язках. До того ж немає такої зовнішньої або внутрішньої, глобальної або регіональної загрози, яка сприймалася б як спільна небезпека всіма державами – членами СНД.
Навпаки, їхні уявлення про загрозу часто не збігаються, а то й суперечать один одному. Найбільш яскравий приклад тому – розбіжності у ставленні до НАТО: тоді як Росія і Білорусія оцінюють Північноатлантичний союз як потенційну загрозу для себе, окремі країни Співдружності бачать у ньому надійного партнера по забезпеченню безпеки і прагнуть до тісної співпраці з НАТО.
Звичайно, більшість членів СНД ставлять в заслугу Співдружності те, що розпад Радянського Союзу відбувся цивілізовано, а не за югославським сценарієм. У той же час довіра до СНД і зв’язку всередині нього все більш слабшають, оскільки йому не вдається поки досягти серйозного успіху у вирішенні тліючих, а часом і приймаючих гостру форму конфліктів (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах).
По-третє, не вдалося реалізувати ідею поступової економічної інтеграції по моделі Європейського союзу. Сильні відмінності в характері і темпах процесів перетворень в країнах СНД роблять фактично неможливим їх взаємодія на основі єдиних економічних правил. Об’єктивний розпад радянського планового господарства неможливо ні звернути назад шляхом створення все нових організацій та інститутів (міждержавного банку, комітету з валюті, митного союзу), ні перевести відразу на стадію нової інтеграції, перескочивши через фазу дезінтеграції. В умовах ринкової економіки свіжі імпульси до нової інтеграції виходять від природних (а не нав’язаних в наказовому порядку) інтересів суб’єктів економіки. Правда, в цих умовах СНД як і раніше являє собою корисний форум для координації практичних завдань (наприклад, в області транспортних інфраструктур) і для обміну думками щодо конфліктних зон. Але як інститут регіональної інтеграції на пострадянському просторі або ж як надрегіональними політичний, економічний або військовий фактор СНД все ж поки неспроможний. За офіційними даними, діє лише кожне десяте з восьми сотень угод, укладених в рамках СНД. Багато хто з них взагалі підписані лише частиною держав-членів. В результаті такої співпраці «за вибором» зводиться нанівець прагнення до посилення інтеграції.
Своїх партнерів по СНД Москва називає «ближнім зарубіжжям», підкреслюючи тим самим особливий характер цих відносин. При вступі на посаду міністра закордонних справ РФ в січні 1996 р Е.М. Примаков на перше місце в шкалі зовнішньополітичних пріоритетів Росії поставив відносини з державами СНД. Ця політика – навіть з точки зору російського керівництва – значною мірою зазнала невдачі. Не було вироблено ні концепції, ні стратегії майбутніх відносин з СНД.
Розбіжності наочно виявилися в досить різкому скороченні торгівлі між країнами Співдружності. У 1991 році взаємний торговий оборот становив у середньому 82% від їх загального обсягу торгівлі (в цьому відношенні далеко перевершуючи торговий оборот всередині ЄС). Але вже наприкінці 1990-х рр. лише близько 25% торгового обороту Росії припадало на країни СНД – проти 55% у 1991 р І в свою чергу частка Росії в торговельному обороті Азербайджану, Туркменістану та Узбекистану становила менше 20%. В цілому динаміка змін призвела до відчутною і навіть радикальної переорієнтації їх торговельних зв’язків з Росією на країни за межами пострадянського простору.
Незважаючи на зростаючі принципові розбіжності, всі держави СНД поки що зацікавлені в його збереженні, правда, з різних причин і, отже, з різними уявленнями про майбутнє. Політична еліта Росії при всіх відмінностях в акцентах налаштована на реанімацію СНД. Для неї вже саме існування СНД є успіхом. Основні причини цього наступні: розпуск СНД мав би в Росії важкі політико-психологічні наслідки, оскільки був би сприйнятий як вторинний розпад Російської імперії. Крім того, це означало б для Росії втрату нехай слабкого, але все ж важеля, за допомогою якого вона може об’єднувати партнерів по СНД і впливати на них, особливо на Україну.
Інші держави СНД також виступають за збереження Співдружності. Спектр їх конкретних інтересів простягається від надій на вигідні поставки енергії (Україна) до отримання ролі рівноправного партнера в наднаціональної організації (Білорусія). Багато з них залежать від доброї волі Москви, і в разі активної участі в розвалі СНД їм довелося б побоюватися різноманітних форм тиску і санкцій (обмеження поставок енергії, заохочення внутрішніх конфліктів, активізація російських етнічних меншин і т. Д.).
У першому десятилітті XXI ст. відносини країн СНД між собою були не настільки ефективними, вони мінялися в залежності від ситуації. І все ж спостерігалася тенденція на деяке поліпшення, особливо у зв’язку з обранням Президентом РФ В.В. Путіна.
Інтеграційні процеси в рамках СНД стають в сучасних умовах вирішальними, вони є результатом не тільки накопиченого між незалежними державами історичного досвіду, але і їх природної тенденції до зближення і тісній співпраці.
Російське керівництво взяло на себе важливу місію «збирання земель» на пострадянському просторі. В даний час за ініціативою Москви здійснюються кілька інтеграційних проектів: СНД, Євразійське економічне співтовариство, Союз Росії і Білорусії.
Євразійське економічне співтовариство розширює свої географічні рамки. І якщо інтеграція всередині євразійського простору набере реальну силу, т. Е. Воно стане повноцінним співтовариством, то в майбутньому повноправні відносини між Європейським союзом і Євразійським економічним співтовариством стануть природною потребою як західної, так і східної частини Євразії. Особливо якщо врахувати при цьому важливу роль ресурсних і транспортних резервів Сходу для стабільного розвитку Заходу.

Посилання на основну публікацію