Зовнішня доля євреїв

По сусідству з фінікійцями жили споріднені їм за походженням і мови євреї, що залишили про свою історію обширні відомості в Біблії. Їхня країна теж лежала на дорозі між Єгиптом і Ассиро-Виявлений, завдяки чому лише порівняно короткий час євреї могли користуватися незалежністю від великих держав Сходу.
Виведені з рабства у єгиптян Мойсеєм, євреї оселилися в країні ханаанської, яку їм довелося відвойовувати у тубільців. Останні були теж семіти і поклонялися Ваалу і Астарті, тоді як євреї вірували в єдиного Бога-Єгову. Спочатку вони не становили однієї держави, але поділялися на дванадцять колін, або племінних громад, які управлялися суддями, колишніми їх воєначальниками в боротьбі з тубільцями. Особливо сильна була боротьба євреїв з филистимлянами, народом несемітіческого походження, що утвердилися на березі Середземного моря на південь від Фінікії. Селячись серед язичників, євреї самі часто впадали в ідолопоклонство, і суворе єдинобожжя підтримувалося у них головним чином пророками. Біблія оповідає нам, як євреї захотіли мати царя, щоб бути схожими на інші народи. Першими царями за тисячу років до Р.Х. були Саул, Давид і Соломон. Другий з них був справжнім засновником великого царства від Євфрату до Червоного моря, до складу якого входили різні сусідні народи і яке жило в найкращих стосунках з Фінікією. Політичним центром своєї держави Давид зробив Єрусалим, і в цьому місті за його заповітом син його Соломон, побудував (частиною з фінікійських матеріалів і руками фінікійських робітників) храм єдиному Богу. Завдяки цьому єрусалимська і релігійним центром царства, сховищем єврейських святинь. Царювання Соломона було мирним і славним, але цар дозволив фінікійцям будувати святилища їх богів в самому Єрусалимі і сам приносив їм жертви. По смерті цього царя держава розпалася на два царства – Ізраїльське на с. і Іудейське на ю. Перше утворили десять колін, друге – два, але зате в ньому знаходився Єрусалим. Це розділення між Ізраїлем і Іудою і війни, що почалися між ними, дозволили народам, які були підкорені євреями, скинути з себе їх панування. Пророки викривали часті відпадання євреїв в ідолопоклонство і застерігали їх від небезпек, що загрожували ззовні. У 722 р ассірійський цар Саргон взяв столицю Ізраїльського царства Самарію, а в 587 р під ударами Навуходоносора попадало й царство Іудейське, причому жителі були відведені в полон до Вавилону. Тільки після падіння Вавилона перський цар Кір дозволив юдеям повернутися на батьківщину і знову відбудувати місто і храм, але з цього часу над їхньою країною утвердилася влада перських Царів. Таким чином, євреї не мали великого значення в політичній історії Сходу, але зате в їх середовищі зберігалося саме піднесене релігійне вчення в той час, коли кругом, навпаки, панували у багатьох відношеннях прямо нечестиві культи язичницьких семітів.
Арійські народи. Вченим, що займаються порівняльним вивченням мов, вдалося відкрити, що майже всі європейські мови мають спільне походження і що одного ж походження з ними були стародавні мови санскрит і Зенд, на яких були написані священні книги Індії та Ірану. З спорідненості мов, що полягає в спільне коріння слів і в східних граматичних формах, вчені вивели той висновок, що індійці, іранці, вірмени, греки, римляни, кельти, германці, слов’яни і литовці походять від спільних предків, тобто від одного народу, який прийнято називати арійцями (або праарійца-ми) по тому, як називали себе найдавніші представники племені, що зайняли Індію та Іран. Звичайно, жоден арійський народ не зберіг у своїх жилах чистоту крові загальних їм усім предків, так як, розміщуючись протягом тисячоліть по величезною території від Індійського до Атлантичного океана1, окремі племена арійців змішувалися з племенами вельми різного походження. Крім того, і неарійські народності могли переймати у арійців їхню мову і таким чином ніби робитися нащадками первісних арійців не в фізичному, а тільки в культурному відношенні. Де жив арійський «пранарода», точно невідомо, і вчені на цей рахунок між собою незгідні. Одні шукають арійську «прабатьківщину» в Азії (головним чином у верхів’ях Яксарта і Окса), інші, навпаки, в Європі (між іншим в степах південної Росії). Не вдалося також вченим вирішити питання про більшою чи меншою мірою спорідненості між окремими народами загального арійського походження і тим показати, як поступово поділялися і розселялися в різні боки ці народи, хоча, з іншого боку, і вдалося встановити велику близькість між собою азіатських арійців. Майже напевно можна сказати, що індуси і іранці, однаково називали себе «арьями», раніше інших частин відділилися від спільного кореня і, довгий час складаючи один народ, жили до свого переходу в Індію та Іран в тих місцях, які багатьма вченими вважалися прабатьківщиною всіх взагалі арійців. У той час, як одні азіатські арійці з цього центру попрямували через гірський хребет Парапаміз (тепер Гинду-Куш) на південний схід, в долину Інду, інші рушили на південний захід, в країну між Каспійським морем і Перською затокою. Двома окремими гілками іранських арійців були мідяни і перси.
35 *. Давньоарійське побут. Вчені робили чимало спроб відповісти на питання про те, як жили в своїх початкових місцях спільні предки арійських народів, і багато припущення, зроблені в цьому відношенні, досить міцно встановилися в науці. Праарійську народ вів кочовий спосіб життя, і головним заняттям його було скотарство, хоча, мабуть, в зародковому стані існувало вже і землеробство. Перекочовуючи зі своїми стадами з місця на місце, арійці НЕ споруджували собі скільки-небудь міцних жител з каменю або дерева, а рили землянки, які представляли із себе ями, криті зверху деревними гілками і дерном, або будували курені, схожі на юрти. Стада корів і овець доставляли арійцями необхідні для їжі м’ясо і молоко, так само як потрібні для одягу шкури, зшивати сухими жилами. Зрозуміло, що громадський побут такого народу не міг відрізнятися складністю. Арійці жили окремими родами, тобто групами сімейств, що вели своє походження від одних і тих же предків. Сімейні стосунки були вже досить розвинені, на що вказують загальні всім арійським народам назви для батька, матері, сина, дочки, брата і сестри, навіть для свекра і снохі1. Навряд чи, однак, складалися з кількох родів більш міцні союзи. Хіба тільки під час спільної небезпеки окремі роди з’єднувалися між собою в укріплених пунктах під владою загальних начальніков2. Релігія арійців полягала в поклонінні різним явищам природи і шанування померлих предків. У них вже існували слова для позначення вищих істот, яких вони бачили в головних явищах природи або яким останні приписували. Своїх богів вони називали девамі (санскр. Дева, лат. Deus і т.п.), тобто светозарной, і визнавали їх подавцями всяких благ (санскр. бгага, древнеперсід. бага, звідки і наше «Бог»). Особливо поклонялися арійці неба і землі, яких величали батьком і матерью3. Культ предків у арійців був пов’язаний з культом домашнього вогнища, який пізніше отримав особливий розвиток у греків і римлян.

Посилання на основну публікацію